Львів – Норильське повстання 1953 року стало першим кроком до руйнування комуністичної концтабірної системи, а також засвідчило прагнення українців і людей інших національностей до волі. Про це мовилось у Львові під час Всеукраїнського зібрання політичних в’язнів і репресованих, яке було присвячене 60-річчю Норильського повстання.
У Львові переважно зібрались політичні в’язні і репресовані з Західної України, серед них було 20 учасників Норильського повстання. Євген Горошко з Львівщини був одним із керівників концтабірного протесту. Цей чоловік воював в УПА, був заарештований у 1946 році, навіть охороняв в ГУЛАГу ув’язненого главу УГКЦ Патріарха Йосипа Сліпого, а потім потрапив і в Норильські табори.
Вже нині літній,але і далі дуже енергійний чоловік розповів Радіо Свобода, що у Норильському концтаборі люди працювали у копальнях в надскладних умовах, серед снігів і морозів,змушені були виконувати норму (в іншому випадку їх кидали в ізолятор без їжі), видобували мідь без жодних респіраторів по 12 годин на добу, а продукти і речі з посилок, які в’язням надсилали рідні, енкаведисти забирали. Два місяці роботи у мідних шахтах спричинювали смертельну хворобу. До того ж в’язнів не називали по іменах, а лише за номером, який був пришитий на шапці, штанях і фуфайці.
Через каторжну працю виріс цвинтар
Рабська пекельна праця, за яку не платили, обурила людей різних національностей.У 1952 році у Норильські концтабори прибуло багато ув’язених упівців, переважно молоді люди по 20 років. Смерть Сталіна у березні 1953 року стала передумовою до повстання, а вже поштовхом початку страйку стало 25 травня 1953 року, коли за вказівкою адміністрації таборів вартовий з вишки вбив одного політв’язня і шістьох поранив. Три табори, два чоловічих і один жіночий – а це 20 тисяч ув’язнених – одночасно почали страйк. Люди оголосили голодування, вимагали приїзд комісії з Москви, звільнення неповнолітніх в’язнів, дозволу на побачення з рідними і на написання їм двох листів у рік, скорочення робочого дня, відміни номерів. Ув’язнені забарикадувались, єдиною їхньою зброєю були ножі.
«Ми вирішили, що дальше так не може бути, і я кажу тоді хлопцям, все, пора боротись. Ми не заявляли про незалежність України, ми кричали, що ми проти рабства, у мене номер був, і конвой говорив не моє прізвище, а номер, як німці давали. Це була страшна праця каторжна», – говорить Євген Горошко.
Зусібіч концтабір оточили війська НКВС. 4 червня 1953 року у 3-у концтаборі розстріляли шістьох політв’язнів, 18 осіб були поранені. Страйкарям вдалося перебрати владу в таборі у свої руки, вони самі готували собі їсти.
«Там була їдальня, і працювали наші люди. Але коли привезуть хліб, а коли й не було. Ми відмовились від будь-якої співпраці. Багато наших людей загинули тоді, хто був активним учасником. Це була боротьба за право виживання», – пригадує учасник Норильського повстання Василь Волошин з Івано-Франківщини.
Перемога над каральною системою
6 червня приїхала комісія з Москви, деякі каторжани повірили обіцянкам і вийшли на роботу, але почались арешти, тому страйк знову відновився і тривав місяць. Найбільш кривавим було 1 липня, до 5-ї зони ввели війська, і почались постріли. За спогадами очевидців, було вбито близько 80 політв’язнів, а сотні – поранено. Близько тисячі в’язнів вивезли і згодом відправили в інші місця ГУЛАГу.
5 липня каторжники у Норильську вийшли на роботу. Деякі з їхніх вимог були виконані, зокрема зменшили кількість робочих годин до восьми, зняли номери з одягу, виводили окремих людей без конвою. Вони бачили, що іншого виходу немає, пригадує учасник Норильського повстання Микола Мельник, який був арештований у 1944 році у 18-ти річному віці.
Після припинення повстання, яке тривало 61день, його організаторів, найбільш активних і свідомих людей, арештували, і суд виніс вирок до 10 років ув’язнення. Втім, у Москві завдяки страйкарям переглянули умови утримання політичних в’язнів у таборах ГУЛАГу, бо розуміли, що це велика сила людей, для яких був вибір – «воля або смерть».
Героїзм майже 20 тисяч політв’язнів, найбільше з яких були українці, формує систему вартостей і розуміння добра і зла, зазначалось у Львові на Всеукраїнському зібранні політв’язнів і репресованих.
У Львові переважно зібрались політичні в’язні і репресовані з Західної України, серед них було 20 учасників Норильського повстання. Євген Горошко з Львівщини був одним із керівників концтабірного протесту. Цей чоловік воював в УПА, був заарештований у 1946 році, навіть охороняв в ГУЛАГу ув’язненого главу УГКЦ Патріарха Йосипа Сліпого, а потім потрапив і в Норильські табори.
Вже нині літній,але і далі дуже енергійний чоловік розповів Радіо Свобода, що у Норильському концтаборі люди працювали у копальнях в надскладних умовах, серед снігів і морозів,змушені були виконувати норму (в іншому випадку їх кидали в ізолятор без їжі), видобували мідь без жодних респіраторів по 12 годин на добу, а продукти і речі з посилок, які в’язням надсилали рідні, енкаведисти забирали. Два місяці роботи у мідних шахтах спричинювали смертельну хворобу. До того ж в’язнів не називали по іменах, а лише за номером, який був пришитий на шапці, штанях і фуфайці.
Через каторжну працю виріс цвинтар
Рабська пекельна праця, за яку не платили, обурила людей різних національностей.У 1952 році у Норильські концтабори прибуло багато ув’язених упівців, переважно молоді люди по 20 років. Смерть Сталіна у березні 1953 року стала передумовою до повстання, а вже поштовхом початку страйку стало 25 травня 1953 року, коли за вказівкою адміністрації таборів вартовий з вишки вбив одного політв’язня і шістьох поранив. Три табори, два чоловічих і один жіночий – а це 20 тисяч ув’язнених – одночасно почали страйк. Люди оголосили голодування, вимагали приїзд комісії з Москви, звільнення неповнолітніх в’язнів, дозволу на побачення з рідними і на написання їм двох листів у рік, скорочення робочого дня, відміни номерів. Ув’язнені забарикадувались, єдиною їхньою зброєю були ножі.
«Ми вирішили, що дальше так не може бути, і я кажу тоді хлопцям, все, пора боротись. Ми не заявляли про незалежність України, ми кричали, що ми проти рабства, у мене номер був, і конвой говорив не моє прізвище, а номер, як німці давали. Це була страшна праця каторжна», – говорить Євген Горошко.
Зусібіч концтабір оточили війська НКВС. 4 червня 1953 року у 3-у концтаборі розстріляли шістьох політв’язнів, 18 осіб були поранені. Страйкарям вдалося перебрати владу в таборі у свої руки, вони самі готували собі їсти.
«Там була їдальня, і працювали наші люди. Але коли привезуть хліб, а коли й не було. Ми відмовились від будь-якої співпраці. Багато наших людей загинули тоді, хто був активним учасником. Це була боротьба за право виживання», – пригадує учасник Норильського повстання Василь Волошин з Івано-Франківщини.
Перемога над каральною системою
6 червня приїхала комісія з Москви, деякі каторжани повірили обіцянкам і вийшли на роботу, але почались арешти, тому страйк знову відновився і тривав місяць. Найбільш кривавим було 1 липня, до 5-ї зони ввели війська, і почались постріли. За спогадами очевидців, було вбито близько 80 політв’язнів, а сотні – поранено. Близько тисячі в’язнів вивезли і згодом відправили в інші місця ГУЛАГу.
5 липня каторжники у Норильську вийшли на роботу. Деякі з їхніх вимог були виконані, зокрема зменшили кількість робочих годин до восьми, зняли номери з одягу, виводили окремих людей без конвою. Вони бачили, що іншого виходу немає, пригадує учасник Норильського повстання Микола Мельник, який був арештований у 1944 році у 18-ти річному віці.
Після припинення повстання, яке тривало 61день, його організаторів, найбільш активних і свідомих людей, арештували, і суд виніс вирок до 10 років ув’язнення. Втім, у Москві завдяки страйкарям переглянули умови утримання політичних в’язнів у таборах ГУЛАГу, бо розуміли, що це велика сила людей, для яких був вибір – «воля або смерть».
Героїзм майже 20 тисяч політв’язнів, найбільше з яких були українці, формує систему вартостей і розуміння добра і зла, зазначалось у Львові на Всеукраїнському зібранні політв’язнів і репресованих.
