Рівне – Рівненська «Просвіта» та низка громадських організацій вимагають від влади припинення роботи розважальних закладів у приватному приміщенні на місці колишньої міської в’язниці. Тут, за оцінками істориків, загинуло не менше ніж півтисяча репресованих. Підприємці ж стверджують, що не порушують жодних законів, влада запевняє, що шукає варіантів, як змусити їх рахуватися з вимогою городян. А тим часом місце колишньої катівні інтенсивно облаштовується.
Рівнянці Ганні Кулій ця територія в центрі міста завжди нагадуватиме спекотний день, коли вона з мамою прийшла провідувати ув’язненого батька-селянина. Мама цілий день чатувала на маленьку цидулку у хлібній кульці, яку ув’язненим інколи вдавалося перекинути рідним з вікна. А згодом дочекалися і передачі – закривавленої татової сорочки. Згодом батько написав, що його катували.
Їхній сім’ї «пощастило» – батька відправили у табори, а їх з мамою – лише у довге заслання. Адже в цьому страшному закладі, збудованому ще за часів Російської імперії, побували тисячі волинян, дехто з них лишився тут назавжди. Тож вивіску «Більярд» над оновленою спорудою, що була частиною в’язниці, Ганна Кулій сприймає як наругу над пам’яттю.
«Хай би там зробили музей…»
«Як приїхала з Сибіру, то з 1960 року воно мені завжди, коли не проїжджаю, повз тієї тюрми, нагадує, як я сиділа з тієї сторони і чекала на ту відповідь. І зараз, що там якийсь розважальні заклади роблять – я, наприклад, проти цього. Хай би там зробили якийсь музей», – каже Ганна Кулій.
Про потребу створення на цьому місці музею говорять і історики. Кандидат історичних наук Андрій Жив’юк, який редагує рівненську серію багатотомника «Реабілітовані історією», вважає – якби зробити пам’ятну табличку з ім’ям кожного із закатованих тут людей, площі стіни забракло б. Серед них – імена відомих у краї й Україні учасників українського руху опору. Андрій Жив’юк цитує ув’язнену тут кременчанку Галину Гордасевич, котра записала рядки народного вірша:
На Волині, в Україні, зветься місто Ровно
Є там три тюрми великих – українців повно
Саме тут провів місяць свого ув’язнення в застінках гестапо письменник Улас Самчук, а в 46-му році побачив світ за тюремними ґратами новонароджений хлопчик – нині відомий білоруський співак Ярослав Євдокимов. Тут засвідчували особу загиблого головнокомандувача УПА-Північ Дмитра Клячківського, звідси вели на розстріл легендарну Харитю Кононенко… Трагічних і героїчних історій, пов’язаних із тюремними застінками, набагато більше, ніж відомо історикам. Але вже зараз матеріалів достатньо для створення повноцінного музею Пам’яті жертв політрепресій, каже Андрій Жив’юк.
Обумовили, та не запланували
Музей на кшталт музею «Тюрми на Лонцького» у Рівному обумовлювався, але… не планувався. Такі висновки можна зробити із рішень Рівнеради, обіцянок міського голови та повідомлень ЗМІ. Три роки тому місцеві депутати спочатку вилучили й продали приватному підприємству «Рівне-Стиль» (так званій швейній фабриці) понад 300 квадратних метрів землі – частину колишньої в’язничної території. Буквально через місяць власник продав приміщення товариству з обмеженою відповідальністю «Компанія «Престиж».
В обох рішеннях депутати зазначали, що земля передається для реконструкції старих приміщень під торгово-адміністративний центр, без права розміщення об’єктів грального бізнесу. Далі – черговий перепродаж. Після реставрації тут з’явилися орендарі – банк, супермаркет, а ще – піцерія та більярд. З першими двома рівняни не сперечалися. Натомість один із орендарів – тернопільський підприємець Василь Сапеляк – за кілька місяців існування тут своєї піцерії зазнав збитків і відмовився від оренди. Каже, що спочатку не знав, у якому місці поширює свій бізнес. Почув про це з повідомлень ЗМІ. А згодом не витримав морального пресингу.
Нині приміщення апробує інший підприємець, котрий облаштував його під бар. Та найбільше обурює рівнян саме більярд, який, як стверджує представник власника Сергій Масалов, орендар ототожнює не з гральним, а зі спортивним закладом. Щоправда, з цигарками і спиртним. Міський голова Рівного Володимир Хомко з цим не згоден, бо вважає очевидним, що більярд – це розважальний заклад. Втім, і досі обіцяє громаді, що знайде важелі впливу на підприємців, щоб ті перепрофілювали приміщення.
Натомість архітектор та біоенергетик Валентин Дем’янов вважє, що тут не місце навіть офісному центру: «В таких місцях треба проводити обряди. Треба відпустити ті неупокоєні душі, які до сих пір, напевне, там ходять по підвалах. І з моральної точки зору треба зробити все, щоб на такому місці робилися поминальні заходи, і ці душі були відпущені».
Бізнесмени посилаються на висновки археологічної експертизи, яка не виявила жодних людських останків у розкопаному шурфі. Ось тільки його площа була надто малою, щоб судити про абсолютну їх відсутність. Окрім того, саме навколо цього приміщення людські кістяки неодноразово знаходили під час будівництва будинків, гаражів та школи. Дослідники переконані, що масові розстріли у приміщеннях тюрми однозначно відбувалися – точто так, як і в решті в’язниць Волині. Для того, щоб не було чути пострілів та криків, кати застосовували шум моторів.
А як же музей? Власники запевняють, що не проти виділити під нього приміщення, ось тільки на яких умовах – це проблема міської ради. Мовляв, жодних домовленостей на папері з цього приводу не було. Натомість позафракційний депутат Рівнеради Олександр Лащук побоюється, що чутки про розширення мережі розважальних закладів після остаточної реконструкції території колишньої в’язниці (скажімо, про майбутнє створення тут диско-бару) мають під собою реальні підстави. Депутат вважає за доцільне зібрати за одним столом усіх власників та представників «Просвіти», Товариства політв’язнів та репресованих та інших громадських організацій.
Однак поки що опозиція обходиться поодинокими зверненнями, а влада – вимушеними обіцянками. Частіше – напередодні виборів. Натомість просвітян бентежить той факт, що про історію рівненської в’язниці, а відтак історію українського руху опору в окупаційні періоди знають усе менше молодих городян.
Рівнянці Ганні Кулій ця територія в центрі міста завжди нагадуватиме спекотний день, коли вона з мамою прийшла провідувати ув’язненого батька-селянина. Мама цілий день чатувала на маленьку цидулку у хлібній кульці, яку ув’язненим інколи вдавалося перекинути рідним з вікна. А згодом дочекалися і передачі – закривавленої татової сорочки. Згодом батько написав, що його катували.
Їхній сім’ї «пощастило» – батька відправили у табори, а їх з мамою – лише у довге заслання. Адже в цьому страшному закладі, збудованому ще за часів Російської імперії, побували тисячі волинян, дехто з них лишився тут назавжди. Тож вивіску «Більярд» над оновленою спорудою, що була частиною в’язниці, Ганна Кулій сприймає як наругу над пам’яттю.
«Хай би там зробили музей…»
«Як приїхала з Сибіру, то з 1960 року воно мені завжди, коли не проїжджаю, повз тієї тюрми, нагадує, як я сиділа з тієї сторони і чекала на ту відповідь. І зараз, що там якийсь розважальні заклади роблять – я, наприклад, проти цього. Хай би там зробили якийсь музей», – каже Ганна Кулій.
Про потребу створення на цьому місці музею говорять і історики. Кандидат історичних наук Андрій Жив’юк, який редагує рівненську серію багатотомника «Реабілітовані історією», вважає – якби зробити пам’ятну табличку з ім’ям кожного із закатованих тут людей, площі стіни забракло б. Серед них – імена відомих у краї й Україні учасників українського руху опору. Андрій Жив’юк цитує ув’язнену тут кременчанку Галину Гордасевич, котра записала рядки народного вірша:
На Волині, в Україні, зветься місто Ровно
Є там три тюрми великих – українців повно
Саме тут провів місяць свого ув’язнення в застінках гестапо письменник Улас Самчук, а в 46-му році побачив світ за тюремними ґратами новонароджений хлопчик – нині відомий білоруський співак Ярослав Євдокимов. Тут засвідчували особу загиблого головнокомандувача УПА-Північ Дмитра Клячківського, звідси вели на розстріл легендарну Харитю Кононенко… Трагічних і героїчних історій, пов’язаних із тюремними застінками, набагато більше, ніж відомо історикам. Але вже зараз матеріалів достатньо для створення повноцінного музею Пам’яті жертв політрепресій, каже Андрій Жив’юк.
Обумовили, та не запланували
Музей на кшталт музею «Тюрми на Лонцького» у Рівному обумовлювався, але… не планувався. Такі висновки можна зробити із рішень Рівнеради, обіцянок міського голови та повідомлень ЗМІ. Три роки тому місцеві депутати спочатку вилучили й продали приватному підприємству «Рівне-Стиль» (так званій швейній фабриці) понад 300 квадратних метрів землі – частину колишньої в’язничної території. Буквально через місяць власник продав приміщення товариству з обмеженою відповідальністю «Компанія «Престиж».
В обох рішеннях депутати зазначали, що земля передається для реконструкції старих приміщень під торгово-адміністративний центр, без права розміщення об’єктів грального бізнесу. Далі – черговий перепродаж. Після реставрації тут з’явилися орендарі – банк, супермаркет, а ще – піцерія та більярд. З першими двома рівняни не сперечалися. Натомість один із орендарів – тернопільський підприємець Василь Сапеляк – за кілька місяців існування тут своєї піцерії зазнав збитків і відмовився від оренди. Каже, що спочатку не знав, у якому місці поширює свій бізнес. Почув про це з повідомлень ЗМІ. А згодом не витримав морального пресингу.
Нині приміщення апробує інший підприємець, котрий облаштував його під бар. Та найбільше обурює рівнян саме більярд, який, як стверджує представник власника Сергій Масалов, орендар ототожнює не з гральним, а зі спортивним закладом. Щоправда, з цигарками і спиртним. Міський голова Рівного Володимир Хомко з цим не згоден, бо вважає очевидним, що більярд – це розважальний заклад. Втім, і досі обіцяє громаді, що знайде важелі впливу на підприємців, щоб ті перепрофілювали приміщення.
Натомість архітектор та біоенергетик Валентин Дем’янов вважє, що тут не місце навіть офісному центру: «В таких місцях треба проводити обряди. Треба відпустити ті неупокоєні душі, які до сих пір, напевне, там ходять по підвалах. І з моральної точки зору треба зробити все, щоб на такому місці робилися поминальні заходи, і ці душі були відпущені».
Бізнесмени посилаються на висновки археологічної експертизи, яка не виявила жодних людських останків у розкопаному шурфі. Ось тільки його площа була надто малою, щоб судити про абсолютну їх відсутність. Окрім того, саме навколо цього приміщення людські кістяки неодноразово знаходили під час будівництва будинків, гаражів та школи. Дослідники переконані, що масові розстріли у приміщеннях тюрми однозначно відбувалися – точто так, як і в решті в’язниць Волині. Для того, щоб не було чути пострілів та криків, кати застосовували шум моторів.
А як же музей? Власники запевняють, що не проти виділити під нього приміщення, ось тільки на яких умовах – це проблема міської ради. Мовляв, жодних домовленостей на папері з цього приводу не було. Натомість позафракційний депутат Рівнеради Олександр Лащук побоюється, що чутки про розширення мережі розважальних закладів після остаточної реконструкції території колишньої в’язниці (скажімо, про майбутнє створення тут диско-бару) мають під собою реальні підстави. Депутат вважає за доцільне зібрати за одним столом усіх власників та представників «Просвіти», Товариства політв’язнів та репресованих та інших громадських організацій.
Однак поки що опозиція обходиться поодинокими зверненнями, а влада – вимушеними обіцянками. Частіше – напередодні виборів. Натомість просвітян бентежить той факт, що про історію рівненської в’язниці, а відтак історію українського руху опору в окупаційні періоди знають усе менше молодих городян.
