Американка розповідає, чим її вразило Єнакієве та місцеві шахтарі

Єнакієве – «Подивіться, як я сьогодні забруднилася. Запах і бруд всюди». Із цих слів американський фотокореспондент німецького походження Луїза Марія Саммер почала ділитися враженнями від подорожі на Донеччину. Водночас дівчина віддає належне мужності місцевих мешканців-гірників, які змушені працювати у тяжких умовах, забезпечуючи свої родини. Загалом Луїза Марія Саммер подорожує містами та селищами України, в яких під час Другої світової війни побував як солдат її дідусь.

– Які у вас враження від Донеччини взагалі? Після відвідин Єнакієва, як вам тутешні заводи, фабрики, стан екології?

– Запах і бруд не можуть бути корисними. Я навчилася, що потрібно витирати серветками лавочку перед тим, як я на неї сідаю, бо вона чорна. Водночас я вважаю це цікавим. Бо я сприймаю дійсність перш за все візуально. Але це дуже дивно. І я хвилююся за людей, які живуть тут, якщо чесно. Не думаю, що це добре для них. Це важливо не лише для тих, хто живе тут, але для всіх, бо це ж наше навколишнє середовище. Це дуже відрізняється від того, що я бачу в Європі та США. Промислова база дуже стара. І я також хвилююся за безпеку людей, які тут працюють.

– Ви сьогодні спілкувалися із шахтарями, які працюють як на легальних, так і нелегальних шахтах-копанках. Всюди досить великий рівень травматизму. Що ви думаєте про це?

– Мені здається, що це дуже важка робота. І мені дивно, що люди погоджуються на таке. Проте я дізналася, що вони йдуть на це, перш за все, через відносно велику зарплатню, тож це можливість для них заробити гроші. Як я розумію, їм більше немає де працювати. Однак для мене все одно важко збагнути, як вони можуть працювати так тяжко під землею і не жити так само добре та забезпечено, як в інших країнах.

– Ви робили фотопортрети шахтарів та місцевих мешканців. Розкажіть докладніше про це і про кінцеву мету подорожі.

– Я шукаю сліди мого дідуся, котрий був тут під час Другої світової війни, як солдат. Тепер я подорожую по містах, де він пройшов. Окрім того, що я буваю у великих містах, це також і невеличкі селища та містечка, через які пролягав його шлях.

Для мене дуже важливо пам'ятати минуле, але й побачити теперішнє, тобто збагнути людей і країну, зрозуміти, яке майбутнє на неї чекає. Тому я, зустрічаючи людей, намагаюся також робити з ними інтерв'ю, і не лише з літніми людьми, з ветеранами, але й з молодими людьми також.

Я запланувала фотовиставку, в якій буде й документальне відео, вона буде як для німців, так і для українців. Це дуже важливо, і зараз я також шукаю місця, де можна буде її зробити. Де буде аудиторія, яка захоче побачити результати моєї подорожі.

Я також працюю над книжкою разом з українською письменницею. Вона має листи її дідуся. А у мене є листи мого дідуся. Не знаю, що вийде зрештою, але я також розповім їй історію моєї подорожі, бо я в Україні вже втретє. І це захоплююче, кожен день повний досвіду та чудових, хоч іноді й складних моментів. Усі ці історії варті того, щоб їх розповісти.