Влада України посилює цензуру до виборів президента у 2015 році – представник «Репортерів без кордонів»

Інна Кузнецова: Сьогодні Всесвітній день свободи преси, один з міжнародних днів, що відзначаються в системі ООН вже впродовж 20 років, оскільки був започаткований 1992 року з ініціативи представників незалежної преси країн Африки, схвалений Організацією ООН з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО).

За останніми рейтингами, Україна за минулий рік за рівнем свободи поділила 131–133-є місця з Замбією і Південним Суданом. Серед 197 досліджених країн і територій ледве втрималася в категорії «частково вільних». Саме Україна, Замбія та Південний Судан стали останніми в цій категорії. Такі дані були оприлюднені позавчора організацією Freedom House.

Пані Романюк, чому так, як Ви вважаєте?


Оксана Романюк: Я вважаю, що це об’єктивна оцінка ситуації в Україні. Оскільки наша організація за минулий рік зафіксувала різке зростання фізичної агресії проти журналістів. У 3 рази зросла фізична агресія проти журналістів порівняно з 2011 роком. І цей рівень, який було досягнуто в 2012 році, продовжується триматися і в 2013 році. Це один аспект.

І інший аспект – це згортання плюралізму ЗМІ і зростання цензури. На жаль, такі тенденції тривають. Я думаю, що в цьому році вони будуть продовжуватися, закріплюватися. І я думаю, що буде вестися така собі підготовка до президентських виборів 2015 року. Тобто буде посилюватися цензура, буде така собі цементуватися база під ці вибори для того, щоб потім можна було маніпулювати ЗМІ.

– Цьогорічний День свободи преси має такі три теми: боротьба з безкарністю проти свободи преси, онлайн-безпека та забезпечення безпеки журналістів, якби це не звучало таким «маслом масляним».

Наскільки вдасться в Україні боротися і виконувати оцю тематику, як Ви думаєте, пане Руденко?

Сергій Руденко: В Україні взагалі виконувати щось і боротися дуже складно, оскільки впродовж останніх трьох років в Україні відбувається монополізація усіх ресурсів: політичних, економічних і медійних. Тобто за відсутності політичної і економічної конкуренції в Україні, що, власне, є і певним рушієм розвитку преси та забезпечення свободи слова, звісно, виникають певні проблеми з медійними проектами.

Упродовж останніх трьох років ми були свідками багатьох скандалів, які були в медіа, багатьох якихось непорозумінь журналістів і влади, закриття багатьох проектів, фактично ринок ЗМІ в Україні впав, я маю на увазі ринок праці. Фактично він звівся до якогось такого низького рівня порівняно з 2005–2008 роками. Тобто і рівень зарплат, і рівень забезпечення журналістів, та й взагалі ставлення до преси у суспільстві досить неоднозначне. І це завдяки в тому числі і владі, яка демонструє свою зверхність щодо журналістів і ЗМІ.

– Влада якраз не поділяє таку точку зору. Я пропоную послухати народного депутата України, члена парламентського комітету з питань свободи слова та інформації Олену Бондаренко, як вона оцінює результати того, на якому місці опинилася Україна за рівнем свободи преси.

Олена Бондаренко: Дуже складно давати оцінку, коли бачиш, наприклад, що попереду України така держава, як Судан. Якщо хтось і правда думає, що там вищий рівень свободи слова, то я запрошую їх відвідати Судан і подивитись, в яких жахливих умовах там працюють журналісти. В нас в Україні цих жахливих речей ніколи не було і не буде.

Оксана Романюк: Справа в тому, що місія «Репортери без кордонів» якраз у минулому році відвідала Судан. І на місці вони відвідали близько восьми ЗМІ і мають абсолютно чітке уявлення про ситуацію зі свободою слова в Судані. Набагато краще уявлення, ніж має пані Бондаренко, яка просто використовує назву страшної африканської країни для того, щоб просто зманіпулювати цією темою.

Там (у Судані – ред.) свобода слова дійсно погана, але все ж таки на порядок краща, ніж в Україні. Справа в тому, що питання свободи слова – це комплексне питання. І фізичні напади, і цензура, і доступ до інтернету людей – всі ці комплексні оцінки і застосовуються різними міжнародними організаціями для того, щоб визначити рівень країни.

– Якщо вже говорити про Південний Судан, то як там?

Оксана Романюк: Там існує чотири телеканали, кілька радіостанцій, газети. У принципі це країна нова. Вона недавно пережила військові заворушення, і зараз вони розвиваються.

– От бачите, там 4 телеканали, а тут 154 телеканали!

Оксана Романюк: У нас телеканали використовуються як інструмент, а не як журналістика. Особливо в регіонах. Це не журналістика.

Я навіть сказала б, що ми приходимо до того моменту, коли журналістика розділилася на дві групи. От є у нас 80% (може, я оптимістично оцінюю, бо, може, 90%) людей, які працюють просто як найняті працівники, не усвідомлюючи соціальної місії журналістики, соціальної відповідальності журналістики. Вони працюють, приходять на роботу, їм дають замовлення у вигляді «темників» (у цьому році ми вже побачили «темники» від пана Арбузова), вони просто виконують ці інструкції. Назвати це журналістикою складно. Це просто функція, піар, я не знаю.

І є, можливо, 10–15% людей, які розуміють, що таке журналістика, що це місія, що це четверта влада. І це ті люди, які, я думаю, врятують цю журналістику від кризи, на яких лише можна сподіватися у цьому питанні. Оце є справді журналісти.

До речі, якщо говорити про День свободи слова, я думаю, що кожен громадянин може внести свій внесок у цей день. Тому що кожен з вас дивиться телебачення, купує якісь газети, і ви можете підтримати свободу слова тим, що ви будете вмикати чи вимикати телеканали, якщо вони показують брехливу інформацію, просто їх не вмикати. Не купуйте ті газети, які передають цю брехливу інформацію. Підтримуйте вільну пресу, незалежну позицію, справжню аналітику. Просто ви це можете зробити на своєму рівні.

– Можна так зробити, пане Руденко?

Сергій Руденко: Це досить оптимістичний заклик. Це правильний заклик. Але в умовах тотальної влади однієї партії, Партії регіонів, яка вже перетворилася на КПРС, яка монополізувала фактично все в Україні, тобто три гілки влади в Україні: законодавча, виконавча, судова перебувають під контролем Партії регіонів, – вони тепер хочуть взяти під контроль ще четверту гілку влади неофіційну – ЗМІ.

Оксана Романюк: Вони взяли фактично під контроль.

Сергій Руденко: Так… Тобто їм цього тільки не вистачає. Не потрібно перебільшувати роль всіх журналістів в процесі, взагалі того, що відбувається в Україні. Тому що, направду, дуже є багато журналістів, які вже перетворилися на контент-менеджерів. Нова професія з’явилася.

– Але тоді це вже не журналістика. А «копіпейст».

Оксана Романюк: Так. Але, принаймні, ця більшість вже людей, які починають працювати на посаді контент-менеджерів, не уявляє, що є інша журналістика.

Тобто насправді журналістика за час, який минув впродовж останніх 5 років, дуже змінилася. Якісь острівці залишилися тієї журналістики класичної, про яку нам говорили в університеті ще за часів СРСР, як це не дивно, тому що тоді були якісь певні принципи і правильні установки, яка має бути журналістика. Можливо, і радянська, але вона була журналістикою. Зараз відбувається щось абсолютно незрозуміле. Кілька поколінь вже йдуть, які абсолютно не розуміють, що таке журналістика. Вони – контент-менеджери.

Оксана Романюк: Так, вони – контент-менеджери. Але вони програють, тому що ми живемо в епоху інформаційного шуму. Інформації дуже багато. Настільки багато, що вона просто перетворилася на інформаційний шум. І оці контент-менеджери якраз його і створюють. І привернути увагу можуть лише особистості, лише унікальний якийсь контент. І саме особистості, я вважаю, є, і ті незалежні журналісти, які здатні продукувати цікаві розслідування.

– Добре. Де вони можуть це продукувати, якщо…?

Оксана Романюк: Зараз у нас острівець свободи слова – це інтернет. Інтернет, який в принципі не варто недооцінювати. Я думаю, що цей інструмент, цей ЗМІ буде розвиватися і далі. І телебачення буде відходити на другий план. Вже зараз ми бачимо, що все менше і менше людей отримує інформацію з телебачення, все більше і більше людей користується соціальними мережами. І, можливо, якщо б ці люди «перепощували» не фотографії котиків, а, принаймні, якусь важливу інформацію, обговорювали якесь розслідування, ще щось, то це справило б вплив.

І дивіться, суспільство прагне інформації.

– Люди це і роблять. Але, з іншого боку, інтернетом теж можна керувати. І в одній із сусідніх країн закон про це ухвалили.

Оксана Романюк: Так. І тут ми переходимо до того моменту, що в нас в Україні інтернет нерегульований. З одного боку, це для нас такий головний біль, оскільки працівники інтернет-ЗМІ абсолютно ніяк не захищені.

З іншого боку, ми не хочемо, щоб його регулювали, тому що з нинішньою владою його зарегулюють так, що це вже не буде острівець свободи слова, а це буде просто якесь гетто, напевне. Тому краще, щоб він лишався нерегульованим, а права інтернет-журналістів ми будемо захищати якось своїми силами, своїми методами. Можливо, використовуючи якісь міжнародні…

Сергій Руденко: Можливо, інтернет-журналістику українську і врятує, але в цілому аудиторію величезну, яка не читає взагалі нічого, у тому числі і інтернет, це не врятує. Тому що всі звикли до телевізора, до цих «ящиків», які несуть «зважених, щасливих», «танцюють всі», «голоси країни»…

– Ще не тільки голоси, а ще й хори.

Сергій Руденко: Так.

А ЗМІ – це все-таки телевізор, тому що там є дуже величезна аудиторія. Він ніколи не порівняється з інтернет-виданням будь-яким. Тобто насправді телевізор перетворює людей на, скажемо так, біомасу, яка реагує на певні якісь елементи шоу.

– Люди слухають і будуть ображатися, що на «біомасу» людей перетворюємо.

Маємо запитання радіослухача.

Слухач: Я звернув увагу на те, що постійно і наполегливо плутається свобода преси зі свободою слова.

Свобода слова – це, вибачаюся, свобода будь-кого, а найбільше пересічного громадянина, висловлювати свою думку, публікувати її. Свобода преси стосується тільки преси. Журналісти дуже часто вважають себе і розповсюджують таку думку, що вони є четвертою владою. Але в Конституції така влада не передбачена. Тому вважаю, що це, щонайменше, намагання узурпувати владу.

Сергій Руденко: Це прекрасно! По-моєму, це прекрасно в умовах нинішньої влади звинувачувати журналістів, що вони хочуть узурпувати владу! Це прекрасно, мені здається.

Є поняття «свобода слова», а є «свобода висловлювань». Так от, коли радіослухач говорить про свободу висловлювань – це зовсім інше, а свобода слова стосується саме преси.

Оксана Романюк: За нинішніх умов уже треба говорити про свободу інформації, тому що треба захищати ту інформацію, яка є реальною, від загального інформаційного шуму.

– Якось воно перекликається з тим, про що говорив у культурній формі слухач.

Але голова ГО «Комітет виборців Донбасу» Олександр Хряков… З ним зараз судиться журналістка видання «Острів» Ганна Іванова, оскільки він восени висловився дуже образливо проти неї. Щоправда, суд вона поки що програла, тому що він сказав, що журналістів не боїться, і те, що він говорив, він говорив не особисто їй, а групі осіб, яка, мовляв, зникла.

Радіо Свобода спілкувалося кілька днів тому з паном Хряковим. І от як він ставиться до журналістів і до того, що відбувається:

Олександр Хряков: Мені все це фіолетово, що сама Іванова, що вся ця ситуація, що Радіо Свобода, що Шустер, що всі інші.

Я стою на позиціях: наша Батьківщина – СРСР, а столиця її – місто Москва. Я вважаю їх не журналістами, це так, цуценята-сопляки, які зібралися і називають себе журналістами.

Чим ви мене можете залякати? Чим ви мені можете погрожувати? І ви збираєтесь мене чимось налякати? Та ви ще донецького народу не бачили!

Журналісти, навіть всі, – а хто ви такі?! Що за культ такий зробили і бігають та носяться?

– Отак от! Є перспективи у боротьбі проти пана Хрякова?

Сергій Руденко: Оскільки пан Хряков очолює донецьку обласну організацію КВУ, мені здається, що і не дивні такі висловлювання в контексті того, що відбувається в державі.

У мене просто питання до Олександра Черненка, який очолює КВУ: якщо у нього такі колеги у Донецьку, то він мусів би якось відреагувати на це. Тому що ще за межею навіть будь-яких толерантних висловлювань, які може дозволити собі влада.

Оксана Романюк: Це висловлювання пана Хрякова показує, наскільки в Донецькій області в жахливому стані перебувають права людини. Оскільки свобода слова є одним із основоположних прав людини. І якщо людина, яка посідає таку посаду, може дозволити собі так ставитися до журналістів, адже за кожним журналістом стоять тисячі, мільйонів глядачів і читачів, які мають право отримати цю інформацію… І він, порушуючи права журналіста, брутально порушує пава всіх тих людей, які можуть отримати цю інформацію.

На жаль, в нас впродовж виборів дуже багато було випадків, пов’язаних саме з такими висловлюваннями чиновників саме з Донецької області.

– Ну, він не є чиновником.

Оксана Романюк: Я маю на увазі саме з чиновниками – представниками політичних партій, особливо Партії регіонів. Партія регіонів – це в нас просто «оскари» відходять Партії регіонів», як то кажуть. Оскільки вже в цьому році у нас було кілька випадків, коли ображали журналістів, просто собі дозволяють називати якимись словами. Абсолютно це спокійно сприймається, очевидно, в регіоні.

Сергій Руденко: Це представник громадського сектору, між іншим! Тобто людина, яка має захищати права виборців від влади. А він захищає…

Оксана Романюк: Оскільки суд прийняв рішення на його користь навіть у цьому випадку, то дуже велике питання, наскільки він є представником громадського сектору, і наскільки він не є представником влади. Я тут сумніваюся.

– Будемо бачити, як події будуть розвиватися далі.

Запитання ще одного слухача.

Слухачка: Якби журналісти працювали поряд з владою, а не протидіяли! А чомусь у вас я постійно відчуваю, що так, як підлітки поводяться з дорослими, тобто вони хочуть все навпаки. А якщо б ви разом!

– Робота у нас така, що мусимо якраз працювати не з владою, а проти неї.

Сергій Руденко: Здається, функція преси полягає у контролі влади і в контролі тих, хто при владі.

Оксана Романюк: Сторожовий пес.

– Так.

Сергій Руденко: І дуже дивно, якби журналісти були при владі. При владі журналістів вистачає. Ввімкніть будь-яку політичну програму на основних каналах і подивіться на цей пул журналістів, які завжди сидять у студії.

Оксана Романюк: Вісім з дев’яти загальнонаціональних каналів працюють, як Ви кажете, з владою. І лише на одному каналі, на «5 каналі», можна сподіватися зараз побачити якусь об’єктивну більш-менш інформацію. І нещодавно, наприклад, зник з медіа-орбіти телеканал «ТВі», який також додавав плюралізму в існуючу медіа-картину.

А щодо того, що Ви кажете, щоб працювати з владою, то якщо, скажімо, влада обкрадає народ, кладе собі у кишені вашу пенсію чи вашу зарплату, журналісти повинні продовжувати працювати з владою, не розказувати про це громадянам? Ви будете почуватися від того краще? Ви не будете знати, як захистити свої права.

Зрештою, у кожного журналіста (я Вам відкрию такий секрет) в пошті десятки звернень від простих громадян, які просять захистити їхні права, якось висвітлити у пресі. Оскільки це єдиний засіб сьогодні в умовах, коли закони не працюють, суди підконтрольні, привернути увагу до справи і таким чином щось, якось зрушити, захистити свої права. Тільки так зараз можна в сучасній Україні.

– Коли ми говорили на початку програми про те, чому Україна в рейтингах свободи преси втрачає свої позиції, кілька пунктів «але». Тим не менше втрачає. Було написано, що серед факторів, які до цього призвели, то це політизована природа отримання ліцензій на цифрове мовлення, потім відбувалися зловживання на користь владної Партії регіонів під час парламентських виборів, а також нарощування загроз і нападів на журналістів у передвиборний період.

Якщо говорити про рік наступний, хоча б про теперішній та наступний, як можна планувати чи прогнозувати, що буде з тим? Як буде просуватися діло далі?

Оксана Романюк: Ми йдемо в ногу зі світовими тенденціями. Справді у нас велике питання – це безпека журналістів і безкарність. У нас, здається, лише кожен 15-й випадок нападів на журналістів отримує якесь покарання.

Щодо тенденцій, то я думаю, що цей рік буде присвячений зростанню цензури і закріпленню позицій влади, «сім’ї» у медіа-просторі. Ми вже знаємо, що в принципі медіа-простір вже підконтрольний владі у більшості своїй. Я думаю, що просто в більшості цей рік буде цементуванням позицій.

Ми не очікуємо в цьому році зростання фізичних нападів, однак очікуємо зменшення медіа-плюралізму, зростання цензури, зростання тиску шляхом використання інтернету. Це DDoS-атаки на веб-сайти. Наприклад, нещодавно президент приїжджав у Черкаси. І було вирублено одночасно три місцеві інтернет-ресурси DDoS-атаками. Також це інтернет-атаки на акаунти, скриньки відомих журналістів, розслідувачів. Тобто такі якісь тенденції.

– Такі очікування правозахисників. Якими є очікування журналістів?

Сергій Руденко: Те, що краще не буде, то це однозначно. І ми вже бачимо на прикладі того ж «ТВі», коли непрозора власність стає предметом якихось дискусій взагалі руйнування медіа. Я думаю, що це не останній приклад і не останній урок для журналістів.

Крім того, треба розуміти, що всі медійні продукти потужні, які є в Україні, належать людям, які мають бізнес-інтереси. На них натиснути дуже просто. І це помітно по телеканалах. Принаймні, упродовж останніх трьох років новини на основних телеканалах суттєво змінилися. Вони перетворилися на суцільну кримінальну хроніку, «Магнолію-ТВ». У принципі їх можна було б під копірку робити для всіх телеканалів.

Тобто телебачення і потужні медіа-ресурси не виконують ту роль, яка на них покладена. Хоча б правдиве інформування того, що відбувається в державі. Я вже не кажу, що обговорення тих проблем, які існують в державі… Тому що дві політичні програми, які існують в Україні на телеканалах, то це не вирішує всіх питань, немає того обговорення: власне, а що буде далі з країною?

Тобто ми говоримо про якісь локальні випадки, які відбуваються впродовж тижня, у Шустера і Куликова, а насправді, що буде далі, то ніхто не знає. Насправді немає цієї матриці майбутнього.

– Тобто журналістика втрачає аналітичність, можливість прогнозування?

Оксана Романюк: Абсолютно втрачає. Те, що було сьогодні, вчора, позавчора вже не звучить навіть. А те, що буде завтра, то взагалі.

Сергій Руденко: Мене ще непокоїть те, що в самій журналістиці дуже багато з’являється «фріків», тобто людей, які перетворюють журналістику на якусь клоунаду, на якісь незрозумілі речі. І це вважається, що це журналістика.

– Будемо сподіватися, що все-таки, коли ми зустрінемося наступного року в день такого свята, то ми будемо говорити, що журналістика зростає якісно.