Світ вирує. Соціальний час прискорюється – обставини і умови людського буття, які на зорі цивілізації змінювалися один раз на сотні років, згодом – раз на покоління, нині зазнають карколомних змін декілька разів протягом життя одного покоління.
Людство усвідомлює темпи цих змін. Наддержави та надкорпорації намагаються їх прогнозувати, а то й пробують впливати на їхній характер. Почасти це вдається. Проте здебільшого людство, спричиняючи ці зміни, водночас становить собою їхнього пасивного споглядача. «Парадокс», казали про такі суперечливості стародавні елліни.
Глобальні центри впливу, перш за все США та ЄС, гарячково розробляють та водночас втілюють власні стратегії суспільних трансформацій у динамічних умовах буття. Будівництво нового світового порядку доводиться здійснювати без попередніх «проектно-пошукових робіт». Проектування ведеться одночасно зі зведенням «споруди», бо прискорення плину часу не залишає «будівельникам і архітекторам» такої розкоші, як час на розробку проекту.
За схожим принципом, до речі, у дев’яності роки в Києві було забудовано Майдан підземними торговельними спорудами, сумнозвісними «пухирями» та скляною «греблею» під готелем «Україна». Тоді котловани під ці «шедеври архітектури» почали копати одночасно з їхнім проектуванням. Сьогодні «шедеври» у дощ протікають.
Російські футурологи та інші зацікавлені громадяни також традиційно міркують, «как обустроіть Росію». І дехто з них вже розуміє, що нераціональної розкоші імперської величі країна собі дозволити просто не може. Навіть зберегтися в існуючих кордонах для неї проблематично. Однак хто у Росії слухає тих футурологів?
Росія виставляє себе на посміховисько, не вперше
Українська ж «хата», як завше, з краю. Меншовартісна українська «еліта» не має амбіцій перетворити країну на один зі світових центрів впливу, або бодай на самодостатнього суб’єкта. Чільники, як завше, гадають важку гадку: кому б ото передати країну в зовнішнє управління, зберігши для себе корупційні «вольності та привілеї».
У 17-му сторіччі вибір був ширшим: Річ Посполита, Валахія, Порта за посередництва Криму, або та сама Порта напряму, Московія, Швеція. Нині ж, у зв’язку з оптимізацією геополітичного простору, вибір спростився – Євросоюз або Російська Федерація.
Соціологи подейкують, що настрої посполитого електорату діляться навпіл. Однак за європейський напрямок виступає більшість самозайнятих громадян, молоді, людей з вищою освітою, тих, хто буває за кордоном. Отож: «майбутнє вибирає Європу».
А Європі, здавалося б, не до нас! Їй самій хто б допоміг впоратися із самооблаштуванням. У «старенької» повнісінько головного болю: як не проблема дефолту Кіпру, так етнічна злочинність у Франції; як не заворушення в Іспанії, так урядова криза в Італії… Усе разом це називається «кризою європейської ідентичності», а то й «кінцем західної цивілізації».
Направду, такі визначення не мають нічого спільного з реальністю. Західний світ насамперед володіє значним ресурсом самопізнання. В умовах безпрецедентного темпу суспільних змін цього ресурсу не досить, але усвідомлення його недостатності водночас становить собою… частину згаданого ресурсу.
Європа добре пам’ятає свою політичну історію з часів Стародавнього Риму. Пам’ятає вона, і чого їй коштувало небажання робити з цієї історії висновків. Тому європейські мислителі і керманичі намагаються принаймні визначити напрямок суспільних трансформацій і бодай якось ними керувати.
Сегментарна конкуренція ЄС і США відходить у минуле. Співробітництво у галузі безпеки (НАТО), стимульоване колись СРСР, розвинулося у багатоманітні та міцні зв’язки. Захід реінтегрується в єдиний, більш щільний, ніж раніше, геополітичний суб’єкт.
Усі спроби Росії вдавати із себе рівнозначний центр впливу виглядають просто кумедно. Її технологічна та соціально-культурна відсталість, а ще якась підліткова, утім, небезпечна задерикуватість не дають змоги розглядати цю державу як солідного геополітичного партнера.
Окрім того, російські та західні лідери вирішують різні завдання. Західні – безпеки та розвитку власних суспільств. Російські – безпеки та примноження власних капіталів корупційного походження. Засадничі інтереси правлячої верхівки в Україні є подібними до інтересів їхніх російських колег.
Одначе захистити свої накрадені статки нашому гламурному істеблішменту важко. Так само, як це не вийшло у Єгипті, Лівії, Сирії.
Здавшись у Росію, українська «старшина» наражається на небезпеку конфіскації «наколядованого» протягом двох десятків років за сценарієм під назвою «Ходорковський – Лужков – Березовський». У Європі ж мало того, що створено кіпрський конфіскаційний прецедент та епічний казус «панамського паспорта», так ще й корупція становить собою аномалію, а не природне середовище існування влади. В Україні корупція для чиновників – як вода для риби. Про вибіркове правосуддя чи вибіркове самоврядування у Європі думають те саме, що й про канібалізм.
Захід переважає
Україна застигла у становищі «і не туди, і не сюди». По-науковому воно називається «точкою лібрації» – місце розташування космічного тіла, на яке впливає гравітація двох інших рівновеликих тіл. Таким чином перше тіло залишається нерухомим щодо двох «центрів впливу». Так триває, допоки об’єкт впливу розірветься, або одне з двох великих тіл збільшить свою притягальну силу, що призведе до падіння меншого об’єкта «в його обійми».
Розвиваючи «гравітаційну модель», можна було б уявити, що Україна роз’єднається не за територіальною, а соціальною ознакою: правлячий прошарок – надбудова – «з’їде» у Росію, а вся країна – базис – до ЄС. Після вікопомного стояння на Майдані деякі високі посадовці «режиму Леоніда Кучми» опинилися мешканцями елітних підмосковних передмість та отримали російське громадянство. Втім, із вищеописаних причин нині міграція «олігархів» має усе ж переважно західний напрямок. Туди ж тікають і кримінально переслідувані нинішнім режимом «помаранчеві» посадовці.
Захід свою силу тяжіння збільшує. Росія зменшує. На те немає ради. Модератором цивілізаційних процесів і надалі виступатиме Захід. Для цього йому потрібні ресурси – ментально-культурні, територіальні, людські. Чи згодна Україна їх надати, ніхто не питатиме. Країну вже самою історією поставлено перед фактом: у Холодній війні проти Заходу, розв’язаній самою Росією, наше місце на боці останнього. Таким є прагнення активної частини суспільства, яке збігається з об’єктивним ходом подій.
Опиратися цьому, звісно, можна спробувати, однак це те саме, що чинити опір тектонічному рухові континентальних плит. Іншими словами: «не дми проти вітру!».
Костянтин Матвієнко – експерт Корпорації стратегічного консалтингу «Гардарика»
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Людство усвідомлює темпи цих змін. Наддержави та надкорпорації намагаються їх прогнозувати, а то й пробують впливати на їхній характер. Почасти це вдається. Проте здебільшого людство, спричиняючи ці зміни, водночас становить собою їхнього пасивного споглядача. «Парадокс», казали про такі суперечливості стародавні елліни.
Глобальні центри впливу, перш за все США та ЄС, гарячково розробляють та водночас втілюють власні стратегії суспільних трансформацій у динамічних умовах буття. Будівництво нового світового порядку доводиться здійснювати без попередніх «проектно-пошукових робіт». Проектування ведеться одночасно зі зведенням «споруди», бо прискорення плину часу не залишає «будівельникам і архітекторам» такої розкоші, як час на розробку проекту.
За схожим принципом, до речі, у дев’яності роки в Києві було забудовано Майдан підземними торговельними спорудами, сумнозвісними «пухирями» та скляною «греблею» під готелем «Україна». Тоді котловани під ці «шедеври архітектури» почали копати одночасно з їхнім проектуванням. Сьогодні «шедеври» у дощ протікають.
Російські футурологи та інші зацікавлені громадяни також традиційно міркують, «как обустроіть Росію». І дехто з них вже розуміє, що нераціональної розкоші імперської величі країна собі дозволити просто не може. Навіть зберегтися в існуючих кордонах для неї проблематично. Однак хто у Росії слухає тих футурологів?
Росія виставляє себе на посміховисько, не вперше
Українська ж «хата», як завше, з краю. Меншовартісна українська «еліта» не має амбіцій перетворити країну на один зі світових центрів впливу, або бодай на самодостатнього суб’єкта. Чільники, як завше, гадають важку гадку: кому б ото передати країну в зовнішнє управління, зберігши для себе корупційні «вольності та привілеї».
У 17-му сторіччі вибір був ширшим: Річ Посполита, Валахія, Порта за посередництва Криму, або та сама Порта напряму, Московія, Швеція. Нині ж, у зв’язку з оптимізацією геополітичного простору, вибір спростився – Євросоюз або Російська Федерація.
Соціологи подейкують, що настрої посполитого електорату діляться навпіл. Однак за європейський напрямок виступає більшість самозайнятих громадян, молоді, людей з вищою освітою, тих, хто буває за кордоном. Отож: «майбутнє вибирає Європу».
А Європі, здавалося б, не до нас! Їй самій хто б допоміг впоратися із самооблаштуванням. У «старенької» повнісінько головного болю: як не проблема дефолту Кіпру, так етнічна злочинність у Франції; як не заворушення в Іспанії, так урядова криза в Італії… Усе разом це називається «кризою європейської ідентичності», а то й «кінцем західної цивілізації».
Направду, такі визначення не мають нічого спільного з реальністю. Західний світ насамперед володіє значним ресурсом самопізнання. В умовах безпрецедентного темпу суспільних змін цього ресурсу не досить, але усвідомлення його недостатності водночас становить собою… частину згаданого ресурсу.
Європа добре пам’ятає свою політичну історію з часів Стародавнього Риму. Пам’ятає вона, і чого їй коштувало небажання робити з цієї історії висновків. Тому європейські мислителі і керманичі намагаються принаймні визначити напрямок суспільних трансформацій і бодай якось ними керувати.
Сегментарна конкуренція ЄС і США відходить у минуле. Співробітництво у галузі безпеки (НАТО), стимульоване колись СРСР, розвинулося у багатоманітні та міцні зв’язки. Захід реінтегрується в єдиний, більш щільний, ніж раніше, геополітичний суб’єкт.
Усі спроби Росії вдавати із себе рівнозначний центр впливу виглядають просто кумедно. Її технологічна та соціально-культурна відсталість, а ще якась підліткова, утім, небезпечна задерикуватість не дають змоги розглядати цю державу як солідного геополітичного партнера.
Окрім того, російські та західні лідери вирішують різні завдання. Західні – безпеки та розвитку власних суспільств. Російські – безпеки та примноження власних капіталів корупційного походження. Засадничі інтереси правлячої верхівки в Україні є подібними до інтересів їхніх російських колег.
Одначе захистити свої накрадені статки нашому гламурному істеблішменту важко. Так само, як це не вийшло у Єгипті, Лівії, Сирії.
Здавшись у Росію, українська «старшина» наражається на небезпеку конфіскації «наколядованого» протягом двох десятків років за сценарієм під назвою «Ходорковський – Лужков – Березовський». У Європі ж мало того, що створено кіпрський конфіскаційний прецедент та епічний казус «панамського паспорта», так ще й корупція становить собою аномалію, а не природне середовище існування влади. В Україні корупція для чиновників – як вода для риби. Про вибіркове правосуддя чи вибіркове самоврядування у Європі думають те саме, що й про канібалізм.
Захід переважає
Україна застигла у становищі «і не туди, і не сюди». По-науковому воно називається «точкою лібрації» – місце розташування космічного тіла, на яке впливає гравітація двох інших рівновеликих тіл. Таким чином перше тіло залишається нерухомим щодо двох «центрів впливу». Так триває, допоки об’єкт впливу розірветься, або одне з двох великих тіл збільшить свою притягальну силу, що призведе до падіння меншого об’єкта «в його обійми».
Розвиваючи «гравітаційну модель», можна було б уявити, що Україна роз’єднається не за територіальною, а соціальною ознакою: правлячий прошарок – надбудова – «з’їде» у Росію, а вся країна – базис – до ЄС. Після вікопомного стояння на Майдані деякі високі посадовці «режиму Леоніда Кучми» опинилися мешканцями елітних підмосковних передмість та отримали російське громадянство. Втім, із вищеописаних причин нині міграція «олігархів» має усе ж переважно західний напрямок. Туди ж тікають і кримінально переслідувані нинішнім режимом «помаранчеві» посадовці.
Захід свою силу тяжіння збільшує. Росія зменшує. На те немає ради. Модератором цивілізаційних процесів і надалі виступатиме Захід. Для цього йому потрібні ресурси – ментально-культурні, територіальні, людські. Чи згодна Україна їх надати, ніхто не питатиме. Країну вже самою історією поставлено перед фактом: у Холодній війні проти Заходу, розв’язаній самою Росією, наше місце на боці останнього. Таким є прагнення активної частини суспільства, яке збігається з об’єктивним ходом подій.
Опиратися цьому, звісно, можна спробувати, однак це те саме, що чинити опір тектонічному рухові континентальних плит. Іншими словами: «не дми проти вітру!».
Костянтин Матвієнко – експерт Корпорації стратегічного консалтингу «Гардарика»
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
