Події останніх днів наочно засвідчують: Україна впевнено крокує шляхом установлення в ній «гібридного» режиму. «Гібридного» не у сенсі поєднання демократії й авторитаризму, а в розумінні схрещення білоруської і російської владних конструкцій із донецькою кримінально-неосовєтською домішкою. При цьому від демократії залишаються тільки гучні гасла, назви інституцій та статті Конституції, об яку влада постійно витирає ноги. А от авторитаризм із відверто неототалітарно-кримінальним присмаком (ані в Білорусі, ані в Росії немає політичної сили такого ґатунку, як Партія регіонів, яка не є простим доважком до «лідера» та його неформальної команди) реально відчутний повсюдно. І не самі лише політично заангажовані громадяни його відчувають на своїй шкурі, а й майже всі ті, хто стикався із правоохоронними (чи це слово треба завжди ставити у лапки?) органами, судовою системою, місцевими держадміністраціями і провладними «козацькими» організаціями. Все знизу догори і згори донизу «схоплене», відтак майже немає шансів захистити свої інтереси, якщо ти став поперек дороги комусь із «господарів» чудового нового світу чи їхніх пахолків.
Прикладів цього вистачає. «Київська вчителька Ніна Москаленко програла апеляційний суд, пов’язаний з рейдерським захопленням її землі та житла». Така інформація пройшла у ЗМІ в першій половині лютого 2013 року. Сама жінка пережила кілька рейдерських нападів, її вікна били, її намагалися звільнити з роботи. Адже її будиночок розташований на елітному Печерську. Невідомо, хто точно хоче прибрати до рук власність учительки – чи один депутат-регіонал, чи аж два міліцейські генерали, але факт є фактом: проти жінки порушена кримінальна справа за «побиття» рейдера, котрий увірвався до її житла. Справу веде суддя Віктор Кицюк, котрий одночасно бере участь у «справі Євгена Щербаня» та «справі Юрія Луценка». Чи потрібно тут щось коментувати?
Ще красномовніша ситуація – з екс-депутатом Віктором Лозінським. Йому Вищий спеціалізований суд у кримінальних та цивільних справах 25 березня не лише зменшив термін ув’язнення на чотири роки, а й зняв з нього звинувачення у вбивстві (у 2009 році від дій Лозінського загинув Валерій Олійник), кваліфікувавши його вчинок як «хуліганство». Тепер екс-депутат, виявляється, може отримати умовно-дострокове звільнення вже у 2017 році. Вийти одночасно з тими свободівцями, які кидали сніжки у депутатів-«регіоналів» 2 квітня біля Верховної Ради – бо ж, як повідомив речник столичної міліції Ігор Михалко, юнакам (за тією ж статтею «хуліганство») загрожує чотири роки ув’язнення. Рівноправність…
«Кинуть лохів» – і зарубіжних, і вітчизняних – за будь-яку ціну
Реакція світу та власних співгромадян на ці «дрібниці» чинну в Україні владу не обходить. Ба більше: ця влада просто-таки демонстративно влаштовує подібні ескапади, щоразу засвідчуючи: вона діятиме так, як захоче. Крапка. Скажімо, суддя Європейського суду з прав людини Станіслав Шевчук заявив, що Україна досі не виконала 95% рішень, ухвалених щодо неї цим судом. Це демонстрація? Безумовно. Адресована і Європі, і українцям: захисту від нашої самодержавної сваволі немає і бути не може.
А взяття штурмом увечері 4 квітня сотнею кремезних молодиків приміщення фонду «Ізоляція» в Донецьку і зрив конференції, яка проходила там у рамках Днів Америки у так званій «шахтарській столиці»? Чи не для того це було зроблено, щоб показати «клятим американцям», хто у домі хазяїн? Ясна річ, у Донецьку нічого подібного без прямої підтримки влади статися не могло. А для більшого понту молодики зі спортивними статурами виступали від імені організації «Спілка шахтарів-інвалідів та постраждалих на підприємствах Донецької області».
У цьому контексті «виїзне» засідання депутатів-регіоналів і комуністів набуває особливого значення. Не зумівши здобути більшість депутатів на виборах, Партія регіонів узялася до згуртування навколо себе «незалежних» мажоритарників та залучення (назвімо це так) «тушок» з опозиції, тобто до свідомого й цілеспрямованого перекроювання вилевиявлення українського народу. «Я думаю, це тільки початок, і ще два десятки депутатів вийде з цієї фракції», – заявив Михайло Чечетов. Той самий, котрий у Верховній Раді минулого скликання диригував антиконституційними голосуваннями, коли 50 нардепів тиснули на 250 кнопок, і котрий свого часу, головуючи у Фонді держмайна, продав «Криворіжсталь» уп’ятеро дешевше, ніж вона коштувала. Інакше кажучи, курс владою взятий на остаточне знищення парламентаризму, на закріплення за Радою статусу «декоративного парламенту».
Показовим у цьому плані є діалог в ефірі «ТВі» між колишнім міністром юстиції Сергієм Головатим і «регіоналом» Миколою Левченком.
«Сьогодні відбулося щось, що жодним чином не відповідає закону про регламент. Те, що на це пішов Рибак як голова Верховної Ради, і комуніст Калєтнік, вони вже з завтрашнього дня не мають права бути головою і заступником голови Верховної Ради. І опозиція має на цьому стояти», – заявив Головатий і додав про кримінальну відповідальність ініціаторів цих дій. Левченко ж відповів: «Я відчуваю, що ви добре розбираєтеся в законі, але це не цікавить людей. Ми зібралися, щоб прийняти рішення в інтересах простих українців».
При цьому депутатів-опозиціонерів на цю «сесію» просто не пустили, і чи справді там була більшість, яка голосувала за ці «інтереси» – невідомо. Ба більше: насправді, за свідченням голови комітету Верховної Ради з боротьби з організованою злочинністю і корупцією Віктора Чумака, «за лаштунками політичного шоу так звана більшість протягнула кілька корупційних законопроектів, які б за нормальних умов навряд чи були б парламентом проголосовані». В тому числі таких, які призведуть до подорожчання в кілька разів імпортних ліків.
Можна констатувати, що в плані демонстративного нехтування інтересів цих-от «простих українців» команда Януковича пішла значно далі і Путіна, і Лукашенка, і навіть Брежнєва з Хрущовим; аналогії тут можна провести хіба що з останніми роками правління Чаушеску, коли апетити владної «сім’ї» та її цинізм неухильно зростали на тлі зубожіння і безправ’я народних мас.
Але, як бачимо хоча б із законопроекту про нову схему держзакупівель, різке зростання ціни імпортних ліків для багатьох категорій хворих не обходить «партію влади» – вона переконана, що народ не збунтується. А якщо і будуть протести, то на них найдуть управу. Силову і судову.
Хто стоїть за власноручною делегітимізацією режиму?
Навіщо ж чинна влада, передусім в особі Віктора Януковича, наполегливо і послідовно делегалізує та делегітимізує себе? Бо ж постійні, систематичні та – знов-таки доводиться вживати цей термін – демонстративні порушення як Конституції й законів, так і зовнішньополітичних зобов’язань, узятих на себе в рамках європейської інтеграції, вивели вже режим «донецьких» за межі не тільки правового поля, а й підтримки з боку власного електорату? Нагадаю, що навіть за офіційними даними, до яких з боку незалежних спостерігачів є серйозні претензії, в Донецькій області на торішніх виборах до Верховної Ради проголосувало тільки 40% виборців. І то – проголосувало значною мірою не за переконаннями, під тиском з боку владних структур та «братків».
Отож якщо сьогодні чинна влада чхає навіть на своїх виборців, це означає, що вона більше не збирається проводити жодні біль-менш демократичні вибори. Не проводити ніколи. Декоративний парламент (це не метафора, а термін сучасної політичної науки), суд та прокуратура як репресивні важелі режиму, «правоохоронні» органи, різного роду «козаки» й «інваліди» як номінально «незалежні» і «непідконтрольні» загони штурмовиків… І з усім цим вантажем режим Януковича й він особисто прагнуть – якщо вірити заявам – інтегрувати Україну до об’єднаної Європи…
Перше, що спадає при цьому на думку – та вони там «нагорі» просто хворі, і причому тяжко, якщо вважають, що Європа все це проковтне і промовчить. Хоча… Ми вже чуємо голоси західних експертів, що Янукович, мовляв, має втрутитися у роботу парламенту і помирити обидві його частини. Наче не під крилом і не за вказівкою Віктора Януковича відбувалося «виїзне засідання», наче Партія регіонів – це щось окреме від адміністрації глави держави…
Та все ж не всі західні експерти й політики вірять у «непорочного В. Ф.».
Три інші варіанти, які пояснюють дії чинної влади зі своєї делегітимізації, не менш, сказати б, пікантні. Отже:
а) владою, включно з самим Януковичем, уміло і послідовно маніпулюють московські ляльководи задля її дискредитації і заміни своїми людьми, що матиме наслідком включення України до Митного союзу, ЄЕП тощо;
б) ідіотизм і непрофесійність влади – це один чинник, маніпуляція – інший, вони накладаються один на одного і взаємно підсилюють один одного;
в) існує домовленість Януковича чи когось високопоставленого із владної команди з Путіним – ми, мовляв, будемо «під вами» і проти Європи, але ви нам дайте безмежну внутрішню свободу дій і гарантуйте наші статки.
За будь-яких обставин «партія влади» та «сім’я» прагнуть увічнення свого панування та ствердження беззаконня як закону своєї діяльності. Для досягнення цього замало самих тільки репресій і зменшення до мінімуму можливостей політичної опозиції – потрібна деінтелектуалізація країни та витиснення за її межі найбільш активного та проєвропейськи налаштованого населення.
Заходи в цьому напрямі здійснюються. Не випадково 2013 року фінансування науки вперше за роки незалежності впало нижче за 0,3% ВВП. Це вже не Європа; це показник, характерний для Африки, і то не всієї, а лише для слаборозвинених держав цього континенту. І не випадково відомий американський неурядовий інститут опитування громадської думки – Фонд Ґеллапа – зафіксував в Україні високий рівень налаштування на еміграцію – 21% опитаних за середнього рівня у 15% по 12 пострадянських державах.
А й справді, виїде бунтівна молодь, виїдуть «западенці», то чи не полегшиться життя тих, хто при владі? Адже статки «сім’ї» та провладних олігархів ґрунтуються на низькотехнологічних галузях промисловості та сільського господарства, а вітчизняна наука, освіта й медицина їм не потрібні.
Що ж, навіть у разі крайньої дурості владної команди чи маніпулювання нею з боку «кремлівських чекістів» певні дивіденди Віктор Янукович та його команда впродовж якогось часу матимуть. Передусім тому, що українці зі зрозумілих причин сьогодні не готові йти на барикади – йти у прямому, а не метафоричному сенсі слова, бо інших шляхів зміни режиму наразі не видно. Але стратегічний програш Януковича та його команди також неминучий – рано чи пізно, але і в силу геополітичних, і в силу внутрішніх обставин, коли в Україні з’явиться опозиція, на тлі якої «Свобода» виглядатиме ліберально.
Сергій Грабовський – кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Прикладів цього вистачає. «Київська вчителька Ніна Москаленко програла апеляційний суд, пов’язаний з рейдерським захопленням її землі та житла». Така інформація пройшла у ЗМІ в першій половині лютого 2013 року. Сама жінка пережила кілька рейдерських нападів, її вікна били, її намагалися звільнити з роботи. Адже її будиночок розташований на елітному Печерську. Невідомо, хто точно хоче прибрати до рук власність учительки – чи один депутат-регіонал, чи аж два міліцейські генерали, але факт є фактом: проти жінки порушена кримінальна справа за «побиття» рейдера, котрий увірвався до її житла. Справу веде суддя Віктор Кицюк, котрий одночасно бере участь у «справі Євгена Щербаня» та «справі Юрія Луценка». Чи потрібно тут щось коментувати?
Ще красномовніша ситуація – з екс-депутатом Віктором Лозінським. Йому Вищий спеціалізований суд у кримінальних та цивільних справах 25 березня не лише зменшив термін ув’язнення на чотири роки, а й зняв з нього звинувачення у вбивстві (у 2009 році від дій Лозінського загинув Валерій Олійник), кваліфікувавши його вчинок як «хуліганство». Тепер екс-депутат, виявляється, може отримати умовно-дострокове звільнення вже у 2017 році. Вийти одночасно з тими свободівцями, які кидали сніжки у депутатів-«регіоналів» 2 квітня біля Верховної Ради – бо ж, як повідомив речник столичної міліції Ігор Михалко, юнакам (за тією ж статтею «хуліганство») загрожує чотири роки ув’язнення. Рівноправність…
«Кинуть лохів» – і зарубіжних, і вітчизняних – за будь-яку ціну
Реакція світу та власних співгромадян на ці «дрібниці» чинну в Україні владу не обходить. Ба більше: ця влада просто-таки демонстративно влаштовує подібні ескапади, щоразу засвідчуючи: вона діятиме так, як захоче. Крапка. Скажімо, суддя Європейського суду з прав людини Станіслав Шевчук заявив, що Україна досі не виконала 95% рішень, ухвалених щодо неї цим судом. Це демонстрація? Безумовно. Адресована і Європі, і українцям: захисту від нашої самодержавної сваволі немає і бути не може.
А взяття штурмом увечері 4 квітня сотнею кремезних молодиків приміщення фонду «Ізоляція» в Донецьку і зрив конференції, яка проходила там у рамках Днів Америки у так званій «шахтарській столиці»? Чи не для того це було зроблено, щоб показати «клятим американцям», хто у домі хазяїн? Ясна річ, у Донецьку нічого подібного без прямої підтримки влади статися не могло. А для більшого понту молодики зі спортивними статурами виступали від імені організації «Спілка шахтарів-інвалідів та постраждалих на підприємствах Донецької області».
У цьому контексті «виїзне» засідання депутатів-регіоналів і комуністів набуває особливого значення. Не зумівши здобути більшість депутатів на виборах, Партія регіонів узялася до згуртування навколо себе «незалежних» мажоритарників та залучення (назвімо це так) «тушок» з опозиції, тобто до свідомого й цілеспрямованого перекроювання вилевиявлення українського народу. «Я думаю, це тільки початок, і ще два десятки депутатів вийде з цієї фракції», – заявив Михайло Чечетов. Той самий, котрий у Верховній Раді минулого скликання диригував антиконституційними голосуваннями, коли 50 нардепів тиснули на 250 кнопок, і котрий свого часу, головуючи у Фонді держмайна, продав «Криворіжсталь» уп’ятеро дешевше, ніж вона коштувала. Інакше кажучи, курс владою взятий на остаточне знищення парламентаризму, на закріплення за Радою статусу «декоративного парламенту».
Показовим у цьому плані є діалог в ефірі «ТВі» між колишнім міністром юстиції Сергієм Головатим і «регіоналом» Миколою Левченком.
«Сьогодні відбулося щось, що жодним чином не відповідає закону про регламент. Те, що на це пішов Рибак як голова Верховної Ради, і комуніст Калєтнік, вони вже з завтрашнього дня не мають права бути головою і заступником голови Верховної Ради. І опозиція має на цьому стояти», – заявив Головатий і додав про кримінальну відповідальність ініціаторів цих дій. Левченко ж відповів: «Я відчуваю, що ви добре розбираєтеся в законі, але це не цікавить людей. Ми зібралися, щоб прийняти рішення в інтересах простих українців».
При цьому депутатів-опозиціонерів на цю «сесію» просто не пустили, і чи справді там була більшість, яка голосувала за ці «інтереси» – невідомо. Ба більше: насправді, за свідченням голови комітету Верховної Ради з боротьби з організованою злочинністю і корупцією Віктора Чумака, «за лаштунками політичного шоу так звана більшість протягнула кілька корупційних законопроектів, які б за нормальних умов навряд чи були б парламентом проголосовані». В тому числі таких, які призведуть до подорожчання в кілька разів імпортних ліків.
Можна констатувати, що в плані демонстративного нехтування інтересів цих-от «простих українців» команда Януковича пішла значно далі і Путіна, і Лукашенка, і навіть Брежнєва з Хрущовим; аналогії тут можна провести хіба що з останніми роками правління Чаушеску, коли апетити владної «сім’ї» та її цинізм неухильно зростали на тлі зубожіння і безправ’я народних мас.
Але, як бачимо хоча б із законопроекту про нову схему держзакупівель, різке зростання ціни імпортних ліків для багатьох категорій хворих не обходить «партію влади» – вона переконана, що народ не збунтується. А якщо і будуть протести, то на них найдуть управу. Силову і судову.
Хто стоїть за власноручною делегітимізацією режиму?
Навіщо ж чинна влада, передусім в особі Віктора Януковича, наполегливо і послідовно делегалізує та делегітимізує себе? Бо ж постійні, систематичні та – знов-таки доводиться вживати цей термін – демонстративні порушення як Конституції й законів, так і зовнішньополітичних зобов’язань, узятих на себе в рамках європейської інтеграції, вивели вже режим «донецьких» за межі не тільки правового поля, а й підтримки з боку власного електорату? Нагадаю, що навіть за офіційними даними, до яких з боку незалежних спостерігачів є серйозні претензії, в Донецькій області на торішніх виборах до Верховної Ради проголосувало тільки 40% виборців. І то – проголосувало значною мірою не за переконаннями, під тиском з боку владних структур та «братків».
Отож якщо сьогодні чинна влада чхає навіть на своїх виборців, це означає, що вона більше не збирається проводити жодні біль-менш демократичні вибори. Не проводити ніколи. Декоративний парламент (це не метафора, а термін сучасної політичної науки), суд та прокуратура як репресивні важелі режиму, «правоохоронні» органи, різного роду «козаки» й «інваліди» як номінально «незалежні» і «непідконтрольні» загони штурмовиків… І з усім цим вантажем режим Януковича й він особисто прагнуть – якщо вірити заявам – інтегрувати Україну до об’єднаної Європи…
Перше, що спадає при цьому на думку – та вони там «нагорі» просто хворі, і причому тяжко, якщо вважають, що Європа все це проковтне і промовчить. Хоча… Ми вже чуємо голоси західних експертів, що Янукович, мовляв, має втрутитися у роботу парламенту і помирити обидві його частини. Наче не під крилом і не за вказівкою Віктора Януковича відбувалося «виїзне засідання», наче Партія регіонів – це щось окреме від адміністрації глави держави…
Та все ж не всі західні експерти й політики вірять у «непорочного В. Ф.».
Три інші варіанти, які пояснюють дії чинної влади зі своєї делегітимізації, не менш, сказати б, пікантні. Отже:
а) владою, включно з самим Януковичем, уміло і послідовно маніпулюють московські ляльководи задля її дискредитації і заміни своїми людьми, що матиме наслідком включення України до Митного союзу, ЄЕП тощо;
б) ідіотизм і непрофесійність влади – це один чинник, маніпуляція – інший, вони накладаються один на одного і взаємно підсилюють один одного;
в) існує домовленість Януковича чи когось високопоставленого із владної команди з Путіним – ми, мовляв, будемо «під вами» і проти Європи, але ви нам дайте безмежну внутрішню свободу дій і гарантуйте наші статки.
За будь-яких обставин «партія влади» та «сім’я» прагнуть увічнення свого панування та ствердження беззаконня як закону своєї діяльності. Для досягнення цього замало самих тільки репресій і зменшення до мінімуму можливостей політичної опозиції – потрібна деінтелектуалізація країни та витиснення за її межі найбільш активного та проєвропейськи налаштованого населення.
Заходи в цьому напрямі здійснюються. Не випадково 2013 року фінансування науки вперше за роки незалежності впало нижче за 0,3% ВВП. Це вже не Європа; це показник, характерний для Африки, і то не всієї, а лише для слаборозвинених держав цього континенту. І не випадково відомий американський неурядовий інститут опитування громадської думки – Фонд Ґеллапа – зафіксував в Україні високий рівень налаштування на еміграцію – 21% опитаних за середнього рівня у 15% по 12 пострадянських державах.
А й справді, виїде бунтівна молодь, виїдуть «западенці», то чи не полегшиться життя тих, хто при владі? Адже статки «сім’ї» та провладних олігархів ґрунтуються на низькотехнологічних галузях промисловості та сільського господарства, а вітчизняна наука, освіта й медицина їм не потрібні.
Що ж, навіть у разі крайньої дурості владної команди чи маніпулювання нею з боку «кремлівських чекістів» певні дивіденди Віктор Янукович та його команда впродовж якогось часу матимуть. Передусім тому, що українці зі зрозумілих причин сьогодні не готові йти на барикади – йти у прямому, а не метафоричному сенсі слова, бо інших шляхів зміни режиму наразі не видно. Але стратегічний програш Януковича та його команди також неминучий – рано чи пізно, але і в силу геополітичних, і в силу внутрішніх обставин, коли в Україні з’явиться опозиція, на тлі якої «Свобода» виглядатиме ліберально.
Сергій Грабовський – кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
