В Україні ідеологічних партій немає. Чи майже немає. Хіба що «Свобода». Або Компартія. Хоча остання, радше, нагадує ідеологічний симулякр.
Всі українські партії так чи інакше обіцяють народові світле майбуття. Правда, народ у це не вірить. Але ж вірити в щось хочеться. І хочеться мати привабливу ідею.
Отож, подумалось мені, а чом би не пошукати таку ідею. Тим більше, що ідеї лежать у нас на поверхні. І не дуже їх поспішають підбирати. Бо звикли ми користатися чужими напрацюваннями, так би мовити, чужою мудрістю. Адже своя мудрість не в пошані.
Ідея, яку потребує Україна
Приваблива ідея валялася на дорозі. Ніхто на неї не звертав увагу. Бо, як і більшість доріг у нашій Неньці (особливо після зими), була та дорога суцільно вкрита ямами і ямиськами. А водії, їдучи по ній, думали, як би обминути ці перешкоди і, не особливо церемонячись, говорили все, що думають. Ну, наприклад, дехто говорив: «От якби сюди київське начальство привезти». Звісно, київське начальство сюди не поспішало.
І тоді вигулькнула думка: чом би не зробити так, щоб щомісяця переносити нашу столичку з Києва до обласних центрів. Диви: через якихось два роки столичка промандрує всією Україною. А там по новому колу… У якій послідовності її переносити – можна вирішити шляхом жеребкування. Аби ніхто не мав претензій.
Уявляєте: з місяця квітня усі наші центральні владні органи, президент зі своєю адміністрацією, прем’єр зі своїм Кабміном, Верховна Рада зі своїми депутатами й комітетами, конституційні і верховні судді, генпрокурор – всі дружно покидають Київ і переміщаються до якоїсь Вінниці чи Полтави, Ужгорода чи Луганська. Відразу ж, аби київському начальству добре їхалося, латають дороги. Щасливий обласний центр отримує додаткові гроші із державного бюджету. У місті закипає робота: ремонтуються приміщення, облаштовують для приїжджих житло, налагоджуються сучасні засоби зв’язку, активізується торгівля, сфера послуг… Починається будівельний бум. Безробіття зменшується. Середні зарплати різко зростають (зараз бо в Києві найвищі середні зарплати). Словом, місто вступає в добу процвітання. Бо ж хто із верховних можновладців буде себе ображати? Їм потрібен комфорт!
Звісно, щастя довго не триває. Закінчується квітень. І столичка пересувається в якесь інше місто – приміром, у Миколаїв чи Суми. Відповідно, тут починається покращення життя вже сьогодні.
Пересування столички матиме й інші позитиви. Владоможці отримають кращі можливості почути кожного. А якщо виїдуть із обласного центу й потраплять у Мену чи Турку, Гуляйполе чи Заболоття, а то й у якусь Велику Глушу, то в них взагалі очі розкриються. Бо ж не одним Межигір’ям та Безрадичами живе Україна.
Але на цьому, звісно, позитиви не закінчуються. Переїзд столички – справа коштовна. Та й не кожен обласний центр здатний буде прийняти таку кількість керівної чиновницької братії, яка зосереджена зараз у Києві. Тому (хочеться цього чи ні) доведеться цю братію скорочувати. Залишаться (смію сподіватися) лише найпотрібніші чиновники, які не будуть вимишляти непотрібні циркуляри, а займатимуться лише найнеобхіднішими справами.
Зрештою, коли стане реальністю постійне перенесення столички, чи багато знайдеться людей, які захочуть керувати державою? Бо тепер життя верховників буде схоже із життям кочівників – сьогодні сидиш тут, а завтра знімайся з місця й лети за сотні кілометрів. Думаю, тоді на верховні посади претендуватимуть лише найбільш стійкі люди, які відчуватимуть в душі поклик до важкої керівної роботи.
Може, деякі зело мудрі голови скажуть: мовляв, постійне переміщення столички приведе до дезорганізації управління. А ще скажуть, що в світі немає ніде такої практики. Але, по-перше, українці – це не світ. Власне, вони самі є світом. Ось, приміром, у світі спостерігається така тенденція: чим більший відсоток у країні людей з вищою освітою, тим краще країна розвивається, в тому числі у сфері економічній. У нас же все навпаки. Тому нема чого лякатися, що в Україні буде не так, як у людей. Тим більше, що в старі добрі часи, коли ми, русини-українці, мали свою імперію, сиріч Київську Русь, то практикувалося перенесення столички. Це тоді називалося полюддям. І, як бачимо, тоді наша держава процвітала. А по-друге, нічого страшного, якщо почнеться дезорганізація управління. Адже кожен справжній українець у душі – анархіст. Не даремно в нас батько Махно з’явився! І не даремно ми любимо отаманщину. Словом, українці найкраще дають собі раду в дезорганізованому суспільстві. Як тут не пригадати славні традиції Січі Запорізької, які ми так любимо!
Буде така партія!
Отже, як не крути, а ідея постійного переносу столички – надзвичайно хороша. І саме завдяки цій ідеї ми (нарешті!) зможемо побудувати світле майбуття. Думаю, кожна тверезо мисляча українська людина це чудово розуміє. Залишається лише втілити нашу ідею.
Звісно, це треба зробити законним конституційним шляхом. Наприклад, звернутися з такою ідеєю до Конституційної асамблеї (коли треба, наші славні юристи будь-які конституційні зміни обґрунтують). Чи зініціювати й провести референдум з цього питання. А ще краще – створити Партію Пересувної Столиці. Це буде справді ідейна партія із абсолютно зрозумілою і близькою для кожного українця ідеологією. За цю партію дружно голосуватимуть в регіонах – адже кому не хочеться мати хоча б раз на два роки у своєму обласному центрі столичку. Скільки то питань повирішувати можна! Навіть деякі кияни голосуватимуть за цю партію – бо їм вже в печінках сидить столична суєта.
Словом, у Партії Пересувної Столиці є всі шанси не лише потрапити до Верховної Ради, а й мати там конституційну більшість і, відповідно, змінити Конституцію, а заодно й життя на краще. Розумію, боротьба буде нелегкою. Адже є потужні сили, що блокуватимуть втілення цієї світлої ідеї. Але за нами правда – і ми переможемо! Тому не гаймося і створюймо істинно народну Партію Пересувної Столиці!
Тим паче, що дехто говорить про дострокові парламентські вибори…
Петро Кралюк – проректор Острозької академії
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Всі українські партії так чи інакше обіцяють народові світле майбуття. Правда, народ у це не вірить. Але ж вірити в щось хочеться. І хочеться мати привабливу ідею.
Отож, подумалось мені, а чом би не пошукати таку ідею. Тим більше, що ідеї лежать у нас на поверхні. І не дуже їх поспішають підбирати. Бо звикли ми користатися чужими напрацюваннями, так би мовити, чужою мудрістю. Адже своя мудрість не в пошані.
Ідея, яку потребує Україна
Приваблива ідея валялася на дорозі. Ніхто на неї не звертав увагу. Бо, як і більшість доріг у нашій Неньці (особливо після зими), була та дорога суцільно вкрита ямами і ямиськами. А водії, їдучи по ній, думали, як би обминути ці перешкоди і, не особливо церемонячись, говорили все, що думають. Ну, наприклад, дехто говорив: «От якби сюди київське начальство привезти». Звісно, київське начальство сюди не поспішало.
І тоді вигулькнула думка: чом би не зробити так, щоб щомісяця переносити нашу столичку з Києва до обласних центрів. Диви: через якихось два роки столичка промандрує всією Україною. А там по новому колу… У якій послідовності її переносити – можна вирішити шляхом жеребкування. Аби ніхто не мав претензій.
Уявляєте: з місяця квітня усі наші центральні владні органи, президент зі своєю адміністрацією, прем’єр зі своїм Кабміном, Верховна Рада зі своїми депутатами й комітетами, конституційні і верховні судді, генпрокурор – всі дружно покидають Київ і переміщаються до якоїсь Вінниці чи Полтави, Ужгорода чи Луганська. Відразу ж, аби київському начальству добре їхалося, латають дороги. Щасливий обласний центр отримує додаткові гроші із державного бюджету. У місті закипає робота: ремонтуються приміщення, облаштовують для приїжджих житло, налагоджуються сучасні засоби зв’язку, активізується торгівля, сфера послуг… Починається будівельний бум. Безробіття зменшується. Середні зарплати різко зростають (зараз бо в Києві найвищі середні зарплати). Словом, місто вступає в добу процвітання. Бо ж хто із верховних можновладців буде себе ображати? Їм потрібен комфорт!
Звісно, щастя довго не триває. Закінчується квітень. І столичка пересувається в якесь інше місто – приміром, у Миколаїв чи Суми. Відповідно, тут починається покращення життя вже сьогодні.
Пересування столички матиме й інші позитиви. Владоможці отримають кращі можливості почути кожного. А якщо виїдуть із обласного центу й потраплять у Мену чи Турку, Гуляйполе чи Заболоття, а то й у якусь Велику Глушу, то в них взагалі очі розкриються. Бо ж не одним Межигір’ям та Безрадичами живе Україна.
Але на цьому, звісно, позитиви не закінчуються. Переїзд столички – справа коштовна. Та й не кожен обласний центр здатний буде прийняти таку кількість керівної чиновницької братії, яка зосереджена зараз у Києві. Тому (хочеться цього чи ні) доведеться цю братію скорочувати. Залишаться (смію сподіватися) лише найпотрібніші чиновники, які не будуть вимишляти непотрібні циркуляри, а займатимуться лише найнеобхіднішими справами.
Зрештою, коли стане реальністю постійне перенесення столички, чи багато знайдеться людей, які захочуть керувати державою? Бо тепер життя верховників буде схоже із життям кочівників – сьогодні сидиш тут, а завтра знімайся з місця й лети за сотні кілометрів. Думаю, тоді на верховні посади претендуватимуть лише найбільш стійкі люди, які відчуватимуть в душі поклик до важкої керівної роботи.
Може, деякі зело мудрі голови скажуть: мовляв, постійне переміщення столички приведе до дезорганізації управління. А ще скажуть, що в світі немає ніде такої практики. Але, по-перше, українці – це не світ. Власне, вони самі є світом. Ось, приміром, у світі спостерігається така тенденція: чим більший відсоток у країні людей з вищою освітою, тим краще країна розвивається, в тому числі у сфері економічній. У нас же все навпаки. Тому нема чого лякатися, що в Україні буде не так, як у людей. Тим більше, що в старі добрі часи, коли ми, русини-українці, мали свою імперію, сиріч Київську Русь, то практикувалося перенесення столички. Це тоді називалося полюддям. І, як бачимо, тоді наша держава процвітала. А по-друге, нічого страшного, якщо почнеться дезорганізація управління. Адже кожен справжній українець у душі – анархіст. Не даремно в нас батько Махно з’явився! І не даремно ми любимо отаманщину. Словом, українці найкраще дають собі раду в дезорганізованому суспільстві. Як тут не пригадати славні традиції Січі Запорізької, які ми так любимо!
Буде така партія!
Отже, як не крути, а ідея постійного переносу столички – надзвичайно хороша. І саме завдяки цій ідеї ми (нарешті!) зможемо побудувати світле майбуття. Думаю, кожна тверезо мисляча українська людина це чудово розуміє. Залишається лише втілити нашу ідею.
Звісно, це треба зробити законним конституційним шляхом. Наприклад, звернутися з такою ідеєю до Конституційної асамблеї (коли треба, наші славні юристи будь-які конституційні зміни обґрунтують). Чи зініціювати й провести референдум з цього питання. А ще краще – створити Партію Пересувної Столиці. Це буде справді ідейна партія із абсолютно зрозумілою і близькою для кожного українця ідеологією. За цю партію дружно голосуватимуть в регіонах – адже кому не хочеться мати хоча б раз на два роки у своєму обласному центрі столичку. Скільки то питань повирішувати можна! Навіть деякі кияни голосуватимуть за цю партію – бо їм вже в печінках сидить столична суєта.
Словом, у Партії Пересувної Столиці є всі шанси не лише потрапити до Верховної Ради, а й мати там конституційну більшість і, відповідно, змінити Конституцію, а заодно й життя на краще. Розумію, боротьба буде нелегкою. Адже є потужні сили, що блокуватимуть втілення цієї світлої ідеї. Але за нами правда – і ми переможемо! Тому не гаймося і створюймо істинно народну Партію Пересувної Столиці!
Тим паче, що дехто говорить про дострокові парламентські вибори…
Петро Кралюк – проректор Острозької академії
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
