Лондон – Глобалізація, інтернетний зв’язок та авіаційне сполучення дозволяють українцям на західному краю європейського континенту почуватися дуже близькими до своєї історичної і культурної Батьківщини.
Але в кожному окремому випадку на особистому рівні кожна людина, пов’язана з Україною, визначає і виявляє свою тотожність по-різному.
Є, наприклад, різниця між тим, як розглядають свою українськість народжені в діаспорі і ті, хто виростав в Україні, а також україномовні і ті, які українською не володіють.
У вісімдесятих і дев’яностих роках досить відомим у колах англійських шанувальників альтернативної панк-рок-музики був гурт The Ukrainians («Українці»).
Якщо прислухатися до слів пісні «Політика» з альбому «Культура», що з’явився 1994 року, то можна знайти багато недоліків вимови, натрапити на кричущі граматичні помилки й на слова, які ледве лунають як українські.
Але не поспішайте критикувати, бо більшість учасників групи The Ukrainians складали не українці. То були англійські хлопці з околиць міста Лідс у північній Англії.
The Ukrainians можна вважати цікавим прикладом того, як народжені в Британії молоді люди не лише перебрали собі від батьків елементи української культури, але й змогли зацікавити нею своїх однолітків – англійців.
Дві Батьківщини
Українська громада у Британії далеко не найбільша і не найгучніша з національних груп країни. У порівнянні з мільйонними громадами вихідців з Індії та Пакистану, або з сотнями тисяч поляків, однією з головних рис українців, яку називають позитивною, є інтегрованість у суспільство.
Українці з готовністю вивчають англійську мову, вони, фактично, не мають культурних чи релігійних бар’єрів із корінним британським населенням.
Народжені вже тут від українських батьків діти мало чим відрізняються від своїх однолітків. Проте є випадки, коли різниця дуже помітна.
Андрій Гундер – директор Українського інституту у Лондоні. Він народився у Британії, але присвячує чимало вільного від основної роботи у лондонському Сіті часу громадській роботі, опікуючись українським культурним життям.
Пояснюючи те, як британці українського походження дають собі раду з двома батьківщинами, Андрій Гундер, який часто відомий своїм англомовним колегам як Енді, зазначив: «Цікаво, що під час Євро-2012, коли збірна України грала зі збірною Англії, вони підтримували саме українську збірну, яка, на жаль, програла. Але після того матчу британці українського походження далі упродовж турніру підтримували вже Англію».
Сором від незнання
Часом може складатися враження, що проблеми нерідко виникають у частини сучасних українців, які, деколи, привозять з собою свої комплекси з України.
Принаймні, таке враження в куратора українського відділу Британської бібліотеки у Лондоні Ольги Керзюк від одного з випадків.
«Молода дослідниця з України, російськомовна, щоправда, при знайомстві сказала, що не хоче розповідати, звідки вона. Дівчина пояснила, що її місто, мовляв, маленьке, сіре і нікому не відоме. Виявилося, що це Житомир. А я їй зауважила, що місто Житомир знане і відоме, зокрема тим, що там народився ракетний інженер-конструктор Сергій Корольов, без якого перша людина у космосі – Юрій Гагарін – не міг би полетіти», – розповідає Ольга Керзюк, зауважуючи, що випадки, коли вона зустрічає українців, які соромляться своєї Батьківщини, для неї насправді дуже рідкісні. Принаймні, у колі її знайомих та близьких друзів таких людей немає.
Логічно згадати про сучасні літературні досягнення відомих у Британії сучасних письменників, які пов’язують себе з Україною.
Досить популярним зараз є Андрій Курков, який, хоч і російського походження, проте гордо називає себе українським письменником. Його книги, перекладені англійською мовою, мають багатьох відданих читачів.
Однією з успішних нових письменниць в Англії називають Марину Левицьку.
Її книга Short History of Tractors in Ukrainian після виходу у світ 2005 року стала бестселером і тепер перекладена на багато мов.
Українського перекладу перша книга Марини Левицької чекала багато років. І цьому є багато пояснень, одне з яких полягає у тому, що те, що було цікаво чи смішно для англомовного читача, а йдеться в книзі саме про українців у Британії, не обов’язково могло знайти такий самий відгук в української аудиторії.
На тлі тих суперечок, які ще тривають і досі, Марина Левицька у своїх інтерв’ю міжнародній пресі не раз визнавала, що хоча вона і не виростала в Україні, проте її твори мають певний стиль гумору, який притаманний, радше, східноєвропейцям.
Помітною також стала книга Анни Шевченко Bequest про золото гетьмана Полуботка.
Українознавство
Рорі Фіннін, який очолює українські дослідження в університеті Кембриджа, під час нещодавньої дискусії у Лондоні наголошував, що одним зі шляхів популяризації України у світі, а також українознавства у наукових дослідженнях, мало б стати зосередження не лише на історії та політиці, бо це, за його словами, звужує предмет до суперечок довкола кількох тем.
Натомість він пропонує вивчати українську культуру і, при цьому, зосереджуватися на молоді. На думку Рорі Фінніна, було б найкраще відійти від традиційного на Заході способу, коли студенти приходять вивчати українознавство, вже розпочавши вивчення російської мови чи польської, наприклад. «Треба братися одразу за українську», – каже він.
Один із колишніх студентів Кембриджа Рорі Малларкі нещодавно брав участь у проекті представлення лондонській аудиторії п’єс молодих українських драматургів. Рорі перекладав їх на англійську.
В інтерв’ю Радіо Свобода він поділився такими думками про те, що він вважає зараз в Україні цікавим і важливим.
«...Конкретно я б наголосив на величезній важливості української мови. Як людина, що починала з російської, я не мав ніякого уявлення про багатство й красу української поезії і літератури, але в останні роки мені відкрилися очі. Без будь-яких намірів братися за політику, я б сказав, що в ситуації України між Європою і Росією, я вважаю, важливо триматися за мову, бо що таке народ? Це мова!» – сказав молодий англійський драматург і перекладач.
За іронією, на останньому заході драматургів із України в Лондонському театрі, під час дебатів у театрі, усі вони розповідали про свою роботу і про себе російською.
Можливо, це було тому, що не знайшли україномовного перекладача на англійську, або українська мова була їм неважлива.
Проте це чомусь була проблема лише трьох українських авторів, бо їхній колега з Грузії, який був один, говорив грузинською і не раз дав зрозуміти, що й англійською він володіє, допомагаючи своєму перекладачеві час від часу.
Те, як розмовляють і як поводяться українці у Британії, дає підстави для роздумів.
Але в кожному окремому випадку на особистому рівні кожна людина, пов’язана з Україною, визначає і виявляє свою тотожність по-різному.
Є, наприклад, різниця між тим, як розглядають свою українськість народжені в діаспорі і ті, хто виростав в Україні, а також україномовні і ті, які українською не володіють.
У вісімдесятих і дев’яностих роках досить відомим у колах англійських шанувальників альтернативної панк-рок-музики був гурт The Ukrainians («Українці»).
Якщо прислухатися до слів пісні «Політика» з альбому «Культура», що з’явився 1994 року, то можна знайти багато недоліків вимови, натрапити на кричущі граматичні помилки й на слова, які ледве лунають як українські.
Але не поспішайте критикувати, бо більшість учасників групи The Ukrainians складали не українці. То були англійські хлопці з околиць міста Лідс у північній Англії.
The Ukrainians можна вважати цікавим прикладом того, як народжені в Британії молоді люди не лише перебрали собі від батьків елементи української культури, але й змогли зацікавити нею своїх однолітків – англійців.
Дві Батьківщини
Українська громада у Британії далеко не найбільша і не найгучніша з національних груп країни. У порівнянні з мільйонними громадами вихідців з Індії та Пакистану, або з сотнями тисяч поляків, однією з головних рис українців, яку називають позитивною, є інтегрованість у суспільство.
Українці з готовністю вивчають англійську мову, вони, фактично, не мають культурних чи релігійних бар’єрів із корінним британським населенням.
Народжені вже тут від українських батьків діти мало чим відрізняються від своїх однолітків. Проте є випадки, коли різниця дуже помітна.
Андрій Гундер – директор Українського інституту у Лондоні. Він народився у Британії, але присвячує чимало вільного від основної роботи у лондонському Сіті часу громадській роботі, опікуючись українським культурним життям.
Пояснюючи те, як британці українського походження дають собі раду з двома батьківщинами, Андрій Гундер, який часто відомий своїм англомовним колегам як Енді, зазначив: «Цікаво, що під час Євро-2012, коли збірна України грала зі збірною Англії, вони підтримували саме українську збірну, яка, на жаль, програла. Але після того матчу британці українського походження далі упродовж турніру підтримували вже Англію».
Сором від незнання
Часом може складатися враження, що проблеми нерідко виникають у частини сучасних українців, які, деколи, привозять з собою свої комплекси з України.
Принаймні, таке враження в куратора українського відділу Британської бібліотеки у Лондоні Ольги Керзюк від одного з випадків.
«Молода дослідниця з України, російськомовна, щоправда, при знайомстві сказала, що не хоче розповідати, звідки вона. Дівчина пояснила, що її місто, мовляв, маленьке, сіре і нікому не відоме. Виявилося, що це Житомир. А я їй зауважила, що місто Житомир знане і відоме, зокрема тим, що там народився ракетний інженер-конструктор Сергій Корольов, без якого перша людина у космосі – Юрій Гагарін – не міг би полетіти», – розповідає Ольга Керзюк, зауважуючи, що випадки, коли вона зустрічає українців, які соромляться своєї Батьківщини, для неї насправді дуже рідкісні. Принаймні, у колі її знайомих та близьких друзів таких людей немає.
Логічно згадати про сучасні літературні досягнення відомих у Британії сучасних письменників, які пов’язують себе з Україною.
Досить популярним зараз є Андрій Курков, який, хоч і російського походження, проте гордо називає себе українським письменником. Його книги, перекладені англійською мовою, мають багатьох відданих читачів.
Однією з успішних нових письменниць в Англії називають Марину Левицьку.
Її книга Short History of Tractors in Ukrainian після виходу у світ 2005 року стала бестселером і тепер перекладена на багато мов.
Українського перекладу перша книга Марини Левицької чекала багато років. І цьому є багато пояснень, одне з яких полягає у тому, що те, що було цікаво чи смішно для англомовного читача, а йдеться в книзі саме про українців у Британії, не обов’язково могло знайти такий самий відгук в української аудиторії.
На тлі тих суперечок, які ще тривають і досі, Марина Левицька у своїх інтерв’ю міжнародній пресі не раз визнавала, що хоча вона і не виростала в Україні, проте її твори мають певний стиль гумору, який притаманний, радше, східноєвропейцям.
Помітною також стала книга Анни Шевченко Bequest про золото гетьмана Полуботка.
Українознавство
Рорі Фіннін, який очолює українські дослідження в університеті Кембриджа, під час нещодавньої дискусії у Лондоні наголошував, що одним зі шляхів популяризації України у світі, а також українознавства у наукових дослідженнях, мало б стати зосередження не лише на історії та політиці, бо це, за його словами, звужує предмет до суперечок довкола кількох тем.
Натомість він пропонує вивчати українську культуру і, при цьому, зосереджуватися на молоді. На думку Рорі Фінніна, було б найкраще відійти від традиційного на Заході способу, коли студенти приходять вивчати українознавство, вже розпочавши вивчення російської мови чи польської, наприклад. «Треба братися одразу за українську», – каже він.
Один із колишніх студентів Кембриджа Рорі Малларкі нещодавно брав участь у проекті представлення лондонській аудиторії п’єс молодих українських драматургів. Рорі перекладав їх на англійську.
В інтерв’ю Радіо Свобода він поділився такими думками про те, що він вважає зараз в Україні цікавим і важливим.
Важливо триматися за мову, бо що таке народ? Це мова!Рорі Малларкі
«...Конкретно я б наголосив на величезній важливості української мови. Як людина, що починала з російської, я не мав ніякого уявлення про багатство й красу української поезії і літератури, але в останні роки мені відкрилися очі. Без будь-яких намірів братися за політику, я б сказав, що в ситуації України між Європою і Росією, я вважаю, важливо триматися за мову, бо що таке народ? Це мова!» – сказав молодий англійський драматург і перекладач.
За іронією, на останньому заході драматургів із України в Лондонському театрі, під час дебатів у театрі, усі вони розповідали про свою роботу і про себе російською.
Можливо, це було тому, що не знайшли україномовного перекладача на англійську, або українська мова була їм неважлива.
Проте це чомусь була проблема лише трьох українських авторів, бо їхній колега з Грузії, який був один, говорив грузинською і не раз дав зрозуміти, що й англійською він володіє, допомагаючи своєму перекладачеві час від часу.
Те, як розмовляють і як поводяться українці у Британії, дає підстави для роздумів.
