Нещодавно прем’єр-міністр Словацької Республіки Роберт Фіцо розгнівав національні меншини в Словаччині, коли сказав, що вони, мовляв, лише простягають руки, чекають від держави подачки, а громадянські чесноти майже не плекають. Бундючне висловлювання словацького політика почули навіть у Європейському парламенті. Збагнувши, якої шкоди він наробив, Фіцо пізніше заявив, що «його неправильно зрозуміли». Мовляв, він мав на увазі не меншини як такі, а лише один конкретний випадок.
Що конкретно сказав словацький прем’єр на адресу національних меншин?
Виступаючи 26 лютого 2013 року у місті Мартин на науковій конференції з нагоди 150-річчя заснування «Матиці Словенської» (організація на зразок «Просвіти» в Україні), глава уряду Словаччини заявив: «Від меншин ми бачимо передусім претензії, але не обов’язки щодо держави. Швидше, простягнену руку і майже ніякого плекання громадянських чеснот».
Почути таке з уст прем’єра, хоч і маленької держави, якою є Словаччина, хоч і посткомуністичної, – це явище у 21-му столітті безпрецедентне. Кого він мав, власне, на увазі? В цьому суть проблеми, бо Фіцо говорив туманно і загально. В один букет зв’язав ромів (циган), «інакше орієнтованих», маючи на увазі, імовірно геїв, якісь неспецифіковані «світоглядні» спільноти та «етнічні меншини». Як правило, так говорять демагоги, коли прагнуть відволікти увагу від пекучих проблем у державі, якою керують. (У Словаччині це зростаюче безробіття та падіння життєвого рівня населення).
Фіцо не сказав, яке конкретне питання конкретної нацменшини він мав на увазі. Дехто з коментаторів навіть припускає, що він просто щось вигадав.
Виявляється, однак, що словацький прем’єр усе ж таки мав на увазі не «інакше орієнтовані» чи «світоглядні» меншини, а національні меншини. У своєму виступі він «конкретизував»: «Державу ми створювали насамперед для державотворчого словацького народу, а не для меншин».
Таке, з дозволу сказати, «пояснення» політика можна лише висміяти, бо в історії не було випадку, щоб нацменшини «створювали» державу для титульної нації. Варто при цьому, однак, нагадати таке: під час Другої світової війни десятки тисяч членів русько-української меншини тодішньої Чехословаччини загинули за визволення своєї держави від гітлерівських загарбників. Вони поклали своє життя на олтар відновлення Чехословацької Республіки, отже, як національна меншина, сприяли і створенню 2003 року незалежної Словаччини.
Діючий словацький міністр Роберт Фіцо про цей важливий «епізод» історії своєї батьківщини, схоже, не знає. Імовірно, тому, що він (народжений 1964 року) формувався як політик в епоху реакційної нормалізації в Чехословаччині після окупації військами країн Варшавського договору у серпні 1968 року. Після цих трагічних подій головним нормалізатором-реакціонером в країні став брежнєвіст, словацький політик і пізніше президент ЧССР Ґустав Гусак. Власне, це роки політичного дозрівання Фіца.
На зухвалі звинувачення прем’єра Словаччини на адресу меншин негайно відгукнулися представники практично всіх національних меншин, в тому числі й керівництво Союзу русинів-українців Словаччини. Голова чеської спільноти у місті Кошице Даґмар Такачова, серед іншого, сказала, що висловлювання Фіца є «образливим для чехів, які живуть у Словаччині». «Не знаю про те, щоб представники чеської меншини не виконували своїх громадянських обов’язків, що вони є нелояльними супроти держави», – заявила Такачова. Представник угорців на Словаччині Ґеза Токар сказав, що є «небезпечно і недопустимо, щоб політики ділили громадян, відповідно, за національністю на більш та менш важливих».
Відгукнувся також голова парламентського клубу Європейської народної партії – Європейських демократів у Європейському парламенті Йозеф Даул, який засудив промову Фіца словами: «Висловлювання словацького прем’єра не можна толерувати», бо «в сучасній Європі не існує простір для такої риторики», – та порадив Фіцові, щоб, замість звинувачувати національні меншини, він присвячував більше часу та енергії на «вирішення внутрішніх економічних питань».
У подібному дусі висловилися ще інші словацькі політики і політологи. Навіть міністр закордонних справ Словацької Республіки Мірослав Лайчак, який є уродженцем русько-українського села Орябіна, сказав, що «не варто малювати опудало на стіні й опісля лякати його, треба дивитися, що робить уряд в галузі політики меншин і відповідно це оцінювати» (газета Sme, 27.02.2013).
Замість того, щоб попросити у нацменшин Словаччини вибачення за свої образливі слова, глава уряду країни сказав, що його погано зрозуміли, що він мав на увазі «один конкретний випадок». Щоправда, він категорично відмовився сказати, що ж це за «один конкретний випадок», щоб огульно ображати всі етнічні меншини країни.
«Необхідне зло»
Загально відомо, що одним із найважливіших показників розвитку демократичного суспільства у державах, які вважають себе демократичними, є ставлення держави до національних меншин у своїй країні.
У політиків Словаччини – довоєнного і післявоєнного періоду аж до сучасності – це ставлення було і є, як засвідчив прем’єр Фіцо, дуже своєрідним. У другій половині 1930-х років націоналістичний політик і католицький священик в одній особі Андрей Глінка публічно закликав закарпатського громадсько-політичного діяча і греко-католицького священика Августина Волошина, щоб він забрав усіх русинів (українців) зі Словаччини у своєму наплечнику.
А після закінчення Другої світової війни словацький політик, комуніст Ґустав Гусак у червні 1945 року, згадавши президента США Вільсона, який 1918 року виступив на захист національних меншин і самовизначення народів, назвав імперативним принципом. Дослівно сказав так: «Вільсон бачив гарантії миру в захищених меншинах. Сьогодні бачимо гарантію (миру) у відстороненні меншин».
Про необхідність «зникнення назавжди питання національних меншин» публічно висловився також ЦК КПЧ у травні 1946 року. Звісно, це було під впливом політики нацистів, які використали питання німецької нацменшини (судетських німців) у Чехії для того, щоб наприкінці 30-х років розчленувати Чехословацьку Республіку та створити зі Словаччини васальну пронацистську державу Третього Рейху.
Слід сказати, що у серпні 1968 року словацькі націоналісти на сході республіки також підняли питання нацменшин. У Пряшеві, наприклад, домагалися перейменувати вулицю Тараса Шевченка на вулицю Матиці Словенської, бо український Кобзар став для них, схоже, синонімом «руских окупантів».
Після виникнення Словацької Республіки 1993 року існування меншин в країні визнається, їх толерують як «необхідне зло» і держава навіть надає їм фінансову допомогу, щоб якось жити – животіти. Політична еліта, байдуже, якого ідеологічного спрямування, водночас переконана, що без меншин було б у Словаччині краще.
Русини-українці
Отож кілька слів про подачки держави на культурні заходи Союзу русинів-українців.
Під час останнього перепису 2011 року 7430 громадян Словаччини записали себе русинами-українцями.
Цілком зрозумілим є нарікання делегатів 6-го з’їзду Союзу русинів-українців Словацької Республіки, що відбувся наприкінці січня 2013 року в Пряшеві.
В резолюції з’їзду сказано: «В СР виразно бракує закону про становище національних меншин та про фінансування культурно-національних організацій. Події останніх двох років свідчать про те, що перенесення повноважень (щодо нацменшин) з Міністерства культури СР на уряд влади лише ускладнило ситуацію. Те, що фінанси на схвалені проєкти було виділено 2011 року щойно в місяці липні, в 2012 року в жовтні-листопаді, а на періодичну пресу навіть щойно 27 грудня, є радше насмішкою, ніж допомогою національній меншині. Жалюгідним є те, що центральні державні органи протягом останніх років не виконують свої законні обов’язки, навіть не реагують на справедливі скарги і листи представників культурно-національних організацій».
На 2013 рік українцям Словацької Республіки виділено на 55 тисяч євро менше, ніж минулого року.
Виникає враження, що уряд Словацької Республіки бажає позбутися національних меншин «природним» способом, тобто створити їм для культурно-національної діяльності такі умови, щоб вони чимскоріше словакізувалися.
Державотворча нація, особливо її політичні представники у Словаччині, забувають, що в демократичному суспільстві, як це сформулював словацький історик Станіслав Конечний, «більшість має завжди більше обов’язків, ніж прав».
Актуальним є і його констатація, що в офіційній словацькій політиці і ставленні громадськості до русинів-українців протягом усього 20-го століття «бракувало більше великодушності, толерантності, а деколи застосовували до них манери колишніх гнобителів», тобто мадярів.
Чи після демагогічної заяви прем’єр-міністра Словаччини Роберта Фіца це продовжуватиметься і в 21-му столітті?
Іван Гвать – дослідник, публіцист
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Що конкретно сказав словацький прем’єр на адресу національних меншин?
Виступаючи 26 лютого 2013 року у місті Мартин на науковій конференції з нагоди 150-річчя заснування «Матиці Словенської» (організація на зразок «Просвіти» в Україні), глава уряду Словаччини заявив: «Від меншин ми бачимо передусім претензії, але не обов’язки щодо держави. Швидше, простягнену руку і майже ніякого плекання громадянських чеснот».
Почути таке з уст прем’єра, хоч і маленької держави, якою є Словаччина, хоч і посткомуністичної, – це явище у 21-му столітті безпрецедентне. Кого він мав, власне, на увазі? В цьому суть проблеми, бо Фіцо говорив туманно і загально. В один букет зв’язав ромів (циган), «інакше орієнтованих», маючи на увазі, імовірно геїв, якісь неспецифіковані «світоглядні» спільноти та «етнічні меншини». Як правило, так говорять демагоги, коли прагнуть відволікти увагу від пекучих проблем у державі, якою керують. (У Словаччині це зростаюче безробіття та падіння життєвого рівня населення).
Фіцо не сказав, яке конкретне питання конкретної нацменшини він мав на увазі. Дехто з коментаторів навіть припускає, що він просто щось вигадав.
Виявляється, однак, що словацький прем’єр усе ж таки мав на увазі не «інакше орієнтовані» чи «світоглядні» меншини, а національні меншини. У своєму виступі він «конкретизував»: «Державу ми створювали насамперед для державотворчого словацького народу, а не для меншин».
Таке, з дозволу сказати, «пояснення» політика можна лише висміяти, бо в історії не було випадку, щоб нацменшини «створювали» державу для титульної нації. Варто при цьому, однак, нагадати таке: під час Другої світової війни десятки тисяч членів русько-української меншини тодішньої Чехословаччини загинули за визволення своєї держави від гітлерівських загарбників. Вони поклали своє життя на олтар відновлення Чехословацької Республіки, отже, як національна меншина, сприяли і створенню 2003 року незалежної Словаччини.
Діючий словацький міністр Роберт Фіцо про цей важливий «епізод» історії своєї батьківщини, схоже, не знає. Імовірно, тому, що він (народжений 1964 року) формувався як політик в епоху реакційної нормалізації в Чехословаччині після окупації військами країн Варшавського договору у серпні 1968 року. Після цих трагічних подій головним нормалізатором-реакціонером в країні став брежнєвіст, словацький політик і пізніше президент ЧССР Ґустав Гусак. Власне, це роки політичного дозрівання Фіца.
На зухвалі звинувачення прем’єра Словаччини на адресу меншин негайно відгукнулися представники практично всіх національних меншин, в тому числі й керівництво Союзу русинів-українців Словаччини. Голова чеської спільноти у місті Кошице Даґмар Такачова, серед іншого, сказала, що висловлювання Фіца є «образливим для чехів, які живуть у Словаччині». «Не знаю про те, щоб представники чеської меншини не виконували своїх громадянських обов’язків, що вони є нелояльними супроти держави», – заявила Такачова. Представник угорців на Словаччині Ґеза Токар сказав, що є «небезпечно і недопустимо, щоб політики ділили громадян, відповідно, за національністю на більш та менш важливих».
Відгукнувся також голова парламентського клубу Європейської народної партії – Європейських демократів у Європейському парламенті Йозеф Даул, який засудив промову Фіца словами: «Висловлювання словацького прем’єра не можна толерувати», бо «в сучасній Європі не існує простір для такої риторики», – та порадив Фіцові, щоб, замість звинувачувати національні меншини, він присвячував більше часу та енергії на «вирішення внутрішніх економічних питань».
У подібному дусі висловилися ще інші словацькі політики і політологи. Навіть міністр закордонних справ Словацької Республіки Мірослав Лайчак, який є уродженцем русько-українського села Орябіна, сказав, що «не варто малювати опудало на стіні й опісля лякати його, треба дивитися, що робить уряд в галузі політики меншин і відповідно це оцінювати» (газета Sme, 27.02.2013).
Замість того, щоб попросити у нацменшин Словаччини вибачення за свої образливі слова, глава уряду країни сказав, що його погано зрозуміли, що він мав на увазі «один конкретний випадок». Щоправда, він категорично відмовився сказати, що ж це за «один конкретний випадок», щоб огульно ображати всі етнічні меншини країни.
«Необхідне зло»
Загально відомо, що одним із найважливіших показників розвитку демократичного суспільства у державах, які вважають себе демократичними, є ставлення держави до національних меншин у своїй країні.
У політиків Словаччини – довоєнного і післявоєнного періоду аж до сучасності – це ставлення було і є, як засвідчив прем’єр Фіцо, дуже своєрідним. У другій половині 1930-х років націоналістичний політик і католицький священик в одній особі Андрей Глінка публічно закликав закарпатського громадсько-політичного діяча і греко-католицького священика Августина Волошина, щоб він забрав усіх русинів (українців) зі Словаччини у своєму наплечнику.
А після закінчення Другої світової війни словацький політик, комуніст Ґустав Гусак у червні 1945 року, згадавши президента США Вільсона, який 1918 року виступив на захист національних меншин і самовизначення народів, назвав імперативним принципом. Дослівно сказав так: «Вільсон бачив гарантії миру в захищених меншинах. Сьогодні бачимо гарантію (миру) у відстороненні меншин».
Про необхідність «зникнення назавжди питання національних меншин» публічно висловився також ЦК КПЧ у травні 1946 року. Звісно, це було під впливом політики нацистів, які використали питання німецької нацменшини (судетських німців) у Чехії для того, щоб наприкінці 30-х років розчленувати Чехословацьку Республіку та створити зі Словаччини васальну пронацистську державу Третього Рейху.
Слід сказати, що у серпні 1968 року словацькі націоналісти на сході республіки також підняли питання нацменшин. У Пряшеві, наприклад, домагалися перейменувати вулицю Тараса Шевченка на вулицю Матиці Словенської, бо український Кобзар став для них, схоже, синонімом «руских окупантів».
Після виникнення Словацької Республіки 1993 року існування меншин в країні визнається, їх толерують як «необхідне зло» і держава навіть надає їм фінансову допомогу, щоб якось жити – животіти. Політична еліта, байдуже, якого ідеологічного спрямування, водночас переконана, що без меншин було б у Словаччині краще.
Русини-українці
Отож кілька слів про подачки держави на культурні заходи Союзу русинів-українців.
Під час останнього перепису 2011 року 7430 громадян Словаччини записали себе русинами-українцями.
Цілком зрозумілим є нарікання делегатів 6-го з’їзду Союзу русинів-українців Словацької Республіки, що відбувся наприкінці січня 2013 року в Пряшеві.
В резолюції з’їзду сказано: «В СР виразно бракує закону про становище національних меншин та про фінансування культурно-національних організацій. Події останніх двох років свідчать про те, що перенесення повноважень (щодо нацменшин) з Міністерства культури СР на уряд влади лише ускладнило ситуацію. Те, що фінанси на схвалені проєкти було виділено 2011 року щойно в місяці липні, в 2012 року в жовтні-листопаді, а на періодичну пресу навіть щойно 27 грудня, є радше насмішкою, ніж допомогою національній меншині. Жалюгідним є те, що центральні державні органи протягом останніх років не виконують свої законні обов’язки, навіть не реагують на справедливі скарги і листи представників культурно-національних організацій».
На 2013 рік українцям Словацької Республіки виділено на 55 тисяч євро менше, ніж минулого року.
Виникає враження, що уряд Словацької Республіки бажає позбутися національних меншин «природним» способом, тобто створити їм для культурно-національної діяльності такі умови, щоб вони чимскоріше словакізувалися.
Державотворча нація, особливо її політичні представники у Словаччині, забувають, що в демократичному суспільстві, як це сформулював словацький історик Станіслав Конечний, «більшість має завжди більше обов’язків, ніж прав».
Актуальним є і його констатація, що в офіційній словацькій політиці і ставленні громадськості до русинів-українців протягом усього 20-го століття «бракувало більше великодушності, толерантності, а деколи застосовували до них манери колишніх гнобителів», тобто мадярів.
Чи після демагогічної заяви прем’єр-міністра Словаччини Роберта Фіца це продовжуватиметься і в 21-му столітті?
Іван Гвать – дослідник, публіцист
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
