Київ – Вуличні журнали – унікальна форма допомоги безпритульним. У багатьох країнах світу бездомні поширюють спеціальні видання і у такий спосіб не тільки заробляють собі на життя, але й намагаються змінити ставлення суспільства до себе. В Україні найвідомішим таким проектом є львівський журнал «Просто неба», над яким працюють як соціальні працівники, так і митці. Тим часом подібні видання виникають також і в інших містах.
Журнал «Просто неба» львівські безпритульні розповсюджують уже п’ять років. За цей час у нього з’явилося постійне коло читачів, а з 2009 року видання можна побачити на Форумі видавців у Львові. Видає його спільнота взаємодопомоги «Оселя». Вже вийшов друком 21 номер, загальним накладом понад 52 тисячі примірників. Серед авторів журналу багато відомих українських письменників та публіцистів.
Мар’яна Соха, соціальний працівник та головний редактор журналу «Просто неба», розповідає, що кожен новий випуск тематичний. Останній номер, наприклад, присвятили передбачуваному кінцю світу.
«Він називався «Ще не кінець» і вийшов оптимістичним. Власне, наша мета була переконати людей, що продовження буде і воно буде цікавим, залежатиме від нас. Серед іншого, ми писали там про те, як працює міжнародний рух «Емаус» в усьому світі, надрукували інтерв’ю з істориком Ярославом Грицаком, була стаття Ірини Славінської», – каже редактор.
Дописувачі проекту «Просто неба» працюють, здебільшого, на волонтерських засадах. Розповсюджувачі, тобто бездомні люди, спочатку мають самі купити «товар» у редакції, а потім продають журнал удвічі дорожче – 5 гривень за примірник. Таким чином безпритульні заново вчаться не тільки заробляти, але й знаходити спільну мову з іншими людьми.
Без ознак мистецького життя і соціальної тематики
Окрім «Просто неба», в Україні існує ще один вуличний журнал – «Дорога до дому» – в Одесі. Безпритульні у Києві також деякий час продавали журнал «Народна допомога», але 2010 року він припинив своє існування.
Тим часом нові вуличні видання планують незабаром з’явитися у Житомирі та Одесі. Одеський журнал, що називатиметься The O, наприклад, буде орієнтований на молодь, а окрім матеріалів на соціальні теми, там друкуватимуть також літературні твори. Із пілотним випуском The O вже можна ознайомитись.
Усі ці видання підтримує Міжнародна мережа вуличної преси (INSP). У світі найвідомішим вуличним виданням є The Big Issue. Цей журнал виник у Британії понад 20 років тому. Сьогодні він виходить щотижня, і його розповсюджують бездомні на чотирьох континентах. Цікаво, що The Big Issue, попри його популярність, часто критикують за те, що в ньому бракує якраз соціальної тематики.
Автори журналу «Просто неба» наголошують, що у вуличного видання обов’язково має бути своя специфіка – для того, щоб безпритульна людина, яка його продає, відчувала, що робить унікальну справу та несе певну ідею.
Один із учасників проекту, фотограф Ростислав Шпук розповідає: «Це такий собі проект-протест: дешевий журнал, що доносив би інформацію високої якості, а також якусь частку хорошої літератури. Це не посібник з виживання, але він має прояв солідарності з бездомними».
Саме в журналі «Просто неба» з’явився проект Ростислава Шпука «Б.О.М.Ж.» («Без Ознак Мистецького Життя») – фотосесії українських письменників в образі безпритульних. Сам фотограф каже, що таке маскування не кожному дається легко – уявити себе бездомним, навіть на деякий час, непросто. Однак у тому й полягає найголовніше завдання проекту – пояснити, що поза соціумом може опинитися будь-хто.
Необов’язковість поглинає людину – експерт
Офіційна статистика свідчить, що в Україні сьогодні близько 30 тисяч безпритульних. Однак, за неофіційними даними, лише у Києві їх щонайменше 10 тисяч, каже президент благодійного фонду «Соціальне партнерство» Артем Макєєв.
За його словами, люди стають бездомними через безліч причин. Вони можуть бути позбавлені житла після виходу із місць позбавлення волі, через побутові сварки або залежності. Часто люди стають жертвами шахрайства.
Але є ще одна причина, про яку зазвичай ніхто не задумується – це те, в яких умовах людина зростала й виховувалася. Саме від цього найбільше залежить ймовірність опинитися на вулиці.
Артем Макєєв каже, що часто ми не здатні усвідомити, наскільки серйозною і суворою є наша соціальна система. І тому важко зрозуміти, як це бути поза межами соціуму.
«Та людина, яка хоч раз опинялася в чужому місті без грошей, житла і документів, знає, як це. Коли ти потрапляєш на вулицю, ти випадаєш із кола виконання певних обов’язків. Тобі не потрібно, скажімо, вставати в певний час, не потрібно одягатися, як належне. І ця необов’язковість дуже швидко поглинає людину», – пояснює він.
Жив спочатку в підвалі, а потім на складі – Іздрик
Фахівці вважають, що для реінтеграції людини до суспільства потрібно вдвічі більше часу, ніж стільки, скільки вона провела на вулиці. У практиці Артема Макєєва реінтегрувалися близько 5% бездомних.
Тим не менш працювати потрібно не лише з бездомними, але й з громадою, в яку вони намагаються повернутися. А це часом буває навіть складніше, кажуть автори журналу «Просто неба». Письменник Юрій Іздрик, який верстає журнал, й сам свого часу був без оселі – коли мешкав у Польщі, а потім вирішив повернутися.
«Очевидно, що ні житла, ні роботи у Львові в мене не було. І десь більш як півроку я жив у видавництві «Кальварія», спочатку в підвалі, а потім на складі», – згадує він.
Письменник вважає, що такі проекти, як «Просто неба» – один із найефективніших методів роботи як з бездомними, так і з суспільством. Адже таким чином люди особисто контактують із тими безпритульними, образ яких, за словами Юрія Іздрика, суперечить звичному уявленню про «бомжа».
Журнал «Просто неба» львівські безпритульні розповсюджують уже п’ять років. За цей час у нього з’явилося постійне коло читачів, а з 2009 року видання можна побачити на Форумі видавців у Львові. Видає його спільнота взаємодопомоги «Оселя». Вже вийшов друком 21 номер, загальним накладом понад 52 тисячі примірників. Серед авторів журналу багато відомих українських письменників та публіцистів.
Мар’яна Соха, соціальний працівник та головний редактор журналу «Просто неба», розповідає, що кожен новий випуск тематичний. Останній номер, наприклад, присвятили передбачуваному кінцю світу.
«Він називався «Ще не кінець» і вийшов оптимістичним. Власне, наша мета була переконати людей, що продовження буде і воно буде цікавим, залежатиме від нас. Серед іншого, ми писали там про те, як працює міжнародний рух «Емаус» в усьому світі, надрукували інтерв’ю з істориком Ярославом Грицаком, була стаття Ірини Славінської», – каже редактор.
Дописувачі проекту «Просто неба» працюють, здебільшого, на волонтерських засадах. Розповсюджувачі, тобто бездомні люди, спочатку мають самі купити «товар» у редакції, а потім продають журнал удвічі дорожче – 5 гривень за примірник. Таким чином безпритульні заново вчаться не тільки заробляти, але й знаходити спільну мову з іншими людьми.
Без ознак мистецького життя і соціальної тематики
Окрім «Просто неба», в Україні існує ще один вуличний журнал – «Дорога до дому» – в Одесі. Безпритульні у Києві також деякий час продавали журнал «Народна допомога», але 2010 року він припинив своє існування.
Тим часом нові вуличні видання планують незабаром з’явитися у Житомирі та Одесі. Одеський журнал, що називатиметься The O, наприклад, буде орієнтований на молодь, а окрім матеріалів на соціальні теми, там друкуватимуть також літературні твори. Із пілотним випуском The O вже можна ознайомитись.
Усі ці видання підтримує Міжнародна мережа вуличної преси (INSP). У світі найвідомішим вуличним виданням є The Big Issue. Цей журнал виник у Британії понад 20 років тому. Сьогодні він виходить щотижня, і його розповсюджують бездомні на чотирьох континентах. Цікаво, що The Big Issue, попри його популярність, часто критикують за те, що в ньому бракує якраз соціальної тематики.
Автори журналу «Просто неба» наголошують, що у вуличного видання обов’язково має бути своя специфіка – для того, щоб безпритульна людина, яка його продає, відчувала, що робить унікальну справу та несе певну ідею.
Один із учасників проекту, фотограф Ростислав Шпук розповідає: «Це такий собі проект-протест: дешевий журнал, що доносив би інформацію високої якості, а також якусь частку хорошої літератури. Це не посібник з виживання, але він має прояв солідарності з бездомними».
Саме в журналі «Просто неба» з’явився проект Ростислава Шпука «Б.О.М.Ж.» («Без Ознак Мистецького Життя») – фотосесії українських письменників в образі безпритульних. Сам фотограф каже, що таке маскування не кожному дається легко – уявити себе бездомним, навіть на деякий час, непросто. Однак у тому й полягає найголовніше завдання проекту – пояснити, що поза соціумом може опинитися будь-хто.
Необов’язковість поглинає людину – експерт
Офіційна статистика свідчить, що в Україні сьогодні близько 30 тисяч безпритульних. Однак, за неофіційними даними, лише у Києві їх щонайменше 10 тисяч, каже президент благодійного фонду «Соціальне партнерство» Артем Макєєв.
За його словами, люди стають бездомними через безліч причин. Вони можуть бути позбавлені житла після виходу із місць позбавлення волі, через побутові сварки або залежності. Часто люди стають жертвами шахрайства.
Але є ще одна причина, про яку зазвичай ніхто не задумується – це те, в яких умовах людина зростала й виховувалася. Саме від цього найбільше залежить ймовірність опинитися на вулиці.
Артем Макєєв каже, що часто ми не здатні усвідомити, наскільки серйозною і суворою є наша соціальна система. І тому важко зрозуміти, як це бути поза межами соціуму.
«Та людина, яка хоч раз опинялася в чужому місті без грошей, житла і документів, знає, як це. Коли ти потрапляєш на вулицю, ти випадаєш із кола виконання певних обов’язків. Тобі не потрібно, скажімо, вставати в певний час, не потрібно одягатися, як належне. І ця необов’язковість дуже швидко поглинає людину», – пояснює він.
Жив спочатку в підвалі, а потім на складі – Іздрик
Фахівці вважають, що для реінтеграції людини до суспільства потрібно вдвічі більше часу, ніж стільки, скільки вона провела на вулиці. У практиці Артема Макєєва реінтегрувалися близько 5% бездомних.
Тим не менш працювати потрібно не лише з бездомними, але й з громадою, в яку вони намагаються повернутися. А це часом буває навіть складніше, кажуть автори журналу «Просто неба». Письменник Юрій Іздрик, який верстає журнал, й сам свого часу був без оселі – коли мешкав у Польщі, а потім вирішив повернутися.
«Очевидно, що ні житла, ні роботи у Львові в мене не було. І десь більш як півроку я жив у видавництві «Кальварія», спочатку в підвалі, а потім на складі», – згадує він.
Письменник вважає, що такі проекти, як «Просто неба» – один із найефективніших методів роботи як з бездомними, так і з суспільством. Адже таким чином люди особисто контактують із тими безпритульними, образ яких, за словами Юрія Іздрика, суперечить звичному уявленню про «бомжа».
