У світі релігія повертається в публічну сферу, в глобальну політику, в міжнародні відносини, і лише Західна і Центральна Європа є винятком. Тільки тут зменшуються релігійні практики, занепадають традиційні церкви. Чи матиме така тенденція вплив на релігійну ситуацію в Україні? Про це, серед іншого, голова Української асоціації релігійної свободи Віктор Єленський розповів у інтерв’ю Радіо Свобода.
– Чи знайшли українські церкви в Україні своє місце в духовному, суспільному житті? Чи мають вони чітку позицію щодо свого майбутнього в державі?
– Колись кардинал Любачівський, який очолював Українську греко-католицьку церкву, любив повторювати, що найвища місія церкви – це спасіння людських душ. І в цьому сенсі ми, звичайно, ще не можемо сказати, наскільки вдало українські церкви виконують цю місію, бо це здійснюється на сакраментальному рівні і нам тут, на Землі, не видно.
А що стосується суспільної, громадської, політичної, навіть, діяльності українських церков, то вони, як мені здається, щороку поводяться більш гідно, більш послідовно, більш достойно. І в минулому році ми бачили відразу декілька таких сильних громадських ініціатив українських церков, які свідчать про те, що вони готові біти в авангарді цього суспільного процесу.
– А втручання церков у політику – все-таки ми можемо таке спостерігати, правда? Це більшою мірою прагнення церков, чи це, все ж таки загравання політиків, державних верхів?
– Церква, якщо вона об’єднує, вона тим відрізняється від секти, що вона об’єднує мільйони людей, і значить, не може стояти поза політикою. Тобто люди, які ходять в церкву (вірні), хочуть, щоб їх орієнтували на ті чи інші цінності. Вони інколи просто запитують священика, як він вважає, за кого треба віддати голос, а за кого голос не треба віддавати. Церкви у цій ситуації поводяться по-різному. Деякі з них виставляють перед вірними цінності, переваги моральні, які їхні вірні повинні підтримувати, і речі, за які їхні вірні в жодному разі не можуть віддати свій голос. І це абсолютно нормально. Інша справа – коли церкви втягуються в партійну боротьбу.
– Чи існує, на Вашу думку, ідеал розмежування між церквою і державою в Україні? Чи можливо якесь вирішення цієї проблеми?
– Вирішене це питання було впродовж 20 років української незалежності. По-перше, церква була відокремлена від держави. Держава не фінансувала церкву, держава не покладала на церкву виконання якихось державних завдань, держава не втручалася у внутрішні справи церкви (або намагалася не втручатися) і держава більш-менш рівно ставилася до всіх релігійних організацій.
Спроба зламу цієї системи, яка усталилася упродовж 20 років, відбулася на початку 2010 року, коли до президентського офісу прийшов Віктор Янукович. Він спробував зламати цю систему, він намагався зробити одну церкву головною, а інші, так би мовити, другорядними. Його адміністрація намагалася чинити тиск на окремі церкви й громади віруючих. Вони демонстративно ігнорували позицію Всеукраїнської ради церков і релігійних організацій тощо…
Ця політика продовжувалася впродовж 2010-го і половини 2011 року і захлинулася тільки тому, що зустріла дуже різкий спротив з боку Української православної церкви Київського патріархату, Української греко-католицької церкви, протестантських церков, а також зустрілася з небажанням Української православної церкви в єдності з Московським патріархатом поділяти з владою відповідальність за порушення свободи совісті в Україні.
Тобто в Україні, в принципі, склалася непогана система відносин між церквою і державою попри те, що нинішня влада весь час намагається цю систему переглянути.
– Пане Єленський, чим далі, частіше ми чуємо про те, що на Заході, в Європі зокрема, релігія відіграє все меншу роль. Чи, на Вашу думку, може це мати вплив на релігійну ситуацію в Україні, особливо враховуючи євроінтеграційні плани України?
– Західна і Центральна Європа є очевидним винятком зі світової тенденції. У світі релігія повертається в публічну сферу, повертається в глобальну політику, повертається в міжнародні відносини, і тільки Західна і Центральна Європа є винятком з цієї загальної тенденції. Тільки в Західній і Центральній Європі зменшуються релігійні практики, занепадають традиційні церкви, люди рідше ходять до церкви, тощо...
– А чому?
– Справа в тому, що дослідження показують, що європейці – західні і центральні – так само потребують релігію, як і всі інші. Як виявляється, вони мають якісь духовні практики європейців, вони мають відчуття святого, але традиційні церкви не завжди відповідають їхнім потребам. Тобто традиційна церква виявилася такою, що більше відповідає запитам африканців, азійців, латиноамериканців, ніж західних і центральних європейців. Це виклик для церкви, і цей виклик дуже добре розумів і дуже добре відчував Папа Бенедикт XVI.
Кардинал Йозеф Ратцингер, коли його в 2005 році обрали на папський престол, попри очікування, став не папою Іваном Павлом ІІІ, а Бенедиктом XVI на честь Бенедикта Нурсійського – покровителя Європи. Тому, що він вважав для себе головним завданням повернути католицькій церкві цей (європейський) континент, який багато хто вважав для неї втраченим. Йому це не вдалося і, очевидно, під тягарем цієї невдачі не в останню чергу, він ухвалив практично безпрецедентне в новітній історії рішення полишити папський престол.
В Україні існують дещо спотворені уявлення про західноєвропейську релігію. Як би там не було, але більшість населення Західної Європи вірить в Бога – більшість, але є тенденція до зменшення релігійних практик у традиційних церквах. Ми не знаємо, як це позначиться на Україні, тому що кожна країна Західної Європи має свою модель релігійного розвитку. Якщо ви помітили, в останні 5–7 років у Західній Європі відбуваються деякі такі процеси, про які важко було говорити ще навіть 10 років тому. Пані Меркель говорить про те, що те місце, яке займає в світі Німеччина, вона досягла завдяки своєму християнському корінню, і 10 років тому це важко було уявити собі і зовсім неможливо було почути таке від Тоні Блера, який під час свого прем’єрства взагалі відмовлявся говорити на теми релігії. Зараз він найвідоміший, очевидно, в світі конвертик католицький, тобто людина, яка навернулася в католицтво з англіканської церкви.
Тому ми не знаємо, як розвиватиметься надалі західноєвропейська ситуація, ми не знаємо, як це вплине на українську ситуацію, тому що розширення, наприклад, Євросоюзу на Схід не зменшило релігійність румунів, не змінило релігійну ситуацію в Болгарії, призвело до зменшення релігійних практик у Литві і до збільшення, з іншого боку, влади.
– Чи знайшли українські церкви в Україні своє місце в духовному, суспільному житті? Чи мають вони чітку позицію щодо свого майбутнього в державі?
– Колись кардинал Любачівський, який очолював Українську греко-католицьку церкву, любив повторювати, що найвища місія церкви – це спасіння людських душ. І в цьому сенсі ми, звичайно, ще не можемо сказати, наскільки вдало українські церкви виконують цю місію, бо це здійснюється на сакраментальному рівні і нам тут, на Землі, не видно.
А що стосується суспільної, громадської, політичної, навіть, діяльності українських церков, то вони, як мені здається, щороку поводяться більш гідно, більш послідовно, більш достойно. І в минулому році ми бачили відразу декілька таких сильних громадських ініціатив українських церков, які свідчать про те, що вони готові біти в авангарді цього суспільного процесу.
– А втручання церков у політику – все-таки ми можемо таке спостерігати, правда? Це більшою мірою прагнення церков, чи це, все ж таки загравання політиків, державних верхів?
– Церква, якщо вона об’єднує, вона тим відрізняється від секти, що вона об’єднує мільйони людей, і значить, не може стояти поза політикою. Тобто люди, які ходять в церкву (вірні), хочуть, щоб їх орієнтували на ті чи інші цінності. Вони інколи просто запитують священика, як він вважає, за кого треба віддати голос, а за кого голос не треба віддавати. Церкви у цій ситуації поводяться по-різному. Деякі з них виставляють перед вірними цінності, переваги моральні, які їхні вірні повинні підтримувати, і речі, за які їхні вірні в жодному разі не можуть віддати свій голос. І це абсолютно нормально. Інша справа – коли церкви втягуються в партійну боротьбу.
– Чи існує, на Вашу думку, ідеал розмежування між церквою і державою в Україні? Чи можливо якесь вирішення цієї проблеми?
Янукович намагався зробити одну церкву головною, а інші другорядними. Його адміністрація намагалася чинити тиск на окремі церкви
– Вирішене це питання було впродовж 20 років української незалежності. По-перше, церква була відокремлена від держави. Держава не фінансувала церкву, держава не покладала на церкву виконання якихось державних завдань, держава не втручалася у внутрішні справи церкви (або намагалася не втручатися) і держава більш-менш рівно ставилася до всіх релігійних організацій.
Спроба зламу цієї системи, яка усталилася упродовж 20 років, відбулася на початку 2010 року, коли до президентського офісу прийшов Віктор Янукович. Він спробував зламати цю систему, він намагався зробити одну церкву головною, а інші, так би мовити, другорядними. Його адміністрація намагалася чинити тиск на окремі церкви й громади віруючих. Вони демонстративно ігнорували позицію Всеукраїнської ради церков і релігійних організацій тощо…
Ця політика продовжувалася впродовж 2010-го і половини 2011 року і захлинулася тільки тому, що зустріла дуже різкий спротив з боку Української православної церкви Київського патріархату, Української греко-католицької церкви, протестантських церков, а також зустрілася з небажанням Української православної церкви в єдності з Московським патріархатом поділяти з владою відповідальність за порушення свободи совісті в Україні.
Тобто в Україні, в принципі, склалася непогана система відносин між церквою і державою попри те, що нинішня влада весь час намагається цю систему переглянути.
– Пане Єленський, чим далі, частіше ми чуємо про те, що на Заході, в Європі зокрема, релігія відіграє все меншу роль. Чи, на Вашу думку, може це мати вплив на релігійну ситуацію в Україні, особливо враховуючи євроінтеграційні плани України?
У світі релігія повертається в публічну сферу, глобальну політику, міжнародні відносини, і тільки Західна і Центральна Європа є винятком
– Західна і Центральна Європа є очевидним винятком зі світової тенденції. У світі релігія повертається в публічну сферу, повертається в глобальну політику, повертається в міжнародні відносини, і тільки Західна і Центральна Європа є винятком з цієї загальної тенденції. Тільки в Західній і Центральній Європі зменшуються релігійні практики, занепадають традиційні церкви, люди рідше ходять до церкви, тощо...
– А чому?
Папа Бенедикт XVI вважав для себе головним завданням повернути католицькій церкві (європейський) континент, який багато хто вважав для неї втраченим. Йому це не вдалося
– Справа в тому, що дослідження показують, що європейці – західні і центральні – так само потребують релігію, як і всі інші. Як виявляється, вони мають якісь духовні практики європейців, вони мають відчуття святого, але традиційні церкви не завжди відповідають їхнім потребам. Тобто традиційна церква виявилася такою, що більше відповідає запитам африканців, азійців, латиноамериканців, ніж західних і центральних європейців. Це виклик для церкви, і цей виклик дуже добре розумів і дуже добре відчував Папа Бенедикт XVI.
Кардинал Йозеф Ратцингер, коли його в 2005 році обрали на папський престол, попри очікування, став не папою Іваном Павлом ІІІ, а Бенедиктом XVI на честь Бенедикта Нурсійського – покровителя Європи. Тому, що він вважав для себе головним завданням повернути католицькій церкві цей (європейський) континент, який багато хто вважав для неї втраченим. Йому це не вдалося і, очевидно, під тягарем цієї невдачі не в останню чергу, він ухвалив практично безпрецедентне в новітній історії рішення полишити папський престол.
В Україні існують дещо спотворені уявлення про західноєвропейську релігію. Як би там не було, але більшість населення Західної Європи вірить в Бога – більшість, але є тенденція до зменшення релігійних практик у традиційних церквах. Ми не знаємо, як це позначиться на Україні, тому що кожна країна Західної Європи має свою модель релігійного розвитку. Якщо ви помітили, в останні 5–7 років у Західній Європі відбуваються деякі такі процеси, про які важко було говорити ще навіть 10 років тому. Пані Меркель говорить про те, що те місце, яке займає в світі Німеччина, вона досягла завдяки своєму християнському корінню, і 10 років тому це важко було уявити собі і зовсім неможливо було почути таке від Тоні Блера, який під час свого прем’єрства взагалі відмовлявся говорити на теми релігії. Зараз він найвідоміший, очевидно, в світі конвертик католицький, тобто людина, яка навернулася в католицтво з англіканської церкви.
Тому ми не знаємо, як розвиватиметься надалі західноєвропейська ситуація, ми не знаємо, як це вплине на українську ситуацію, тому що розширення, наприклад, Євросоюзу на Схід не зменшило релігійність румунів, не змінило релігійну ситуацію в Болгарії, призвело до зменшення релігійних практик у Литві і до збільшення, з іншого боку, влади.
