Лондон – Понад сорок мільйонів британців вважають себе християнами. Це переважна більшість із загального населення 62,5 мільйони. Проте регулярно до церкви ходять лише близько 7% британських християн.
Поміж прихильників інших віросповідань цей показник може бути значно вищий. З понад півтора мільйона британських мусульман 50% моляться і ходять у мечеть регулярно.
Проте мало хто наважується заперечити поширену в Британії думку: роль релігії у суспільному житті поступово зменшується.
Це особливо помітно у так званих традиційних церквах: англіканській та католицькій.
Є люди, які вважають, що це добре, вважаючи релігійні забобони однією з причин конфліктів у світі.
Прикладом релігійного конфлікту називають сутички між протестантами і католиками у Північній Ірландії, яких в останні роки трапляється менше.
Однак за понад 25 років громадянського конфлікту в Ольстері загинули тисячі людей.
Проте, навіть якби більшість людей у Північній Ірландії стали атеїстами, це не зняло б головні причини конфлікту, який є радше протистоянням національних тотожностей і політичних гасел.
Боротьба за виживання
Насправді церкви у Британії, Англіканська церква зокрема, шукають свого місця в щораз більш світському житті, де на людей тисне культура споживацтва і де громадяни мають величезний вибір у способах задоволення своїх духовних потреб.
Громадські активісти, навіть ті, які не вважають себе релігійними, вказують на величезний потенціал, який має і втілює церква у Британії.
Вона здатна мобілізувати мільйони людей і вже виконує важливі суспільні функції.
Не усі релігійні діячі згодні з тим, що доброчинність та соціальні проекти мають бути провідною справою релігійних громад.
Церква, кажуть церковні лідери, не може перебрати на свої плечі величезний і щораз більший тягар, наприклад, допомоги людям похилого віку, чи хворим і бідним. Ці суспільні проблеми має вирішувати суспільство загалом, кажуть вони.
Проте, коли 2008 року спалахнула міжнародна фінансова криза, спричинена гонитвою за надмірним споживанням і величезними боргами урядів та окремих людей, дехто повернувся за пошуками відповідей до церкви.
Тепер вже колишній архієпископ Кентерберійський Рован Вільямс вітав це.
«Це не зовсім відродження релігії, але є підстави вважати, що, можливо, змінюється те, як серйозні і ліберально налаштовані коментатори більше не думають про віру, як про безголового і ворога, який пригнічує усіх, а, радше, як про союзника у намаганнях змінити спосіб життя і соціальні моделі, які щораз більше виглядають божевільними. Моделі, в яких безмежне матеріальне зростання і особисте нагромадження далі переважають усі інші аргументи про соціальну згуртованість, міжнародну справедливість і реалістичне усвідомлення, що ресурси не безмежні», – зазначив архієпископ Кентерберійський.
Такі діячі, як Рован Вільямс, ведуть мову про те, що релігія і церква повинні міцно триматися свого коріння, але церква має також розвиватися та пристосовуватися до реалій сучасного життя.
У Британії, як і в більшості країн Європи, жодна церква і жодна релігія не має монополії, коли йдеться про трактування головних проблем суспільства, і релігія не може запропонувати прийнятні для усіх відповіді на головні запитання.
Проте вона має можливості розвиватися і залишатися важливою частиною суспільного життя.
Поміж прихильників інших віросповідань цей показник може бути значно вищий. З понад півтора мільйона британських мусульман 50% моляться і ходять у мечеть регулярно.
Проте мало хто наважується заперечити поширену в Британії думку: роль релігії у суспільному житті поступово зменшується.
Це особливо помітно у так званих традиційних церквах: англіканській та католицькій.
Є люди, які вважають, що це добре, вважаючи релігійні забобони однією з причин конфліктів у світі.
Прикладом релігійного конфлікту називають сутички між протестантами і католиками у Північній Ірландії, яких в останні роки трапляється менше.
Однак за понад 25 років громадянського конфлікту в Ольстері загинули тисячі людей.
Проте, навіть якби більшість людей у Північній Ірландії стали атеїстами, це не зняло б головні причини конфлікту, який є радше протистоянням національних тотожностей і політичних гасел.
Боротьба за виживання
Насправді церкви у Британії, Англіканська церква зокрема, шукають свого місця в щораз більш світському житті, де на людей тисне культура споживацтва і де громадяни мають величезний вибір у способах задоволення своїх духовних потреб.
Громадські активісти, навіть ті, які не вважають себе релігійними, вказують на величезний потенціал, який має і втілює церква у Британії.
Вона здатна мобілізувати мільйони людей і вже виконує важливі суспільні функції.
Не усі релігійні діячі згодні з тим, що доброчинність та соціальні проекти мають бути провідною справою релігійних громад.
Церква, кажуть церковні лідери, не може перебрати на свої плечі величезний і щораз більший тягар, наприклад, допомоги людям похилого віку, чи хворим і бідним. Ці суспільні проблеми має вирішувати суспільство загалом, кажуть вони.
Проте, коли 2008 року спалахнула міжнародна фінансова криза, спричинена гонитвою за надмірним споживанням і величезними боргами урядів та окремих людей, дехто повернувся за пошуками відповідей до церкви.
Тепер вже колишній архієпископ Кентерберійський Рован Вільямс вітав це.
«Це не зовсім відродження релігії, але є підстави вважати, що, можливо, змінюється те, як серйозні і ліберально налаштовані коментатори більше не думають про віру, як про безголового і ворога, який пригнічує усіх, а, радше, як про союзника у намаганнях змінити спосіб життя і соціальні моделі, які щораз більше виглядають божевільними. Моделі, в яких безмежне матеріальне зростання і особисте нагромадження далі переважають усі інші аргументи про соціальну згуртованість, міжнародну справедливість і реалістичне усвідомлення, що ресурси не безмежні», – зазначив архієпископ Кентерберійський.
Такі діячі, як Рован Вільямс, ведуть мову про те, що релігія і церква повинні міцно триматися свого коріння, але церква має також розвиватися та пристосовуватися до реалій сучасного життя.
У Британії, як і в більшості країн Європи, жодна церква і жодна релігія не має монополії, коли йдеться про трактування головних проблем суспільства, і релігія не може запропонувати прийнятні для усіх відповіді на головні запитання.
Проте вона має можливості розвиватися і залишатися важливою частиною суспільного життя.
