Знайди в київському ресторані меню українською мовою – і отримаєш приз!
Є на цьому світі речі й процеси, які я можу коментувати спокійно, а є й такі, які завжди зі стовідсотковим влучанням виведуть мене з рівноваги. Наприклад, українська мова й її становище в Україні. Якщо я помру молодим від серцевого нападу, то знайте: причина далеко не в сигаретах чи в нездоровому способі життя, діагнозом упевнено можете ставити той шляк, який мене трафляє, коли я стикаюся з приниженням моєї рідної мови.
Найгірше ж у тому, що в нашій ненормальній країні людина вже звиклася з постійним, щоденним і повсюдним приниженням всього, що має в собі корінь «україн-». Тому вже ніхто й не кричить, не бореться і не «підіймає пір’я», – мовляв, і так уже нічого не змінимо, краще сидіти тихіше й не вкорочувати собі віку істериками й скандалами. І мовний – тобто «язичний» – закон проковтнули, і все інше пропустимо, тільки б не сваритися публічно, а то показуватимуть пальцем: «национально азабочений».
А в нас із друзями, до речі, є розвага, чи то пак улюблена тема для розмови, яка виникає завжди, бо щоразу кожен може про неї говорити так само довго, як і про свою сім’ю, успіхи дітей чи книжку, яку зараз пише. Отож, ми зустрічаємося й ділимося один з одним досвідом – де і кого останнім часом намагалися принизити чи обмежити за українську мову, хто як відповів і чим усе закінчилося. Хтось розповідає, що хотів віддати доньку в школу англійської мови, але вже на етапі запису виявилося, що вступна анкета – російською. Знайомий завбачливо перепитав, з’ясувавши, що і вчити англійську мову будуть за посередництвом російської. «Що ж мені зараз, попередньо віддати її в школу російської мови, щоб вона у вас могла англійську вчити?» – як на мене, справедливо обурився приятель. У підсумку донька пішла до приватного репетитора, бо й справді звідки їй знати що означають терміни «предложение», «глагол», «существительное», «падеж»?!
Розповів мені друг цю свою історію, а я йому у відповідь – тема ж така, що в кишеню за історіями лізти не треба, вони щодня трапляються – про ресторани. Бісить мене, кажу, коли я звертаюся до офіціанта українською, а він мені все одно щось розповідає російською. Імперська пропаганда ж весь час каже, що слід людині відповідати тією мовою, якою вона до тебе звертається. Але це правило діє тільки для могучого руского язика: російськомовному я маю відповісти російською, але він у восьми з десяти випадків не відповість мені українською. Якщо ж я намагатимусь на це делікатно натякнути, то мені одразу закриють рота іншою типово імперською й позбавленою здорового глузду «мудрістю»: «Главное, чтоб человек был хороший». Типова логіка колабораціоністів.
Якщо ж таки вдалося порозумітися з офіціантом, то попереду чергове випробування – меню. Чомусь з кожним роком у Києві стає все менше закладів, де вам запропонують україномовне меню, або хоча б різномовне. Ні, отримаєте гламурно видану книжечку з російським текстом. Ніби я зобов’язаний знати що означає «свекла». От їй-Богу, я дуже довго навіть уявити не міг, що наші сусіди називають буряк словом «свекла». Так, я «с Западной», але це не має жодного значення – я прийшов кудись витратити свої гроші і не зобов’язаний розгадувати кросворди й віднаходити по словниках значення слів чужої мови. До того ж, у столиці держави, яка називається Україною.
Мабуть, більшість ліберально налаштованої публіки мені одразу заперечать: мовляв, головне, щоб було смачно й комфортно. Ну і що, що в них немає меню українською мовою, зате яку піцу вони печуть! Не знаю, як кому, а мені в таких закладах не смачно і взагалі гидко: мене щойно принизили як представника нації, яка навіть на меню своєю «телячою балачкою» не заслужила, а я маю насолоджуватися староросійською народною стравою «піца»! Щоб потім Чечетов чи Янукович розповідали, що моя мова – хіба для села і анекдотів, що Фауст українською говорити не може і що Київ є російськомовним містом. Якщо власник якогось ресторану вважає, що «пицца» смачніша за «піцу», а україномовне меню нікому – наголошую: нікому! – не потрібне, то я йому свої гроші, зокрема зароблені завдяки текстам українською мовою, віддавати не буду. Або ще коротше: у Києві за буряк я готовий платити, за свєклу – ні.
Андрій Любка – письменник
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Є на цьому світі речі й процеси, які я можу коментувати спокійно, а є й такі, які завжди зі стовідсотковим влучанням виведуть мене з рівноваги. Наприклад, українська мова й її становище в Україні. Якщо я помру молодим від серцевого нападу, то знайте: причина далеко не в сигаретах чи в нездоровому способі життя, діагнозом упевнено можете ставити той шляк, який мене трафляє, коли я стикаюся з приниженням моєї рідної мови.
Найгірше ж у тому, що в нашій ненормальній країні людина вже звиклася з постійним, щоденним і повсюдним приниженням всього, що має в собі корінь «україн-». Тому вже ніхто й не кричить, не бореться і не «підіймає пір’я», – мовляв, і так уже нічого не змінимо, краще сидіти тихіше й не вкорочувати собі віку істериками й скандалами. І мовний – тобто «язичний» – закон проковтнули, і все інше пропустимо, тільки б не сваритися публічно, а то показуватимуть пальцем: «национально азабочений».
А в нас із друзями, до речі, є розвага, чи то пак улюблена тема для розмови, яка виникає завжди, бо щоразу кожен може про неї говорити так само довго, як і про свою сім’ю, успіхи дітей чи книжку, яку зараз пише. Отож, ми зустрічаємося й ділимося один з одним досвідом – де і кого останнім часом намагалися принизити чи обмежити за українську мову, хто як відповів і чим усе закінчилося. Хтось розповідає, що хотів віддати доньку в школу англійської мови, але вже на етапі запису виявилося, що вступна анкета – російською. Знайомий завбачливо перепитав, з’ясувавши, що і вчити англійську мову будуть за посередництвом російської. «Що ж мені зараз, попередньо віддати її в школу російської мови, щоб вона у вас могла англійську вчити?» – як на мене, справедливо обурився приятель. У підсумку донька пішла до приватного репетитора, бо й справді звідки їй знати що означають терміни «предложение», «глагол», «существительное», «падеж»?!
Розповів мені друг цю свою історію, а я йому у відповідь – тема ж така, що в кишеню за історіями лізти не треба, вони щодня трапляються – про ресторани. Бісить мене, кажу, коли я звертаюся до офіціанта українською, а він мені все одно щось розповідає російською. Імперська пропаганда ж весь час каже, що слід людині відповідати тією мовою, якою вона до тебе звертається. Але це правило діє тільки для могучого руского язика: російськомовному я маю відповісти російською, але він у восьми з десяти випадків не відповість мені українською. Якщо ж я намагатимусь на це делікатно натякнути, то мені одразу закриють рота іншою типово імперською й позбавленою здорового глузду «мудрістю»: «Главное, чтоб человек был хороший». Типова логіка колабораціоністів.
Якщо ж таки вдалося порозумітися з офіціантом, то попереду чергове випробування – меню. Чомусь з кожним роком у Києві стає все менше закладів, де вам запропонують україномовне меню, або хоча б різномовне. Ні, отримаєте гламурно видану книжечку з російським текстом. Ніби я зобов’язаний знати що означає «свекла». От їй-Богу, я дуже довго навіть уявити не міг, що наші сусіди називають буряк словом «свекла». Так, я «с Западной», але це не має жодного значення – я прийшов кудись витратити свої гроші і не зобов’язаний розгадувати кросворди й віднаходити по словниках значення слів чужої мови. До того ж, у столиці держави, яка називається Україною.
Мабуть, більшість ліберально налаштованої публіки мені одразу заперечать: мовляв, головне, щоб було смачно й комфортно. Ну і що, що в них немає меню українською мовою, зате яку піцу вони печуть! Не знаю, як кому, а мені в таких закладах не смачно і взагалі гидко: мене щойно принизили як представника нації, яка навіть на меню своєю «телячою балачкою» не заслужила, а я маю насолоджуватися староросійською народною стравою «піца»! Щоб потім Чечетов чи Янукович розповідали, що моя мова – хіба для села і анекдотів, що Фауст українською говорити не може і що Київ є російськомовним містом. Якщо власник якогось ресторану вважає, що «пицца» смачніша за «піцу», а україномовне меню нікому – наголошую: нікому! – не потрібне, то я йому свої гроші, зокрема зароблені завдяки текстам українською мовою, віддавати не буду. Або ще коротше: у Києві за буряк я готовий платити, за свєклу – ні.
Андрій Любка – письменник
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
