Сто років тому поняття соціальної справедливості було зрозумілим майже всім: і представникам панівних класів, й «особам вільних професій», себто інтелігентам, і «гнаним та голодним робітникам усіх країн». Розподіл суспільних багатств є несправедливим, несумірним із витраченою на їхнє продукування працею: переважна меншість суспільства користується всіма благами цивілізації, майже не витрачаючи на їхнє створення ані часу, ані зусиль; переважна ж більшість (від 70% до 90%) працює по 10-12-14 годин на добу, але отримує за зроблене мізерію, якої ледь вистачає на задоволення найелементарніших потреб. Відтак недалекоглядні представники панівних верств (наприклад, російський прем’єр Столипін) переймалися посиленням каральних та фінансово-економічних механізмів, щоби зберегти статус-кво у недоторканності; розумні ж представники цих верств (наприклад, молодий тоді британський міністр Черчилль) запроваджували соціальне законодавство з метою встановлення цивілізованих розмірів трудового дня та заробітної плати, задля більш справедливого перерозподілу соціального багатства.
Зі свого боку, представники «низів» та їхні ідеологи також дивилися на проблему по-різному. Одні вважали, що слід якомога швидше здійснити повномасштабну революцію, гаслами якої стануть «Грабуй награбоване!» та «Хто був нічим, той стане всім!». Інші вважали, що революція у державах, де вже існує загальне виборче право, не потрібна – за допомогою виборів можна домогтися більш справедливого перерозподілу соціальних благ і, головне, ліквідації соціальних перегородок, успадкованих ще від феодалізму, щоби талановиті та працьовиті представники «низів» могли підійматися «нагору».
Ну, а ті, хто не розумів ідеї соціальної справедливості і вважав, що «все від Бога» (а це були люди і з «верхів», і з «низів»), перебував десь на маргінесі суспільного життя, бодай би навіть посідав монарший трон…
І лише поодинокі науковці й політики, як-от німецький соціолог Макс Вебер, висловлювали сумнів, що з соціальною справедливістю все так просто. Адже вона, по-перше, не може зводитися до перерозподілу матеріальних благ і навіть до скасування бар’єрів між суспільними класами та групами. По-друге, справедливість пов’язана не тільки з соціальним статусом людини, а і з її особистісними якостями, з відповідним типом трудової етики. По-третє, у різних типах суспільства існують істотно відмінні поняття справедливості, до цього феномену слід підходити історично. Нарешті, за певних обставин прагнення встановлення соціальної справедливості може призвести до куди більшої несправедливості, ніж раніше. Крім того, соціальна справедливість нерозривна з національною, релігійною та ґендерною, і на це слід зважати.
Об’єднані Нації декларують новий етичний імператив
Сьогодні поняття «соціальна справедливість» уже не просто фігурує у політичних програмах, підручниках та словниках – існує навіть Всесвітній день соціальної справедливості (англійською World Day of Social Justice, іспанською Día Mundial de la Justicia Social, французькою Journée mondiale de la justice sociale), який відзначається за рішенням ООН ось уже вчетверте щороку 20 лютого. Генеральний секретар ООН Пан Ґі Мун наголосив: «Соціальна справедливість є основоположним принципом мирного та благополучного існування, як безпосередньо в самих країнах, так і у відносинах між ними. ООН підтримує принципи соціальної справедливості, пропагуючи рівність серед жінок та чоловіків, або права корінних народів та мігрантів… Як це не сумно, соціальна справедливість все ще залишається недосяжною мрією для величезної частини людства. Крайня бідність, голод, дискримінація та порушення прав людини досі наносять болючі удари по моральності суспільства. Глобальна фінансова криза несе загрозу ще більшого посилення цих явищ. Всесвітній день соціальної справедливості… відзначається з тим, щоб підкреслити важливість соціальної справедливості як етичного імперативу, котрий повинен направляти усю нашу роботу».
Інакше кажучи, вже ніхто не заперечує необхідності досягнення максимально можливої соціальної справедливості, але проблем з цим досягненням зараз аж ніяк не менше, ніж сто років тому. Щоправда, проблеми ці нерідко не дуже схожі на ті, що були раніше, а часом і геть відмінні від них.
Ні, звичайно, соціальної несправедливості у її класичних вимірах у світі вистачає. Особливо у тих країнах, котрі з тих чи інших причин ніяк не спроможуться побудувати ефективну економіку, поєднану з «соціальними ліфтами», коли успіх людини переважною мірою залежить від її здібностей та працездатності, а не від успадкованого статусу чи інших чинників. І коли Франклін Делано Рузвельт говорив про свої славетні «чотири свободи», то третю з них – «свободу від злиднів, що в перекладі на зрозумілу всім мову означає економічні домовленості, які забезпечать населенню всіх держав здорове мирне життя – повсюдно у світі», – він безпосередньо пов’язував з ідеєю соціальної справедливості у її класичному вигляді. Загальником наразі є те, що соціальні та економічні відмінності у суспільстві повинні бути влаштовані таким чином, щоби найбільші переваги від них отримували найменш привілейовані члени соціуму – виходячи з принципу відповідальності перед майбутніми поколіннями (бо ж не можна відрізати від можливостей розвитку талановиту молодь з незаможних верств чи колишніх колоніальних країн) та принципу справедливої нерівності (скажімо, люди з певними фізичними вадами мусять мати преференції при зайнятті робочих місць перед здоровими людьми у разі, якщо ці вади не заважають ефективній праці і не загрожують нікому).
Є й ідейні супротивники принципу соціальної справедливості, які вважають, що перерозподіл багатств державою й оцінка державною бюрократією, що саме є справедливим, а що несправедливим, помітно гальмують економічний розвиток. Так, знаний економіст, Нобелівський лауреат Мілтон Фрідман протиставляє свободу та справедливість як протилежності; натомість інший Нобелівський лауреат Джозеф Стіґліц вважає, що вочевидь несправедливий розподіл вироблених продуктів і доходів гальмує розвиток економіки та помітно загрожує економічній свободі, сприяючи формуванню олігархії.
Нові світові тенденції й українські реалії
Водночас у світі вистачає й нових проблем, пов’язаних із соціальною справедливістю. Скажімо, у розвинених країнах склалася небачена донині ситуація, коли меншість працездатного населення здатна забезпечити й прийнятні темпи зростання економіки, й добробут непрацездатних верств, і навіть задоволення базових потреб більшості працездатного люду. Відтак дуже багато починає залежати від домінування у суспільстві чи в окремих його групах того чи іншого різновиду трудової етики; якщо «всезагальна працелюбність», виробити яку, за Карлом Марксом, повинен був капіталізм, оскільки в цьому й полягає його історична місія, не стала фактом, то можливе парадоксальне порушення принципів соціальної справедливості – коли той, хто прагне і вміє працювати, фактично забезпечує благами (через систему перерозподілу статків) того, хто не хоче і не вміє як слід працювати. Чи не найбільш радикально цю ситуацію відобразила знана московська публіцистка Юлія Латиніна, котра взагалі вважає: «Визначальним конфліктом у сьогоднішньому світі є не конфлікт між багатою меншістю і бідною більшістю, а конфлікт між меншістю, яка працює, і більшістю, яка ледарює… Зараз, коли рівень розвитку продуктивних сил такий, що один працюючий може годувати десяток халявщиків, бездіяльний суспільний стан потенційно є більшістю».
Латиніна наголошує, що соціально-економічний чинник тут пов’язаний із політичним: «У сучасному світі, якщо ти хочеш не працювати, ти можеш не працювати. Ти можеш сказати державі: я знедолений, я біженець, мої предки були рабами, дайте мені все. І держава – причому будь-яка, і демократична, й авторитарна – використовує руйнівну енергію халяви для збільшення власної могутності». Бо ж виборець, який уже не в першому поколінні перебуває «на голці» соціальної допомоги, має таке саме право голосу, як і той, хто самовіддано працює, – і нерідко саме голос другого може виявитися вирішальним, відтак у політиків може виникнути бажання його використати у своїх інтересах шляхом збільшення соціальних виплат... Що ж стосується більшості автократій, то вони спираються на люмпенів, яким потрібні «хліб та видовища», – архаїчний, але досі актуальний сурогат соціальної справедливості.
Зрозуміло, нові тенденції, про які щойно йшлося, з’явилися нещодавно і далеко не всюди, ба більше: навряд чи існує одновимірна залежність між можливістю не працювати і реальним неробством, замаскованим словами про соціальну справедливість. Але пильної уваги та спеціальних досліджень такі тенденції, безумовно, потребують.
Утім, щойно написане не стосується України. Тут діють класичні механізми, що зумовлюють невпинне зростання (рідкісна річ у сучасному світі) реальної соціальної нерівності. Відтак зростає і потенційна соціальна напруга. Тож демократичній громадськості варто вже сьогодні ставити перед собою непросте питання: яким чином розв’язувати вузол цілої низки проблем, що замикаються на соціальну справедливість у ситуації, коли зволікання з цим розв’язуванням загрожує деструктивним суспільно-політичним вибухом.
Сергій Грабовський – кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Зі свого боку, представники «низів» та їхні ідеологи також дивилися на проблему по-різному. Одні вважали, що слід якомога швидше здійснити повномасштабну революцію, гаслами якої стануть «Грабуй награбоване!» та «Хто був нічим, той стане всім!». Інші вважали, що революція у державах, де вже існує загальне виборче право, не потрібна – за допомогою виборів можна домогтися більш справедливого перерозподілу соціальних благ і, головне, ліквідації соціальних перегородок, успадкованих ще від феодалізму, щоби талановиті та працьовиті представники «низів» могли підійматися «нагору».
Ну, а ті, хто не розумів ідеї соціальної справедливості і вважав, що «все від Бога» (а це були люди і з «верхів», і з «низів»), перебував десь на маргінесі суспільного життя, бодай би навіть посідав монарший трон…
І лише поодинокі науковці й політики, як-от німецький соціолог Макс Вебер, висловлювали сумнів, що з соціальною справедливістю все так просто. Адже вона, по-перше, не може зводитися до перерозподілу матеріальних благ і навіть до скасування бар’єрів між суспільними класами та групами. По-друге, справедливість пов’язана не тільки з соціальним статусом людини, а і з її особистісними якостями, з відповідним типом трудової етики. По-третє, у різних типах суспільства існують істотно відмінні поняття справедливості, до цього феномену слід підходити історично. Нарешті, за певних обставин прагнення встановлення соціальної справедливості може призвести до куди більшої несправедливості, ніж раніше. Крім того, соціальна справедливість нерозривна з національною, релігійною та ґендерною, і на це слід зважати.
Об’єднані Нації декларують новий етичний імператив
Сьогодні поняття «соціальна справедливість» уже не просто фігурує у політичних програмах, підручниках та словниках – існує навіть Всесвітній день соціальної справедливості (англійською World Day of Social Justice, іспанською Día Mundial de la Justicia Social, французькою Journée mondiale de la justice sociale), який відзначається за рішенням ООН ось уже вчетверте щороку 20 лютого. Генеральний секретар ООН Пан Ґі Мун наголосив: «Соціальна справедливість є основоположним принципом мирного та благополучного існування, як безпосередньо в самих країнах, так і у відносинах між ними. ООН підтримує принципи соціальної справедливості, пропагуючи рівність серед жінок та чоловіків, або права корінних народів та мігрантів… Як це не сумно, соціальна справедливість все ще залишається недосяжною мрією для величезної частини людства. Крайня бідність, голод, дискримінація та порушення прав людини досі наносять болючі удари по моральності суспільства. Глобальна фінансова криза несе загрозу ще більшого посилення цих явищ. Всесвітній день соціальної справедливості… відзначається з тим, щоб підкреслити важливість соціальної справедливості як етичного імперативу, котрий повинен направляти усю нашу роботу».
Інакше кажучи, вже ніхто не заперечує необхідності досягнення максимально можливої соціальної справедливості, але проблем з цим досягненням зараз аж ніяк не менше, ніж сто років тому. Щоправда, проблеми ці нерідко не дуже схожі на ті, що були раніше, а часом і геть відмінні від них.
Ні, звичайно, соціальної несправедливості у її класичних вимірах у світі вистачає. Особливо у тих країнах, котрі з тих чи інших причин ніяк не спроможуться побудувати ефективну економіку, поєднану з «соціальними ліфтами», коли успіх людини переважною мірою залежить від її здібностей та працездатності, а не від успадкованого статусу чи інших чинників. І коли Франклін Делано Рузвельт говорив про свої славетні «чотири свободи», то третю з них – «свободу від злиднів, що в перекладі на зрозумілу всім мову означає економічні домовленості, які забезпечать населенню всіх держав здорове мирне життя – повсюдно у світі», – він безпосередньо пов’язував з ідеєю соціальної справедливості у її класичному вигляді. Загальником наразі є те, що соціальні та економічні відмінності у суспільстві повинні бути влаштовані таким чином, щоби найбільші переваги від них отримували найменш привілейовані члени соціуму – виходячи з принципу відповідальності перед майбутніми поколіннями (бо ж не можна відрізати від можливостей розвитку талановиту молодь з незаможних верств чи колишніх колоніальних країн) та принципу справедливої нерівності (скажімо, люди з певними фізичними вадами мусять мати преференції при зайнятті робочих місць перед здоровими людьми у разі, якщо ці вади не заважають ефективній праці і не загрожують нікому).
Є й ідейні супротивники принципу соціальної справедливості, які вважають, що перерозподіл багатств державою й оцінка державною бюрократією, що саме є справедливим, а що несправедливим, помітно гальмують економічний розвиток. Так, знаний економіст, Нобелівський лауреат Мілтон Фрідман протиставляє свободу та справедливість як протилежності; натомість інший Нобелівський лауреат Джозеф Стіґліц вважає, що вочевидь несправедливий розподіл вироблених продуктів і доходів гальмує розвиток економіки та помітно загрожує економічній свободі, сприяючи формуванню олігархії.
Нові світові тенденції й українські реалії
Водночас у світі вистачає й нових проблем, пов’язаних із соціальною справедливістю. Скажімо, у розвинених країнах склалася небачена донині ситуація, коли меншість працездатного населення здатна забезпечити й прийнятні темпи зростання економіки, й добробут непрацездатних верств, і навіть задоволення базових потреб більшості працездатного люду. Відтак дуже багато починає залежати від домінування у суспільстві чи в окремих його групах того чи іншого різновиду трудової етики; якщо «всезагальна працелюбність», виробити яку, за Карлом Марксом, повинен був капіталізм, оскільки в цьому й полягає його історична місія, не стала фактом, то можливе парадоксальне порушення принципів соціальної справедливості – коли той, хто прагне і вміє працювати, фактично забезпечує благами (через систему перерозподілу статків) того, хто не хоче і не вміє як слід працювати. Чи не найбільш радикально цю ситуацію відобразила знана московська публіцистка Юлія Латиніна, котра взагалі вважає: «Визначальним конфліктом у сьогоднішньому світі є не конфлікт між багатою меншістю і бідною більшістю, а конфлікт між меншістю, яка працює, і більшістю, яка ледарює… Зараз, коли рівень розвитку продуктивних сил такий, що один працюючий може годувати десяток халявщиків, бездіяльний суспільний стан потенційно є більшістю».
Латиніна наголошує, що соціально-економічний чинник тут пов’язаний із політичним: «У сучасному світі, якщо ти хочеш не працювати, ти можеш не працювати. Ти можеш сказати державі: я знедолений, я біженець, мої предки були рабами, дайте мені все. І держава – причому будь-яка, і демократична, й авторитарна – використовує руйнівну енергію халяви для збільшення власної могутності». Бо ж виборець, який уже не в першому поколінні перебуває «на голці» соціальної допомоги, має таке саме право голосу, як і той, хто самовіддано працює, – і нерідко саме голос другого може виявитися вирішальним, відтак у політиків може виникнути бажання його використати у своїх інтересах шляхом збільшення соціальних виплат... Що ж стосується більшості автократій, то вони спираються на люмпенів, яким потрібні «хліб та видовища», – архаїчний, але досі актуальний сурогат соціальної справедливості.
Зрозуміло, нові тенденції, про які щойно йшлося, з’явилися нещодавно і далеко не всюди, ба більше: навряд чи існує одновимірна залежність між можливістю не працювати і реальним неробством, замаскованим словами про соціальну справедливість. Але пильної уваги та спеціальних досліджень такі тенденції, безумовно, потребують.
Утім, щойно написане не стосується України. Тут діють класичні механізми, що зумовлюють невпинне зростання (рідкісна річ у сучасному світі) реальної соціальної нерівності. Відтак зростає і потенційна соціальна напруга. Тож демократичній громадськості варто вже сьогодні ставити перед собою непросте питання: яким чином розв’язувати вузол цілої низки проблем, що замикаються на соціальну справедливість у ситуації, коли зволікання з цим розв’язуванням загрожує деструктивним суспільно-політичним вибухом.
Сергій Грабовський – кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
