Доступність посилання

ТОП новини

Україна у пошуку національної солідарності


Однією з причин, із яких Україна сьогодні опинилася в такій важкій ситуації, є не лише те, що «донецька» влада катастрофічно не відповідає викликам нинішнього часу, а й те, що у частини українців за роки російської і «совітської» окупації атрофувалося почуття національної солідарності. І значна частина населення намагається жити за відомим прислів’ям «моя хата скраю», навіть не підозрюючи про те, що в своєму первісному контексті воно мало значуще продовження – «ворогів першим зустрічаю».

Українському населенню окупанти так довго прищеплювали ненависть і зневагу до всього українського, що в критичний для України час правління Януковича певна його частина дуже легко повернулася у ставленні до свого рідного до тих критеріїв, які вже були колись за часів СРСР.

Певною мірою це можна, звісно, пояснити тим, що майже 350 років українців силою заганяли в домінуючий «московський мір», і все, що тепер відбувається в Україні, – це не що інше, як труднощі переходу від однієї (нав’язаної і домінуючої) культури до іншої. Але це лише частина проблеми, без розуміння і вирішення якої українська нація просто приречена на самознищення і вимирання.

Білінгвічність значної частини українців породжувала і породжує конфлікт між своєю першою і рідною мовою – українською, й іноземною – російською, яка тим, хто був народжений в СРСР, нав’язливо видавалася за єдино рідну.

Українці не захищені перед викликами сьогодення

Ця розірвана національна ідентичність українського народу й ускладнення усвідомлення на даному відрізку історичного виміру буття Української держави того, що в час глобалізації поняття нації вимагає свідомого суспільного договору громадян як засобу солідарності, і призвели до того, що українська нація стала фрагментованою і незахищеною перед викликами сьогодення.

А культурно-історичної ідеї нації виявилося замало для того, щоб навернути до українства пояничарену частину українського населення, котре показало себе неготовим до сприйняття не лише умовної українізації України в 1991–2009 роках, а й поряд із цим і ліберальних інститутів, громадянських прав та свобод.

Таким чином, постає необхідність визначення для самих українців, що ж може виявитися найбільш ефективним інструментом для їхньої солідарності. Адже цілком очевидно, що проблема національної солідарності у «постсовітській» Україні породжена необхідністю заміни укорінених до свідомості частини громадян «совітських» понять і цінностей на модерні чинники української самоідентифікації і інтеграції.

У часи ж донецької окупації України, коли демократія волею режиму «януковичів» опинилася на лаві запасних, можна поставити запитання: чому більше ніж за 21 рік ніхто так і не спромігся дохідливо пояснити самоцінність демократії і громадянського суспільства для України та українців?

Проте без національної солідарності українці приречені на подальше вимирання і зникнення як народ у часи, коли фіктивна незалежність української нації стала у руках тих, хто сьогодні повністю контролює Україну, ефективним інструментом захоплення ресурсів, території і активів України. Тому, не віднайшовши дієвого суспільно-інтегруючого чинника, українській нації годі й думати про те, що щось хоча б на йоту нині можливо змінити в житті України.

Між тим, фактор української національної ідентичності є значущим чинником для відродження почуття національної єдності, яке нині у багатьох українців атрофоване. Бо за минулі століття іноземної окупації у частини українців вже на генному рівні закріпився симптом необхідності виживання будь-яким чином і за будь-яких несприятливих умов, який дійсно дав свого часу можливість нації хоч якось виживати, але став величезним гальмом для неї у часи виборювання українцями реальної незалежності.

Необхідно враховувати фактори мотивації

Водночас позитивних змін в українському суспільстві неможливо досягти без знання і врахування притаманних йому на соціоментальному рівні факторів мотивації. І в цьому сенсі для досягнення національної солідарності також потрібно враховувати й фактори необхідності національної, етнічної, релігійної, культурної і мовної єдності, які сьогодні розмиваються, наштовхуючись на штучно створені олігархатом соціальні антагонізми і кричущу класову нерівність.

І тому самоідентичність українців спроможна стати потужним щитом від маніпуляцій, які нав’язані їм силою. Водночас українцем може себе відчувати будь-яка людина іншої національності, яка поважає країну, в якій живе, сприймає її звичаї та порядки, знає мову титульної нації і готова приєднатися до української спільноти. А намагання жити в Україні, відторгаючи і заперечуючи її мову і культуру, пробуючи повернути її у часи тотальної русифікації лише залишає таку зяничарену особу поза українським життям і вводить її у депресивний стан.

Україна повинна стати Україною в усіх сенсах: в культурному, в мовному й історично послідовному. Країною, де негативна роль російської столітньої окупації має бути однозначно визначеною і оціненою. І чим раніше це стане зрозумілим для критичної маси українства, тим більше шансів будуть мати українці для того, щоб зберегти себе як націю.

Між тим, питання національної солідарності не можна розглядати у відриві від проблеми солідарності соціальної, оскільки соціальна солідарність виконує життєво важливу функцію – відтворення соціальної системи на будь-якому її ієрархічному рівні, від груп первинних соціальних осередків до соціуму в цілому.

Рівень соціальної солідарності в українському суспільстві визначає ступінь гармонійності його функціонування і в цілому життєві шанси і перспективи. А відсутність солідарності несе у собі загрозу соціальної дезінтеграції. У силу цього за нормального функціонування соціуму солідарність, як правило, є об’єктом неослабної уваги, як з боку правлячої в суспільстві групи, – в чиїх діях майже нероздільно присутні цілі відтворення суспільства і збереження своєї влади, – так і з боку інших соціальних інститутів, чия діяльність прямо обумовлена рівнем консолідації і кооперації їхніх членів.

Але не можна вважати нормальним той стан суспільних відносин в Україні, за якого ні донецька влада, ні захоплені нею інститути не виявляють достатньої заклопотаності ступенем консолідації соціального цілого, а значить – і не зацікавлені у запуску процесу суспільного відтворення.

Нині ж усе навпаки, режим «януковичів» з усіх сил не лише знищує національну складову українського суспільства, але й при цьому нищить усі найменші паростки соціальної солідарності українців, вбачаючи у цьому пряму загрозу для свого безроздільного панування над Україною.

Необхідність усвідомлення досягнення національної солідарності, основних її характеристик, сфер реалізації та перспектив є сьогодні вкрай необхідною для українського суспільства. Україна відчуває нині великі проблеми з формуванням загального національно-культурного поля й утвердження правил національно-культурного співжиття, які були б прийнятні для більшості українських громадян.

Інтеграція суспільства має відбуватися на всіх рівнях

Також цілком очевидними є складнощі з мікронаціональною і макронаціоналною інтеграцією. А також не вселяють оптимізму і перспективи гармонізації взаємовідносин влади та суспільства на усіх рівнях. За цієї ситуації сфера громадянського суспільства і публічної політики мала б стати ареною для дискусії з приводу необхідності національної солідарності українців як найважливішої складової українського буття.

Необхідно визнати, що за всі роки незалежності в Україні так і не вдалося створити дієві інструменти розрусифікації і української ідентифікації. Адже нині на українських теренах проживають не лише українці, але й паралельно – «малороси», «хохли» і «недоросіяни». Для останніх, які є прямим продуктом правління «совітської» імперії, українська нація є міфічним утворенням, яка поки що так і не стала засобом соціальної інтеграції та національної ідентифікації суспільства.

Правління олігархів, котре замінило в Україні правління комуністів, не передбачало ні національних цінностей, ні ідеологічних уподобань, ні відродження української культури і мови. Для них Україна – це територія тотального визиску, який гарантовано приносить надприбутки за відсутності будь-яких інвестицій і вкладень.

Очевидно, що з розуміння цього необхідно саме виходити у пошуку української національної солідарності. І все має відбуватися так, як це було в Іспанії під час Реконкісти, оскільки відвоювати у олігархів всю Україну відразу не вдасться. Потрібно відвойовувати починаючи із Західної України, далі йти у Центральну, а вже потім на Південь і Схід.

У цьому сенсі створення потужної загальнонаціональної профспілки на зразок польської «Солідарності», а вже потім на її базі – єдиної потужної і впливової української партії є цілком реальним завданням. Адже поки українські партії в основній своїй масі прямо чи опосередковано фінансуватимуться олігархами, усунути олігархів від контролю над Україною просто неможливо.

І тут кожен має задатися питанням: чому хтось має займатися цим, а не я сам? Адже українське політичне і культурне життя та український інформаційний простір може бути профінансований лише українським бізнесом, якого нині немає і який необхідно буде створювати заново.

Таким чином, необхідно відвойовувати Україну в олігархів по одному квадратному міліметру, створюючи на відвойованій території зону свободи. Бо якщо українці поки що не здатні змінити «правила» гри, які принесли в Україну «донецькі», то вони цілком можуть заблокувати їхнє застосовування на територіях, котрі будуть очищені від безпосереднього впливу олігархічно-кримінальних кланів…

Віктор Каспрук – незалежний політолог

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
  • Зображення 16x9

    Віктор Каспрук

    Політолог, журналіст-міжнародник, публіцист. Закінчив Таврійський національний університет імені В. І. Вернадського. Працював завідувачем відділу політики в газеті В’ячеслава Чорновола «Час-Time». Автор понад 2500 статей. Спеціалізується на висвітленні проблем України, Росії, Білорусі, Близького Сходу, арабського світу, Латинської Америки та Південно-Східної Азії. Лауреат премії журналу «Сучасність» та Ліги українських меценатів за 2006 рік за цикл статей, присвячених проблемам внутрішньоукраїнської і світової політики, а також за інтерв’ю із провідними діячами білоруської опозиції.

ВИБІР ЧИТАЧІВ

XS
SM
MD
LG