Луганськ – У своїй попередній статті на сайті Радіо Свобода я розповіла про мовну ситуацію на Луганщині, де українську можна почути лише у віддалених селах, на радіо й телебаченні, та й то лише дуже фрагментарно. А прочитати українською можна лише інструкції до медичних препаратів, а зовсім не документи держустанов, прокуратури та органів місцевого самоврядування, адресовані моїм краянам. Навіть луганські вулиці тепер іменуються російською та англійською (англійською передається російська назва – ред.) (у місцевих русифікаторів-можновладців свої специфічні уявлення про Європу).
Думаю, що приблизно така сама ситуація з державною мовою й в усіх інших областях південно-східної України, де мешкає приблизно половина її населення, абсолютну більшість якого становлять російськомовні городяни.
Тому немає нічого дивного, що спілкуватися в тих містах українською можуть тільки непересічні особистості, а домагатися, щоб і їхні співрозмовники в держустановах відповідали їм державною мовою, наскільки мені відомо, можуть лише двоє – луганець Сергій Мельничук та миколаєвець Анатолій Ільченко.
Але далеко не всі тамтешні українці за духом можуть собі дозволити розкіш спілкування рідною мовою. Це властиво переважно тим, для кого українська була або мовою їхнього дитинства, або є мовою їхньої професії. Бо сама психологія людини заперечує можливість звернення до співрозмовника мовою, якою володієш гірше за ту, якою тобі той співрозмовник, напевне, відповість. Що й казати, добряче попрацювало тут багато поколінь русифікаторів: за царату, за комуністів та їхніх духовних нащадків – регіоналів.
Особисто я спілкуюся зі всіма луганцями українською, бо вважаю це демонстрацією не тільки своєї українськості, але і європейськості в морі навколишньої євразійської совковості. І треба зауважити, що переважна більшість моїх земляків ставиться до моєї літературної мови позитивно.
Я не стала б докоряти їм за те, що вони не спілкуються зі мною українською, та закликати їх до цього. Але інші харизматичні українофони докоряють місцевим українцям, бо вбачають у своєму особистому спілкуванні українською ледь не її порятунок у нашому краї.
І такі наївні українізатори, виявляється, є всюди. Нещодавно одна поважна газета опублікувала розлогі роздуми одного з них. Наприкінці їхній автор доходить висновку, що доля української мови значною мірою залежатиме від мовної стійкості українофонів, приклад яких нібито наслідуватимуть й інші. І при цьому в тій статті не було ані слова про роль держави в цьому процесі.
Це було б смішно, якби не було так сумно. Бо в такому разі українська мова буде приречена, й ось чому.
Чому інші не прислухаються до українофонів?
Соціологи та політологи сходяться на тому, що людей з радянською (совковою) ментальністю в сучасній Україні від 75 до 80%. І наївні ті, хто вважає, що це переважно росіяни та представники інших національних меншин. Абсолютна більшість совків в Україні є етнічними українцями. Це насамперед ті, пращури яких не витримали як українці свого часу потужного пресу тривалої насильницької русифікації та совєтизації, а також глибокого ментального зламу Голодомору 1933 року.
Вони виховували своїх дітей у великій пошані до Росії, росіян і їхньої мови та у зневазі до всього українського. І сьогодні їхні нащадки виховують своїх дітей та онуків так само.
Усвідомлення цього дає змогу пояснити чимало парадоксів нашого сьогодення. Перший із них – це, мабуть, та разюча ментальна прірва, яка існує сьогодні між Західною Україною та її південно-східною частиною. Перша не зазнала Голодомору взагалі, а русифікація там була значно менш тривалою та м’якшою, ніж на решті території України.
До речі, цим самим пояснюються й відмінності північної та центральної України від нашого півдня та сходу. Бо, за Вадимом Скуратівським, ліс на півночі та лісостеп у центрі захищали селян від голодної смерті навесні 33-го значно краще, ніж суцільний степ на півдні та сході. Звідси і трохи різні постгеноцидні наслідки Голодомору на тих теренах.
І русифікація в Полтаві, Чернігові та Житомирі була не такою ефективною, як, скажімо, в Харкові, Одесі, Донецьку та інших промислових містах півдня і сходу, куди під час індустріалізації Росії та СРСР переїхало кілька мільйонів росіян. Ось і всі історичні відмінності між різними частинами України!
Ось чому хохлів та совків більше в південно-східній Україні. До речі, тамтешні хохли зовсім не ображаються на таке принизливе для українця звернення до себе. Навпаки, вони вважають його більш престижним для себе, аніж «українець», бо хохол – то вже для них перехідна стадія (і це я дослідила особисто) від не шанованого ними українця до «надлюдини», тобто росіянина.
Саме хохлам і совкам належать такі «перлини» нашого «фольклору», як-от: «Мне все равно, «ковбаса» или «колбаса» – лишь бы она была» або «Какая разница, хохол или русский – это одно и то же».
І зовсім не українцями, а саме хохло-совками переповнена сьогодні Москва – від учених, студентів, рокерів та попсовиків до будівельників, землекопів та повій. Останніх там, до речі, за свідченнями мого знайомого москвича, більше, ніж їхніх колежанок усіх інших національностей (включно з росіянками), разом узятих.
І це не випадковість. І не лише свідчення ганебної соціальної політики уряду Януковича, але й непереборного потягу хохло-совків до найкращого для них міста у світі – Москви.
Додайте до цього те, що проросійською регіональною владою на півдні та сході України для тих хохло-совків вибудуваний найкращий мовний режим, і стане цілком зрозумілим те, що на тих поодиноких українофонів у всуціль російськомовних містах ті жертви нашого історичного розвитку будуть дивитися саме так, як дивилися їхні батьки – як на божевільних, або «бандерів», і ні в якому разі наслідувати їхній приклад добровільно не схочуть.
Може, вони, бідолашні, й схотіли б, якби перед референдумом 1991 року його організатори їх не обдурили, і така «кохана» ними ковбаса, дійсно, була в нас значно дешевшою, ніж у Росії.
Повернути рідну мову українцям могла б тільки держава
Але цю безвихідь українська держава могла б перебороти, маючи на озброєнні історичний досвід Чехії та Фінляндії першої половини минулого сторіччя. Про те, що вона має на те повне морально-правове підґрунтя, дуже влучно сказав покійний Анатолій Погрібний у своїй праці «Світовий мовний досвід та українські реалії»: «Яким би не був високим реальний кількісний показник зросійщеності в Україні, свідчити він може лише про одне: про потребу відповідної масштабності в заходах держави, спрямованих на дезросійщення нашого краю. Спекулятивно-фарисейську тезу «так історично склалося» стосовно ситуації з нашою мовою сьогодні може тримати на озброєнні лише або її відвертий недруг, або той, у кого відсутні елементарні, хоча й загальнодоступні нині історичні знання».
Але зовсім іншу позицію в мовному питанні, на превеликий жаль, займають наші державні діячі.
«Українізації не буде!» – заявив нещодавно з трибуни Верховної Ради штатний посткомсомолець Сергій Тігіпко. І це було з його боку щиро і концентровано віддзеркалювало ідею всієї мовної політики влади постколоніальної України за всі роки незалежності, яку посткомуністична номенклатура 1991 року «виборола» виключно для себе і неподільно утримує всю повноту державної влади аж до сьогодні.
Якби українцям удалося відсторонити їх від влади 1991-го, то сьогодні б ми вже повернули собі свою мову, як це свого часу зробили за ті ж 20 років молоді фінська та чеська держави. Але, як цинічно зауважив ще один яскравий представник тієї посткомуністичної номенклатури, сьогодні «маємо те, що маємо». І винна в цьому, на превеликий жаль, не тільки та постколоніальна номенклатура.
Яскравим свідченням результативності такої мовної політики є той незаперечний факт, що за цілим рядом показників (телебачення, радіомовлення, книговидання, преса, кінематограф) стан державної мови в постколоніальній Україні став значно гіршим, ніж за колоніальних часів!
Державна політика українізації як така була відсутня. Про що тут можна говорити, якщо до минулого року єдиним мовним законом, який регулював у незалежній Україні застосування державної мови відповідно до 10-ї статті Конституції, був Закон про мови УРСР ще від 1989 року!
Зрозуміло, чому такий стан цілком задовольняв правлячу посткомуністичну еліту, але зовсім не зрозуміло, чому це задовольняло всіх високочолих провідників та ідеологів нашого національно-демократичного табору? Відповідь на це питання цілком очевидна: всі ті палкі штатні патріоти – або недолугі самозакохані політичні нарциси, або вони мали таємну домовленість з цього приводу з тією ж пострадянською номенклатурою при владі. Третього тут, погодьтеся, не може бути…
Так чи інакше, але цим загальним «задоволенням» від совкового мовного Закону дуже вправно скористалися Ківалов та Колесніченко зі своїм сумнозвісним Законом про засади мовної політики в Україні, який має фатальні наслідки для нашої мови від його застосування в тій самій південно-східній Україні.
І знов-таки незрозуміло, чому мовчать із цього приводу у Верховній Раді наші нібито національно свідомі опозиціонери на чолі з фракцією ВО «Свобода»? Вони хіба не знають, що, за роз’ясненнями Конституційного Суду ще від 1999 року, регіональні мови в Україні можуть використовуватися лише ПОРЯД із державною, але ні в якому разі не замість неї, як це насправді відбулося в Донбасі? Невже «Свобода» тут є прихильником кричущо ліберальної позиції Юрія Андруховича щодо відокремлення Донбасу від України?!
Але закон Ківалова-Колесніченка з’явився не сам по собі. Спочатку була «оптимізація» в освітній сфері на Донбасі, яка, по суті, вичавила з місцевих шкіл всі українські школи та класи. Потім – освітні «реформи» міністра Табачника, які тривають по сьогодні. Додайте сюди перепис населення, який влада готується провести цього року і в якому, подейкують, національність буде визначатися за мовою спілкування опитуваних.
Як бачимо, проглядається певний зв’язок між усіма цими подіями. Ясно, що їхнім координатором не може бути ані Табачник, ані Колесніченко, які є лише пішаками в цій великій геополітичній грі. Дещо тут прояснюється, якщо пригадати заяву віце-спікера Держдуми Росії від 2010 року Володимира Жириновського про те, що вже у 2014 році південно-східна Україна стане Південно-Західним федеральним округом Російської Федерації. Сьогодні те саме і в тому ж 2014-му прогнозують уже й деякі провідні українські політологи!
Якщо цього не помічає СБУ, то її вже можна перейменовувати зі Служби безпеки України на Службу безпеки режиму Януковича (СБРЯ).
Але ні в якому разі не забуваймо, що на цю грань небуття нашу країну поставила саме мовна політика не української, а саме постколоніально-проросійської державної влади в Україні…
Ірина Магрицька – кандидат філологічних наук, доцент Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля, журналіст, громадський діяч
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Думаю, що приблизно така сама ситуація з державною мовою й в усіх інших областях південно-східної України, де мешкає приблизно половина її населення, абсолютну більшість якого становлять російськомовні городяни.
Тому немає нічого дивного, що спілкуватися в тих містах українською можуть тільки непересічні особистості, а домагатися, щоб і їхні співрозмовники в держустановах відповідали їм державною мовою, наскільки мені відомо, можуть лише двоє – луганець Сергій Мельничук та миколаєвець Анатолій Ільченко.
Але далеко не всі тамтешні українці за духом можуть собі дозволити розкіш спілкування рідною мовою. Це властиво переважно тим, для кого українська була або мовою їхнього дитинства, або є мовою їхньої професії. Бо сама психологія людини заперечує можливість звернення до співрозмовника мовою, якою володієш гірше за ту, якою тобі той співрозмовник, напевне, відповість. Що й казати, добряче попрацювало тут багато поколінь русифікаторів: за царату, за комуністів та їхніх духовних нащадків – регіоналів.
Особисто я спілкуюся зі всіма луганцями українською, бо вважаю це демонстрацією не тільки своєї українськості, але і європейськості в морі навколишньої євразійської совковості. І треба зауважити, що переважна більшість моїх земляків ставиться до моєї літературної мови позитивно.
Я не стала б докоряти їм за те, що вони не спілкуються зі мною українською, та закликати їх до цього. Але інші харизматичні українофони докоряють місцевим українцям, бо вбачають у своєму особистому спілкуванні українською ледь не її порятунок у нашому краї.
І такі наївні українізатори, виявляється, є всюди. Нещодавно одна поважна газета опублікувала розлогі роздуми одного з них. Наприкінці їхній автор доходить висновку, що доля української мови значною мірою залежатиме від мовної стійкості українофонів, приклад яких нібито наслідуватимуть й інші. І при цьому в тій статті не було ані слова про роль держави в цьому процесі.
Це було б смішно, якби не було так сумно. Бо в такому разі українська мова буде приречена, й ось чому.
Чому інші не прислухаються до українофонів?
Соціологи та політологи сходяться на тому, що людей з радянською (совковою) ментальністю в сучасній Україні від 75 до 80%. І наївні ті, хто вважає, що це переважно росіяни та представники інших національних меншин. Абсолютна більшість совків в Україні є етнічними українцями. Це насамперед ті, пращури яких не витримали як українці свого часу потужного пресу тривалої насильницької русифікації та совєтизації, а також глибокого ментального зламу Голодомору 1933 року.
Вони виховували своїх дітей у великій пошані до Росії, росіян і їхньої мови та у зневазі до всього українського. І сьогодні їхні нащадки виховують своїх дітей та онуків так само.
Усвідомлення цього дає змогу пояснити чимало парадоксів нашого сьогодення. Перший із них – це, мабуть, та разюча ментальна прірва, яка існує сьогодні між Західною Україною та її південно-східною частиною. Перша не зазнала Голодомору взагалі, а русифікація там була значно менш тривалою та м’якшою, ніж на решті території України.
До речі, цим самим пояснюються й відмінності північної та центральної України від нашого півдня та сходу. Бо, за Вадимом Скуратівським, ліс на півночі та лісостеп у центрі захищали селян від голодної смерті навесні 33-го значно краще, ніж суцільний степ на півдні та сході. Звідси і трохи різні постгеноцидні наслідки Голодомору на тих теренах.
І русифікація в Полтаві, Чернігові та Житомирі була не такою ефективною, як, скажімо, в Харкові, Одесі, Донецьку та інших промислових містах півдня і сходу, куди під час індустріалізації Росії та СРСР переїхало кілька мільйонів росіян. Ось і всі історичні відмінності між різними частинами України!
Ось чому хохлів та совків більше в південно-східній Україні. До речі, тамтешні хохли зовсім не ображаються на таке принизливе для українця звернення до себе. Навпаки, вони вважають його більш престижним для себе, аніж «українець», бо хохол – то вже для них перехідна стадія (і це я дослідила особисто) від не шанованого ними українця до «надлюдини», тобто росіянина.
Саме хохлам і совкам належать такі «перлини» нашого «фольклору», як-от: «Мне все равно, «ковбаса» или «колбаса» – лишь бы она была» або «Какая разница, хохол или русский – это одно и то же».
І зовсім не українцями, а саме хохло-совками переповнена сьогодні Москва – від учених, студентів, рокерів та попсовиків до будівельників, землекопів та повій. Останніх там, до речі, за свідченнями мого знайомого москвича, більше, ніж їхніх колежанок усіх інших національностей (включно з росіянками), разом узятих.
І це не випадковість. І не лише свідчення ганебної соціальної політики уряду Януковича, але й непереборного потягу хохло-совків до найкращого для них міста у світі – Москви.
Додайте до цього те, що проросійською регіональною владою на півдні та сході України для тих хохло-совків вибудуваний найкращий мовний режим, і стане цілком зрозумілим те, що на тих поодиноких українофонів у всуціль російськомовних містах ті жертви нашого історичного розвитку будуть дивитися саме так, як дивилися їхні батьки – як на божевільних, або «бандерів», і ні в якому разі наслідувати їхній приклад добровільно не схочуть.
Може, вони, бідолашні, й схотіли б, якби перед референдумом 1991 року його організатори їх не обдурили, і така «кохана» ними ковбаса, дійсно, була в нас значно дешевшою, ніж у Росії.
Повернути рідну мову українцям могла б тільки держава
Але цю безвихідь українська держава могла б перебороти, маючи на озброєнні історичний досвід Чехії та Фінляндії першої половини минулого сторіччя. Про те, що вона має на те повне морально-правове підґрунтя, дуже влучно сказав покійний Анатолій Погрібний у своїй праці «Світовий мовний досвід та українські реалії»: «Яким би не був високим реальний кількісний показник зросійщеності в Україні, свідчити він може лише про одне: про потребу відповідної масштабності в заходах держави, спрямованих на дезросійщення нашого краю. Спекулятивно-фарисейську тезу «так історично склалося» стосовно ситуації з нашою мовою сьогодні може тримати на озброєнні лише або її відвертий недруг, або той, у кого відсутні елементарні, хоча й загальнодоступні нині історичні знання».
Але зовсім іншу позицію в мовному питанні, на превеликий жаль, займають наші державні діячі.
«Українізації не буде!» – заявив нещодавно з трибуни Верховної Ради штатний посткомсомолець Сергій Тігіпко. І це було з його боку щиро і концентровано віддзеркалювало ідею всієї мовної політики влади постколоніальної України за всі роки незалежності, яку посткомуністична номенклатура 1991 року «виборола» виключно для себе і неподільно утримує всю повноту державної влади аж до сьогодні.
Якби українцям удалося відсторонити їх від влади 1991-го, то сьогодні б ми вже повернули собі свою мову, як це свого часу зробили за ті ж 20 років молоді фінська та чеська держави. Але, як цинічно зауважив ще один яскравий представник тієї посткомуністичної номенклатури, сьогодні «маємо те, що маємо». І винна в цьому, на превеликий жаль, не тільки та постколоніальна номенклатура.
Яскравим свідченням результативності такої мовної політики є той незаперечний факт, що за цілим рядом показників (телебачення, радіомовлення, книговидання, преса, кінематограф) стан державної мови в постколоніальній Україні став значно гіршим, ніж за колоніальних часів!
Державна політика українізації як така була відсутня. Про що тут можна говорити, якщо до минулого року єдиним мовним законом, який регулював у незалежній Україні застосування державної мови відповідно до 10-ї статті Конституції, був Закон про мови УРСР ще від 1989 року!
Зрозуміло, чому такий стан цілком задовольняв правлячу посткомуністичну еліту, але зовсім не зрозуміло, чому це задовольняло всіх високочолих провідників та ідеологів нашого національно-демократичного табору? Відповідь на це питання цілком очевидна: всі ті палкі штатні патріоти – або недолугі самозакохані політичні нарциси, або вони мали таємну домовленість з цього приводу з тією ж пострадянською номенклатурою при владі. Третього тут, погодьтеся, не може бути…
Так чи інакше, але цим загальним «задоволенням» від совкового мовного Закону дуже вправно скористалися Ківалов та Колесніченко зі своїм сумнозвісним Законом про засади мовної політики в Україні, який має фатальні наслідки для нашої мови від його застосування в тій самій південно-східній Україні.
І знов-таки незрозуміло, чому мовчать із цього приводу у Верховній Раді наші нібито національно свідомі опозиціонери на чолі з фракцією ВО «Свобода»? Вони хіба не знають, що, за роз’ясненнями Конституційного Суду ще від 1999 року, регіональні мови в Україні можуть використовуватися лише ПОРЯД із державною, але ні в якому разі не замість неї, як це насправді відбулося в Донбасі? Невже «Свобода» тут є прихильником кричущо ліберальної позиції Юрія Андруховича щодо відокремлення Донбасу від України?!
Але закон Ківалова-Колесніченка з’явився не сам по собі. Спочатку була «оптимізація» в освітній сфері на Донбасі, яка, по суті, вичавила з місцевих шкіл всі українські школи та класи. Потім – освітні «реформи» міністра Табачника, які тривають по сьогодні. Додайте сюди перепис населення, який влада готується провести цього року і в якому, подейкують, національність буде визначатися за мовою спілкування опитуваних.
Як бачимо, проглядається певний зв’язок між усіма цими подіями. Ясно, що їхнім координатором не може бути ані Табачник, ані Колесніченко, які є лише пішаками в цій великій геополітичній грі. Дещо тут прояснюється, якщо пригадати заяву віце-спікера Держдуми Росії від 2010 року Володимира Жириновського про те, що вже у 2014 році південно-східна Україна стане Південно-Західним федеральним округом Російської Федерації. Сьогодні те саме і в тому ж 2014-му прогнозують уже й деякі провідні українські політологи!
Якщо цього не помічає СБУ, то її вже можна перейменовувати зі Служби безпеки України на Службу безпеки режиму Януковича (СБРЯ).
Але ні в якому разі не забуваймо, що на цю грань небуття нашу країну поставила саме мовна політика не української, а саме постколоніально-проросійської державної влади в Україні…
Ірина Магрицька – кандидат філологічних наук, доцент Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля, журналіст, громадський діяч
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
