Лондон – У Великій Британії традиція надання притулку давня, але зараз це питання часто розглядають через призму проблеми масової імміграції. Теперішній уряд у Лондоні намагається обмежити кількість мігрантів, і будь-які питання, пов’язані з біженцями, дуже суперечливі.
Якщо говорити про українських шукачів притулку, то Велика Британія не має таких великих традицій прийому політичних біженців саме з України, як, скажімо, Чехія, Німеччина, або навіть Франція, де, наприклад, опинилися багато діячів Української Народної Республіки.
У Франції прожив свої останні 25 років Володимир Винниченко. Там також доживав віку Нестор Махно. Також у Парижі був убитий і похований один із найвідоміших українських діячів тієї доби Симон Петлюра. А за якихось кілька сотень кілометрів на захід, у Британії, тоді таких видатних українських політичних біженців просто не було.
Очевидно, що протока Ла-Манш є серйозним бар’єром. Також треба пам’ятати про те, що Велика Британія упродовж більшої частини XIX–XX століть була імперією і зосереджувала увагу не на Європі, а на заморських володіннях: в Америці, Африці та Азії. Традиція певної окремішності британців залишається навіть зараз.
Тут варто наголосити на особливості саме справжніх політичних біженців. Ці люди, з огляду на свою політичну заангажованість, хотіли бути якомога ближчими якщо не до території України, то принаймні до українських справ, до українського політичного і культурного життя в діаспорі, яке між двома світовими війнами буквально вирувало саме у центральній частині континенту.
Українські біженці у Британії
Політично активна українська громада в Британії формувалася вже після Другої світової війни. Британія була, очевидно, найменш зруйнована війною, і тут опинилися українські біженці з Німеччини, а також з окупованих нацистами інших частин Європи.
Це були власне політичні біженці, наприклад, політичні активісти ОУН і бійці УПА, але також і чимало українців, вивезених нацистами до Європи на примусові роботи тощо, які не хотіли повертатися в Україну під правління комуністичної сталінської влади.
Окремим контингентом стали колишні солдати української дивізії «Галичина». Кілька тисяч так званих «дивізійників» спочатку перебували у статусі військовополонених. Їх перевезли до Британії 1947 року з таборів у Європі, зокрема, з Італії. Але фактично вони були політичними біженцями, бо у більшості випадків свідомо вирішили не повертатися до рідних осель переважно в Західній Україні, бо знали, що радянська влада поводитиметься з ними не просто як з колишніми солдатами супротивника, а як з ідеологічними ворогами.
Особливістю для української громади у Британії стала саме політична й культурна активність багатьох її членів. Якщо ми почали розмову з Франції, де перед Другою Світовою війною жили видатні українські діячі, а після війни було набагато більше українців, ніж у Британії, то варто зауважити, що саме британські українці змогли розбудувати дуже дієве політичне й культурне життя. Хоча їх було менше, вони були більш політично свідомі, організовані й активні. У той час як українське політичне життя у Франції до наших часів зійшло майже нанівець, в Англії українці й зараз культурно й політично дуже активні й організовані.
Втікачі з Росії
Окрім так званих «гарячих» регіонів світу, звідки до Британії майже постійно прибувають біженці, цікавою особливістю останніх років стали прохачі політичного притулку з Росії. Саме через справи з утікачами з Росії відносини Лондона і Москви зараз називають замороженими.
Можливо, найвідомішим і найсуперечливішим російським політичним втікачем у Британії можна назвати Бориса Березовского, який був наближеним до президента Бориса Єльцина, але не вжився з чинним президентом Володимиром Путіним і живе в Лондоні вже багато років.
Ще одним відомим політичним біженцем з Росії став чеченський діяч Ахмед Закаєв. Їх обох Москва звинувачує у порушеннях закону в Росії і вимагає видачі. У Лондоні ж відповідають, що звинувачення мають політичні підстави, і вважають, що в Росії справедливого суду цим біженцям сподіватися не варто, тому екстрадиція неможлива.
І ще є сумно відома доля російського політичного біженця Олександра Литвиненка, який помер у муках від радіоактивної отрути 2006 року.
Розслідування цієї трагічної смерті зайшло у безвихідь. Британська поліція вийшла на слід підозрюваних у вбивстві. Мова йде про можливі політичні мотиви, і навіть про ймовірну причетність російської влади. Проте в Москві відмовилися видавати підозрюваних російських громадян для суду в Британії, і на тому зараз справа й зупинилася.
Натомість відбувається процес судового дізнання, який триватиме ще довго і який не передбачає вироку, бо немає підсудних. Вдова загиблого сподівається принаймні на те, що офіційно отримає відповідь на запитання, як загинув її чоловік і хто несе відповідальність.
Чим приваблює Британія біженців саме з Росії?
Можна говорити принаймні про дві речі, якими Велика Британія приваблює біженців із Росії. Перша та, що Лондон – це великий міжнародний фінансовий та бізнесовий центр. Для мільярдера Березовского це, очевидно, був один із чинників.
Найбагатший росіянин Роман Абрамович, хоч офіційно і не біженець, але також вклав чимало статків у Лондоні, придбав футбольний клуб «Челсі» і живе тут наїздами.
Другою причиною можна вважати те, що Британія провадить принципову політику щодо Москви і, наприклад, чеченському діячеві Ахмеду Закаєву, якби, наприклад, він просив притулку в Німеччині, цілком ймовірно, загрожувала б екстрадиція в Росію.
Берлін показує себе набагато поступливішим у відносинах із Росією. Натомість британці дозволяють собі бути принциповими. Британську ж судову систему називають зразком незалежності судочинства.
На біженців радше дивляться як на мігрантів
Надання притулку іноземцям стало в Британії дуже гострою і болісною політичною темою. Чимало британців вважає, що процес надання політичного притулку став просто одним з каналів масової імміграції в країну.
Урядова британська Консервативна партія вважає імміграцію серйозною проблемою і проголосила наміри обмежувати її.
Але Британія зобов’язана надавати притулок біженцям, бо закони країни підкоряються підписаним міжнародним угодам, а також відповідним законам Європейського Союзу.
Проблема у тому, що питання політичних біженців та питання економічних мігрантів часом не розрізняють.
Активісти правозахисного руху та деякі британські політики намагаються пояснити суспільству різницю між тими, хто рятує своє життя чи свободу, і тими, хто просто шукає собі зручнішого життя, але це останнім часом досить складно зробити.
Насправді довести іноземному біженцеві у Британії, що він чи вона рятуються втечею саме з політичних мотивів, стає щораз важче.
Якщо говорити про українських шукачів притулку, то Велика Британія не має таких великих традицій прийому політичних біженців саме з України, як, скажімо, Чехія, Німеччина, або навіть Франція, де, наприклад, опинилися багато діячів Української Народної Республіки.
У Франції прожив свої останні 25 років Володимир Винниченко. Там також доживав віку Нестор Махно. Також у Парижі був убитий і похований один із найвідоміших українських діячів тієї доби Симон Петлюра. А за якихось кілька сотень кілометрів на захід, у Британії, тоді таких видатних українських політичних біженців просто не було.
Очевидно, що протока Ла-Манш є серйозним бар’єром. Також треба пам’ятати про те, що Велика Британія упродовж більшої частини XIX–XX століть була імперією і зосереджувала увагу не на Європі, а на заморських володіннях: в Америці, Африці та Азії. Традиція певної окремішності британців залишається навіть зараз.
Тут варто наголосити на особливості саме справжніх політичних біженців. Ці люди, з огляду на свою політичну заангажованість, хотіли бути якомога ближчими якщо не до території України, то принаймні до українських справ, до українського політичного і культурного життя в діаспорі, яке між двома світовими війнами буквально вирувало саме у центральній частині континенту.
Українські біженці у Британії
Політично активна українська громада в Британії формувалася вже після Другої світової війни. Британія була, очевидно, найменш зруйнована війною, і тут опинилися українські біженці з Німеччини, а також з окупованих нацистами інших частин Європи.
Це були власне політичні біженці, наприклад, політичні активісти ОУН і бійці УПА, але також і чимало українців, вивезених нацистами до Європи на примусові роботи тощо, які не хотіли повертатися в Україну під правління комуністичної сталінської влади.
Окремим контингентом стали колишні солдати української дивізії «Галичина». Кілька тисяч так званих «дивізійників» спочатку перебували у статусі військовополонених. Їх перевезли до Британії 1947 року з таборів у Європі, зокрема, з Італії. Але фактично вони були політичними біженцями, бо у більшості випадків свідомо вирішили не повертатися до рідних осель переважно в Західній Україні, бо знали, що радянська влада поводитиметься з ними не просто як з колишніми солдатами супротивника, а як з ідеологічними ворогами.
Особливістю для української громади у Британії стала саме політична й культурна активність багатьох її членів. Якщо ми почали розмову з Франції, де перед Другою Світовою війною жили видатні українські діячі, а після війни було набагато більше українців, ніж у Британії, то варто зауважити, що саме британські українці змогли розбудувати дуже дієве політичне й культурне життя. Хоча їх було менше, вони були більш політично свідомі, організовані й активні. У той час як українське політичне життя у Франції до наших часів зійшло майже нанівець, в Англії українці й зараз культурно й політично дуже активні й організовані.
Втікачі з Росії
Окрім так званих «гарячих» регіонів світу, звідки до Британії майже постійно прибувають біженці, цікавою особливістю останніх років стали прохачі політичного притулку з Росії. Саме через справи з утікачами з Росії відносини Лондона і Москви зараз називають замороженими.
Можливо, найвідомішим і найсуперечливішим російським політичним втікачем у Британії можна назвати Бориса Березовского, який був наближеним до президента Бориса Єльцина, але не вжився з чинним президентом Володимиром Путіним і живе в Лондоні вже багато років.
Ще одним відомим політичним біженцем з Росії став чеченський діяч Ахмед Закаєв. Їх обох Москва звинувачує у порушеннях закону в Росії і вимагає видачі. У Лондоні ж відповідають, що звинувачення мають політичні підстави, і вважають, що в Росії справедливого суду цим біженцям сподіватися не варто, тому екстрадиція неможлива.
І ще є сумно відома доля російського політичного біженця Олександра Литвиненка, який помер у муках від радіоактивної отрути 2006 року.
Розслідування цієї трагічної смерті зайшло у безвихідь. Британська поліція вийшла на слід підозрюваних у вбивстві. Мова йде про можливі політичні мотиви, і навіть про ймовірну причетність російської влади. Проте в Москві відмовилися видавати підозрюваних російських громадян для суду в Британії, і на тому зараз справа й зупинилася.
Натомість відбувається процес судового дізнання, який триватиме ще довго і який не передбачає вироку, бо немає підсудних. Вдова загиблого сподівається принаймні на те, що офіційно отримає відповідь на запитання, як загинув її чоловік і хто несе відповідальність.
Чим приваблює Британія біженців саме з Росії?
Можна говорити принаймні про дві речі, якими Велика Британія приваблює біженців із Росії. Перша та, що Лондон – це великий міжнародний фінансовий та бізнесовий центр. Для мільярдера Березовского це, очевидно, був один із чинників.
Найбагатший росіянин Роман Абрамович, хоч офіційно і не біженець, але також вклав чимало статків у Лондоні, придбав футбольний клуб «Челсі» і живе тут наїздами.
Другою причиною можна вважати те, що Британія провадить принципову політику щодо Москви і, наприклад, чеченському діячеві Ахмеду Закаєву, якби, наприклад, він просив притулку в Німеччині, цілком ймовірно, загрожувала б екстрадиція в Росію.
Берлін показує себе набагато поступливішим у відносинах із Росією. Натомість британці дозволяють собі бути принциповими. Британську ж судову систему називають зразком незалежності судочинства.
На біженців радше дивляться як на мігрантів
Надання притулку іноземцям стало в Британії дуже гострою і болісною політичною темою. Чимало британців вважає, що процес надання політичного притулку став просто одним з каналів масової імміграції в країну.
Урядова британська Консервативна партія вважає імміграцію серйозною проблемою і проголосила наміри обмежувати її.
Але Британія зобов’язана надавати притулок біженцям, бо закони країни підкоряються підписаним міжнародним угодам, а також відповідним законам Європейського Союзу.
Проблема у тому, що питання політичних біженців та питання економічних мігрантів часом не розрізняють.
Активісти правозахисного руху та деякі британські політики намагаються пояснити суспільству різницю між тими, хто рятує своє життя чи свободу, і тими, хто просто шукає собі зручнішого життя, але це останнім часом досить складно зробити.
Насправді довести іноземному біженцеві у Британії, що він чи вона рятуються втечею саме з політичних мотивів, стає щораз важче.
