«Нікому не має бути дозволено втручатися у відносини між нами, великою і малою Росією, Україною. Це завжди було справою самої Росії!»
Володимир Путін
«Ефект аналогій»
Кажуть, що історія – це політика, обернена в минуле. Твердження, либонь, слушне. З іншого боку, вона (історія) – це своєрідна матриця нашого буття, сконструйована з безлічі складових-пазлів. Аналіз/вивчення деяких з них, розташованих на різних витках діалектичної спіралі й пов’язаних, зокрема, з Україною, дозволяє знайти правильні відповіді на питання нинішньої доби.
Історія може багато чого підказати, а надто коли вдається знайти переконливі аналогії та провести бездоганні паралелі, звісна річ, зробивши необхідні поправки з урахуванням часу і місця. Це уможливлює якісний політичний чи соціально-економічний прогноз, дозволяє змоделювати/пояснити ту чи іншу ситуацію. Безумовно, буквально копіювати українські реалії столітньої давності не треба, але ретельний аналіз подій середини 20-х – початку 30-х років ХХ століття дозволяє краще зрозуміти нинішню ситуацію та небезпеки, з нею пов’язані.
Аналогія, як універсальна формула Кліо, немовби створена для розуміння драстичних проблем сучасності. Спробуймо це проілюструвати.
Знаний історик Валентин Мороз у нещодавно виданій монографії «Україна у двадцятому столітті» констатує, що в атмосфері 20-х років минулого століття (дев’яносто років тому, на початку 1923-го, большевиками в Україні була проголошена політика коренізації-українізації) «росіяни дуже швидким темпом перетворювались в Україні з домінуючого елементу на етнічну групу…».
А ось як 1995 року характеризували ситуацію в Україні Дмитро Видрін і Дмитро Табачник (перший – відомий політолог, другий – нинішній міністр освіти): «Сьогодні російськомовні верстви в основному мовчать на політичній арені України – мовчать не загрожуюче, а скоріше ніби пригнічено. У багатьох із них чітке відчуття, що вони – чужі на чийомусь святі… Нові символи національного відродження в Україні – жовто-блакитний прапор і тризуб – для більшості росіян в Україні є чужими, оскільки офіційна пропаганда упродовж десятиліть витлумачувала їх як націоналістичні й антиросійські атрибути».
Валентин Мороз: «І в Москві зрозуміли: якщо ці процеси («коренізація», «українізація», «економічний лібералізм», «національний плюралізм». – О. Р.) потривають ще з десять років – імперія розвалиться! О так, Україна буде комуністичною, і Грузія буде комуністичною, і Вірменія буде комуністичною, – але всі вони будуть самостійними державами!.. Імперія мусила зупинити ці процеси – то була справа імперського самозбереження». Відтак, «в кінці 20-х років поступово формується група російсько-шовіністичного реваншу. Могла вона виявитись лише у формі тоталітаризму».
Майже два десятиліття тому Дмитро Видрін і Дмитро Табачник більш ніж прозоро натякнули: «Якщо певна критична маса росіян потрапить до вищих ешелонів влади, зовнішньополітичний курс України суттєво зміниться і переорієнтується із Заходу на Схід». Передбачити такий розвиток подій не було надто складно. Проте Українська держава, що постала на політичній мапі світу 1991 року, почала прискореними темпами перетворюватись на Малоросію не тільки через те, що «певна критична маса росіян потрапила до вищих ешелонів влади».
Ретельно аналізуючи давні події, Валентин Мороз приходить до висновку, що наприкінці 20-х років ХХ століття «російська еліта брала реванш за 1917 рік (коли так необережно «проморгала» свої позиції в Кремлі) <…>. І тут підтвердилася (у сотий раз, у тисячний раз!) стара істина: в умовах імперії (тобто багатонаціональної держави) у центрі процесів завжди буде національний чинник <…> Тобто: коли в Кремлі запанували «нє-русскіє» – вони мусили дати певні шанси «нє-русскім» і в Києві, і в Тбілісі, і в Ташкенті. <…> Отже: вигнання «нє-русского» елементу з Кремля майже автоматично означало зменшення шансів для «нє-русскіх» у всіх кінцях імперії (в тому числі й на Україні)».
Через сім десятиліть ситуація повторилася. Навіть у деталях. Матриця історії, матриця богині Кліо в основі своїй непорушна. Лише форми й кольори її складових-пазлів дещо змінюються – закономірний наслідок науково-технічного прогресу.
Як і наприкінці 20-х років минулого століття, так і на початку третього тисячоліття в Росії було покінчено з «національним плюралізмом» (Гусинський, Березовський, Ходорковський і Кº), ціною величезних людських і матеріальних жертв вдалося заморозити війну в Чечні тощо. Відтак у Кремлі знову постало питання «собіранія зємєль» вже в осучасненій культурно-економічній (не мілітарній) формі. Як-от: СНГ, «Русскій мір», «Євразійскій союз», «Таможенний союз»3 Проте ці недолугі неоколоніальні евфемізми не можуть приховати своєї антиукраїнської суті. Не можуть замаскувати рафінованого лицемірства глави МЗС Російської Федерації Сергія Лаврова його недолугі політичні реверанси, продемонстровані в Чернівцях 13 січня 2013 року: «Керівництво Росії та України не бачить суперечностей між прагненням обох країн до зміцнення зв’язків з Європою і посиленням взаємодій на просторі СНД».
Чи повернемось до «точки неповернення»?
Розв’язавши собі руки, Москва взялася за Україну – почала поступово перетворювати її на новітню «Малороссийскую коллегию». І це їй наразі вдається. Бо не може організувати ефективного спротиву «пєрвопрєстольной» український провід. Бо немає його. «Історично Україна є частиною євразійського економічного та культурного простору. На сьогодні саме на цій території колишнього Радянського Союзу зосереджені життєво важливі національні інтереси України» (Леонід Кучма). Помовчимо? Брак державницьки налаштованої української еліти більш ніж відчутний.
У квітні 2008 року Володимир Путін на закритому засіданні ради Росія-НАТО пригрозив, що в разі вступу до Північноатлантичного альянсу Україна може припинити своє існування як єдина держава. Володимир Путін не втомлюється повторювати: «Ми розвалили велику державу», «Ми були слабкими, а слабкості не прощають», «Ми закрутимо гайки так, що полетять голови». Чомусь («ефект аналогій»?) пригадалася дотепна сентенція Валентина Мороза: «В міру того, як бандитизувалася кремлівська атмосфера 20-х років, колишній бандит Джугашвілі (теперішній Сталін) усе більше «обростав пір’ям»…
У цьому контексті доречно зацитувати відповіді Андрія Окари на запитання новорічної анкети газети «День» від 10 січня 2013 року. Cучасний російський філософ і політолог прийшов до висновку (збоку іноді краще видно, ніж зсередини), що «в Україні лише жорсткі та невідворотні дії озброєних та організованих людей можуть призвести до зміни суспільно-політичного ладу та усієї навколишньої реальності. А без зміни суспільно-політичного ладу Україна приречена на смерть у короткостроковій перспективі. <…> Ось-ось Україна дійде до «точки неповернення», тобто такого стану, після якого деградаційні процеси абсолютно незворотні і призводять до загибелі нації та держави».
Чи випадково два дні перегодом опозиційний російський політик Борис Немцов у коментарі Радіо Свобода висловив думку, що Президент Віктор Янукович не є президентом суверенної країни? Перепочиньмо. Зробімо паузу, відтак пригадаймо інші міркування Дмитра Видріна і Дмитра Табачника: «За певних обставин розвитку двох країн (коли економічне становище в Україні погіршуватиметься, а в Росії поліпшуватиметься) проросійські рухи чи партії України швидко активізуються. Вони шукатимуть контактів з тими силами Росії, які під приводом допомоги росіянам в Україні чи всьому «братньому народу» прагнутимуть ліквідувати українську державну незалежність». Є запитання? Отож-бо…
Попереду щораз виразніше бовваніє Митний союз. Читай: новітня російська імперія. Одна з головних причин нинішніх політико-економічних здобутків північно-східної сусідки стосовно України полягає в тому, що не вдалося уповні здійснити «духовну втечу українства з московської тюрми» (Валентин Мороз). Визнаймо: за два десятиліття незалежності українці так і не спромоглися вирватися з культурного простору імперії. Тим часом саме мова, культура, самоідентифікація – підвалини споруди, яка називається державою.
Nota bene
Останнім часом народні депутати, політики й політологи, журналісти наголошують на потребі «перезавантаження держави». Питання: про яке «перезавантаження» мовиться? Спеціалісти з комп’ютерних технологій добре знають суть терміну «перезавантаження» – reboot (перезапуск). Йдеться про рестарт (перезапуск) комп’ютера шляхом перезавантаження операційної системи, тобто перезапис з вінчестера в оперативну пам’ять комп’ютера незіпсованої версії раніше записаної на диск (проінстальованої) операційної системи. При цьому сама операційна система ніяких змін не зазнає.
Що таке операційна система? Це набір програм та даних, які нам потрібні для спілкування з комп’ютером з метою розв’язання ним потрібних нам задач. Іншими словами, операційна система – це своєрідний добре зіграний оркестр малих і великих програм, своєрідна душа комп’ютера.
Якщо ж користувач комп’ютера бажає працювати на ньому ефективніше, продуктивніше, то намагатиметься всіляко вдосконалити електронного помічника: приміром, модернізувати його, замінивши елементну базу. Врешті-решт купує новий потужніший комп’ютер із удосконаленою операційною системою.
Висновок: навіть вдаючись до образних сентенцій, політики мають чітко усвідомити, що реальність потребує не «перезавантаження» Української держави, а кардинальної заміни «операційної системи» – лише перезавантаження неефективної соціально-економічної та політичної системи ні в якому разі не поліпшить її якості. Українську державу треба перезасновувати. «Карфаген малоросійства» має бути зруйнований.
Олег Романчук – шеф-редактор журналу «Універсум»
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Володимир Путін
«Ефект аналогій»
Кажуть, що історія – це політика, обернена в минуле. Твердження, либонь, слушне. З іншого боку, вона (історія) – це своєрідна матриця нашого буття, сконструйована з безлічі складових-пазлів. Аналіз/вивчення деяких з них, розташованих на різних витках діалектичної спіралі й пов’язаних, зокрема, з Україною, дозволяє знайти правильні відповіді на питання нинішньої доби.
Історія може багато чого підказати, а надто коли вдається знайти переконливі аналогії та провести бездоганні паралелі, звісна річ, зробивши необхідні поправки з урахуванням часу і місця. Це уможливлює якісний політичний чи соціально-економічний прогноз, дозволяє змоделювати/пояснити ту чи іншу ситуацію. Безумовно, буквально копіювати українські реалії столітньої давності не треба, але ретельний аналіз подій середини 20-х – початку 30-х років ХХ століття дозволяє краще зрозуміти нинішню ситуацію та небезпеки, з нею пов’язані.
Аналогія, як універсальна формула Кліо, немовби створена для розуміння драстичних проблем сучасності. Спробуймо це проілюструвати.
Знаний історик Валентин Мороз у нещодавно виданій монографії «Україна у двадцятому столітті» констатує, що в атмосфері 20-х років минулого століття (дев’яносто років тому, на початку 1923-го, большевиками в Україні була проголошена політика коренізації-українізації) «росіяни дуже швидким темпом перетворювались в Україні з домінуючого елементу на етнічну групу…».
А ось як 1995 року характеризували ситуацію в Україні Дмитро Видрін і Дмитро Табачник (перший – відомий політолог, другий – нинішній міністр освіти): «Сьогодні російськомовні верстви в основному мовчать на політичній арені України – мовчать не загрожуюче, а скоріше ніби пригнічено. У багатьох із них чітке відчуття, що вони – чужі на чийомусь святі… Нові символи національного відродження в Україні – жовто-блакитний прапор і тризуб – для більшості росіян в Україні є чужими, оскільки офіційна пропаганда упродовж десятиліть витлумачувала їх як націоналістичні й антиросійські атрибути».
Валентин Мороз: «І в Москві зрозуміли: якщо ці процеси («коренізація», «українізація», «економічний лібералізм», «національний плюралізм». – О. Р.) потривають ще з десять років – імперія розвалиться! О так, Україна буде комуністичною, і Грузія буде комуністичною, і Вірменія буде комуністичною, – але всі вони будуть самостійними державами!.. Імперія мусила зупинити ці процеси – то була справа імперського самозбереження». Відтак, «в кінці 20-х років поступово формується група російсько-шовіністичного реваншу. Могла вона виявитись лише у формі тоталітаризму».
Майже два десятиліття тому Дмитро Видрін і Дмитро Табачник більш ніж прозоро натякнули: «Якщо певна критична маса росіян потрапить до вищих ешелонів влади, зовнішньополітичний курс України суттєво зміниться і переорієнтується із Заходу на Схід». Передбачити такий розвиток подій не було надто складно. Проте Українська держава, що постала на політичній мапі світу 1991 року, почала прискореними темпами перетворюватись на Малоросію не тільки через те, що «певна критична маса росіян потрапила до вищих ешелонів влади».
Ретельно аналізуючи давні події, Валентин Мороз приходить до висновку, що наприкінці 20-х років ХХ століття «російська еліта брала реванш за 1917 рік (коли так необережно «проморгала» свої позиції в Кремлі) <…>. І тут підтвердилася (у сотий раз, у тисячний раз!) стара істина: в умовах імперії (тобто багатонаціональної держави) у центрі процесів завжди буде національний чинник <…> Тобто: коли в Кремлі запанували «нє-русскіє» – вони мусили дати певні шанси «нє-русскім» і в Києві, і в Тбілісі, і в Ташкенті. <…> Отже: вигнання «нє-русского» елементу з Кремля майже автоматично означало зменшення шансів для «нє-русскіх» у всіх кінцях імперії (в тому числі й на Україні)».
Через сім десятиліть ситуація повторилася. Навіть у деталях. Матриця історії, матриця богині Кліо в основі своїй непорушна. Лише форми й кольори її складових-пазлів дещо змінюються – закономірний наслідок науково-технічного прогресу.
Як і наприкінці 20-х років минулого століття, так і на початку третього тисячоліття в Росії було покінчено з «національним плюралізмом» (Гусинський, Березовський, Ходорковський і Кº), ціною величезних людських і матеріальних жертв вдалося заморозити війну в Чечні тощо. Відтак у Кремлі знову постало питання «собіранія зємєль» вже в осучасненій культурно-економічній (не мілітарній) формі. Як-от: СНГ, «Русскій мір», «Євразійскій союз», «Таможенний союз»3 Проте ці недолугі неоколоніальні евфемізми не можуть приховати своєї антиукраїнської суті. Не можуть замаскувати рафінованого лицемірства глави МЗС Російської Федерації Сергія Лаврова його недолугі політичні реверанси, продемонстровані в Чернівцях 13 січня 2013 року: «Керівництво Росії та України не бачить суперечностей між прагненням обох країн до зміцнення зв’язків з Європою і посиленням взаємодій на просторі СНД».
Чи повернемось до «точки неповернення»?
Розв’язавши собі руки, Москва взялася за Україну – почала поступово перетворювати її на новітню «Малороссийскую коллегию». І це їй наразі вдається. Бо не може організувати ефективного спротиву «пєрвопрєстольной» український провід. Бо немає його. «Історично Україна є частиною євразійського економічного та культурного простору. На сьогодні саме на цій території колишнього Радянського Союзу зосереджені життєво важливі національні інтереси України» (Леонід Кучма). Помовчимо? Брак державницьки налаштованої української еліти більш ніж відчутний.
У квітні 2008 року Володимир Путін на закритому засіданні ради Росія-НАТО пригрозив, що в разі вступу до Північноатлантичного альянсу Україна може припинити своє існування як єдина держава. Володимир Путін не втомлюється повторювати: «Ми розвалили велику державу», «Ми були слабкими, а слабкості не прощають», «Ми закрутимо гайки так, що полетять голови». Чомусь («ефект аналогій»?) пригадалася дотепна сентенція Валентина Мороза: «В міру того, як бандитизувалася кремлівська атмосфера 20-х років, колишній бандит Джугашвілі (теперішній Сталін) усе більше «обростав пір’ям»…
У цьому контексті доречно зацитувати відповіді Андрія Окари на запитання новорічної анкети газети «День» від 10 січня 2013 року. Cучасний російський філософ і політолог прийшов до висновку (збоку іноді краще видно, ніж зсередини), що «в Україні лише жорсткі та невідворотні дії озброєних та організованих людей можуть призвести до зміни суспільно-політичного ладу та усієї навколишньої реальності. А без зміни суспільно-політичного ладу Україна приречена на смерть у короткостроковій перспективі. <…> Ось-ось Україна дійде до «точки неповернення», тобто такого стану, після якого деградаційні процеси абсолютно незворотні і призводять до загибелі нації та держави».
Чи випадково два дні перегодом опозиційний російський політик Борис Немцов у коментарі Радіо Свобода висловив думку, що Президент Віктор Янукович не є президентом суверенної країни? Перепочиньмо. Зробімо паузу, відтак пригадаймо інші міркування Дмитра Видріна і Дмитра Табачника: «За певних обставин розвитку двох країн (коли економічне становище в Україні погіршуватиметься, а в Росії поліпшуватиметься) проросійські рухи чи партії України швидко активізуються. Вони шукатимуть контактів з тими силами Росії, які під приводом допомоги росіянам в Україні чи всьому «братньому народу» прагнутимуть ліквідувати українську державну незалежність». Є запитання? Отож-бо…
Попереду щораз виразніше бовваніє Митний союз. Читай: новітня російська імперія. Одна з головних причин нинішніх політико-економічних здобутків північно-східної сусідки стосовно України полягає в тому, що не вдалося уповні здійснити «духовну втечу українства з московської тюрми» (Валентин Мороз). Визнаймо: за два десятиліття незалежності українці так і не спромоглися вирватися з культурного простору імперії. Тим часом саме мова, культура, самоідентифікація – підвалини споруди, яка називається державою.
Nota bene
Останнім часом народні депутати, політики й політологи, журналісти наголошують на потребі «перезавантаження держави». Питання: про яке «перезавантаження» мовиться? Спеціалісти з комп’ютерних технологій добре знають суть терміну «перезавантаження» – reboot (перезапуск). Йдеться про рестарт (перезапуск) комп’ютера шляхом перезавантаження операційної системи, тобто перезапис з вінчестера в оперативну пам’ять комп’ютера незіпсованої версії раніше записаної на диск (проінстальованої) операційної системи. При цьому сама операційна система ніяких змін не зазнає.
Що таке операційна система? Це набір програм та даних, які нам потрібні для спілкування з комп’ютером з метою розв’язання ним потрібних нам задач. Іншими словами, операційна система – це своєрідний добре зіграний оркестр малих і великих програм, своєрідна душа комп’ютера.
Якщо ж користувач комп’ютера бажає працювати на ньому ефективніше, продуктивніше, то намагатиметься всіляко вдосконалити електронного помічника: приміром, модернізувати його, замінивши елементну базу. Врешті-решт купує новий потужніший комп’ютер із удосконаленою операційною системою.
Висновок: навіть вдаючись до образних сентенцій, політики мають чітко усвідомити, що реальність потребує не «перезавантаження» Української держави, а кардинальної заміни «операційної системи» – лише перезавантаження неефективної соціально-економічної та політичної системи ні в якому разі не поліпшить її якості. Українську державу треба перезасновувати. «Карфаген малоросійства» має бути зруйнований.
Олег Романчук – шеф-редактор журналу «Універсум»
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
