Із антимовним законом Ківалова-Колесніченка усе ясно – скасувати. Обговорювати там нічого.
З Харківськими угодами аналогічно – денонсувати. Обговорювати доречно хіба що пов’язані з цим фінансові та військові аспекти.
Не те із законом «Про всеукраїнський референдум». На відміну від російського флоту чи другої державної мови референдуми нам потрібні. Тож мало скасувати горезвісний закон, слід запропонувати інший.
А що закон невиліковний і його треба замінити, а не вдосконалювати, про це були мої попередні статті: «Закон як знаряддя беззаконня» і «Замах на Конституцію».
Перелік незугарностей можна продовжити: ухвалення законів через референдум, намір вступу до міжнародних організацій, кадрові питання, скасування мимохідь, у прикінцевих положеннях, місцевих референдумів.
Але навіщо? Скасувати ж закон треба один, а не сто разів. Та, схоже, депутати цим не переймаються.
Між тим, підготувати якісний законопроект за наявними матеріалами, зокрема порівняльною таблицею до другого читання, – справа тижня. Ще тиждень на міжфракційне узгодження. І є що пред’явити суспільству, є що внести до парламенту.
Небайдужа громадськість і байдужа опозиція
Тисячні демонстрації і велелюдні мітинги не прогриміли. Не зачіпає цей закон емоцій. Натомість його неконституційність переконливо довели правознавці, експерти, прискіпливі громадяни.
10 грудня минулого року представники громадськості направили суб’єктам права на конституційне подання: Президентові, народним депутатам, уповноваженій Верховної Ради з прав людини, звернення щодо неконституційності закону України «Про всеукраїнський референдум».
Звернення, яке підписали 44 громадські організації, хітом інтернету, на жаль, не стало. Не той предмет, одначе.
Не відреагували й адресати, ніхто до Конституційного Суду не звернувся (якщо помиляюсь, буду радий) і навіть доладно не пояснив, чому.
Із владою та її уповноваженою зрозуміло: не для того точили сокирку, щоб утопити її в морі законності. А що ж опозиція?
Беззаконня – справа повсякденна
Бувають речі незаконні, але відносно нешкідливі. Подумаєш, беззаконням більше – беззаконням менше. Та не про цей закон сказано.
Втім, якщо опозиція не бачить в антиконституційному перевороті лиха, то чим її зір відмінний від владного?
Буза як пріоритет
Може, чільники опозиції вважають, що доки закон не задіяно, боротьба з ним не так ефектна. Мовляв, зачекаємо непопулярного референдуму від влади, а тоді ого-го!
Такий прокол влади малоймовірний, прецедент наявний.
16 квітня 2000-го на замовлення влади і за «ініціативою народу» відбувся референдум про подальше посилення президента-автократа та послаблення парламенту-сіромахи.
Вдалий був референдум, треба сказати, найменш популярне питання підтримали 81,68% виборців. Тож, вірогідно, спочатку влада популярним референдумом зажене опозицію у політичне гетто, а потім, бешкетуватиме ще безкарніше.
Ох і вріжемо ми їм носом по кулаку!
Деструктивний закон як ілюзія конструктиву
А можливо, опозиція виношує думку самій щось зорганізувати.
Щоб виграти референдум від опозиції, йти треба довго і тяжко. Навіть до такого, здавалося б невідпорного питання, як незалежність рідної країни.
У Радянському Союзі соціологічні опитування не проводились, але ось що писав академік Сахаров у Пам’ятній записці, адресованій генсеку Брежнєву: «Як видно, тенденції до виходу якої-небудь республіки з СРСР не носять масового характеру, і вони, по за сумнівом, ще послабшають з часом, у результаті подальшої демократизації СРСР».
Давненько це писалось, 5 березня 1971 року. Та ось результати всесоюзного референдуму 17 березня року 1991-го: в Україні 70,2% учасників підтримали збереження СРСР. Це за лічені місяці до незалежності.
І лише скоординовані надзусилля патріотів союзних республік унеможливили новий Союзний договір і призвели до незалежності, увінчаної референдумом.
До якого ж референдуму крокує опозиція зараз?
Окремі гарячі голови мріють звільнити у такий спосіб Тимошенко.
Якщо ініціювати референдум з позиції визнання вироку, то це амністія. А згідно з ч. 3, ст. 92 Конституції, амністія оголошується законом. Згідно ж зі ст. 74, референдум щодо законопроектів із питань амністії не допускається.
Якщо ініціювати референдум із позиції невизнання вироку, то це правосуддя. А згідно з ч.1, ст. 124 Конституції, «правосуддя в Україні здійснюється виключно судами».
У кожному випадку Конституційний Суд правомірно визнає референдум у цій справі неконституційним.
Щоправда, теоретично можливий референдум про декриміналізацію відповідних статей Кримінального кодексу. Не виключено, що влада підживлює цим опозицію, аби та залишила у спокої референдумний закон. Обнадіюють щодо Тимошенко, щоб вигадати час для антиконституційного перевороту.
Чи реально змінити референдумом Кримінальний кодекс, відповісти може тільки практика. Як і скасувати закон Ківалова-Колесніченка.
Як на мене, ці сподівання марні, з тієї простої причини, що крапленою колодою вправно грають тільки шулери.
Перелічені мотиви – радикальні. Можливі й угодовські: чільники опозиції не хочуть палити мости, зайве дратувати владу, торпедуючи ключовий для неї закон. Але де тоді межа між махінаторами від влади та комбінаторами від опозиції?
Борис Беcпалий – народний депутат України 3, 4 і 5-го скликань
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
З Харківськими угодами аналогічно – денонсувати. Обговорювати доречно хіба що пов’язані з цим фінансові та військові аспекти.
Не те із законом «Про всеукраїнський референдум». На відміну від російського флоту чи другої державної мови референдуми нам потрібні. Тож мало скасувати горезвісний закон, слід запропонувати інший.
А що закон невиліковний і його треба замінити, а не вдосконалювати, про це були мої попередні статті: «Закон як знаряддя беззаконня» і «Замах на Конституцію».
Перелік незугарностей можна продовжити: ухвалення законів через референдум, намір вступу до міжнародних організацій, кадрові питання, скасування мимохідь, у прикінцевих положеннях, місцевих референдумів.
Але навіщо? Скасувати ж закон треба один, а не сто разів. Та, схоже, депутати цим не переймаються.
Між тим, підготувати якісний законопроект за наявними матеріалами, зокрема порівняльною таблицею до другого читання, – справа тижня. Ще тиждень на міжфракційне узгодження. І є що пред’явити суспільству, є що внести до парламенту.
Небайдужа громадськість і байдужа опозиція
Тисячні демонстрації і велелюдні мітинги не прогриміли. Не зачіпає цей закон емоцій. Натомість його неконституційність переконливо довели правознавці, експерти, прискіпливі громадяни.
10 грудня минулого року представники громадськості направили суб’єктам права на конституційне подання: Президентові, народним депутатам, уповноваженій Верховної Ради з прав людини, звернення щодо неконституційності закону України «Про всеукраїнський референдум».
Звернення, яке підписали 44 громадські організації, хітом інтернету, на жаль, не стало. Не той предмет, одначе.
Не відреагували й адресати, ніхто до Конституційного Суду не звернувся (якщо помиляюсь, буду радий) і навіть доладно не пояснив, чому.
Із владою та її уповноваженою зрозуміло: не для того точили сокирку, щоб утопити її в морі законності. А що ж опозиція?
Беззаконня – справа повсякденна
Бувають речі незаконні, але відносно нешкідливі. Подумаєш, беззаконням більше – беззаконням менше. Та не про цей закон сказано.
Втім, якщо опозиція не бачить в антиконституційному перевороті лиха, то чим її зір відмінний від владного?
Буза як пріоритет
Може, чільники опозиції вважають, що доки закон не задіяно, боротьба з ним не так ефектна. Мовляв, зачекаємо непопулярного референдуму від влади, а тоді ого-го!
Такий прокол влади малоймовірний, прецедент наявний.
16 квітня 2000-го на замовлення влади і за «ініціативою народу» відбувся референдум про подальше посилення президента-автократа та послаблення парламенту-сіромахи.
Вдалий був референдум, треба сказати, найменш популярне питання підтримали 81,68% виборців. Тож, вірогідно, спочатку влада популярним референдумом зажене опозицію у політичне гетто, а потім, бешкетуватиме ще безкарніше.
Ох і вріжемо ми їм носом по кулаку!
Деструктивний закон як ілюзія конструктиву
А можливо, опозиція виношує думку самій щось зорганізувати.
Щоб виграти референдум від опозиції, йти треба довго і тяжко. Навіть до такого, здавалося б невідпорного питання, як незалежність рідної країни.
У Радянському Союзі соціологічні опитування не проводились, але ось що писав академік Сахаров у Пам’ятній записці, адресованій генсеку Брежнєву: «Як видно, тенденції до виходу якої-небудь республіки з СРСР не носять масового характеру, і вони, по за сумнівом, ще послабшають з часом, у результаті подальшої демократизації СРСР».
Давненько це писалось, 5 березня 1971 року. Та ось результати всесоюзного референдуму 17 березня року 1991-го: в Україні 70,2% учасників підтримали збереження СРСР. Це за лічені місяці до незалежності.
І лише скоординовані надзусилля патріотів союзних республік унеможливили новий Союзний договір і призвели до незалежності, увінчаної референдумом.
До якого ж референдуму крокує опозиція зараз?
Окремі гарячі голови мріють звільнити у такий спосіб Тимошенко.
Якщо ініціювати референдум з позиції визнання вироку, то це амністія. А згідно з ч. 3, ст. 92 Конституції, амністія оголошується законом. Згідно ж зі ст. 74, референдум щодо законопроектів із питань амністії не допускається.
Якщо ініціювати референдум із позиції невизнання вироку, то це правосуддя. А згідно з ч.1, ст. 124 Конституції, «правосуддя в Україні здійснюється виключно судами».
У кожному випадку Конституційний Суд правомірно визнає референдум у цій справі неконституційним.
Щоправда, теоретично можливий референдум про декриміналізацію відповідних статей Кримінального кодексу. Не виключено, що влада підживлює цим опозицію, аби та залишила у спокої референдумний закон. Обнадіюють щодо Тимошенко, щоб вигадати час для антиконституційного перевороту.
Чи реально змінити референдумом Кримінальний кодекс, відповісти може тільки практика. Як і скасувати закон Ківалова-Колесніченка.
Як на мене, ці сподівання марні, з тієї простої причини, що крапленою колодою вправно грають тільки шулери.
Перелічені мотиви – радикальні. Можливі й угодовські: чільники опозиції не хочуть палити мости, зайве дратувати владу, торпедуючи ключовий для неї закон. Але де тоді межа між махінаторами від влади та комбінаторами від опозиції?
Борис Беcпалий – народний депутат України 3, 4 і 5-го скликань
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
