Євген Плужник – поет, убитий сталінською системою

Київ – Євген Плужник, один із найліричніших українських поетів, закінчив своє життя у Соловецькому концтаборі 1936 року і встиг написати небагато. Рівно стільки, щоб 26 грудня – у день народження поета, його згадували ті, хто знається на щирому проникливому слові. Про ПОЕТА Євгена Плужника розповідають Євген Сверстюк та Микола Жулинський.



«Убієнний син» народу суворої долі

Євген Сверстюк


Коли студенти Київського університету винесли поета на руках після прочитання ним поеми «Галілей», то час наче прояснився на мить. Але дружина Плужника відчула серцем: «Вони тобі цього не подарують».

І так дивно, що комуністична пересічність терпіла спалахи того рідкісного таланту, несумісного з агітпропом епохи, декілька років! Ще більше дивно, як він зміг зберегти обличчя і стиль своєї поезії, і рівновагу. І «сум світовий в масштабі повітовім».

Лірика Плужника позначена глибоким трагізмом і епічною рівновагою, що засвідчила високу духовну силу культури, що не улягає тискові обставин.

Про нього писали, як про казкового скрипаля, який упав у вовчу яму і хотів відкупитися від вовка своєю грою…

Вовчі ями позаносило, а музика лунає понад часом.

Усе в постаті Євгена Плужника позначено прикметами трагічної краси. Він був приречений на короткий вік спадковим туберкульозом. Він помер на 38-му році життя. Але большевики ще встигли винести йому смертний вирок, потім замінити 10-річним ув’язненням (зберігся лист про радість поверненого життя), потім завезли його на Соловки, де він помер 2 лютого 1936 року зі словами: «Я вмиюся, згадаю Дніпро і вмру».

Про його життя написала прекрасний спогад дружина Ганна Коваленко, якій пощастило виїхати за кордон на хвилі війни і врятувати його збірку поезій «Рівновага». Власне, спогад той і про покоління приречених.

З особливою теплотою розповідав мені про Євгена Плужника його побратим по перу Борис Антонечко-Давидович. У нього над столом був «Іконостасик» – літоб’єдання «Ланка» – Г.Косинка, Є.Плужник, В.Підмогильний. Усі естети «терористи»…

З перших публікацій Плужник засвітився як поет високої культури, поет філософ, якого віднесли до найвидатніших імпресіоністів ХХ ст..
Правда і щирість поставила його понад реальністю кривавого часу.


Широко відомими і часто повторюваними в час поминання поетів «Розстріляного відродження» стали слова з його поеми «Галілей»:

«О коротенька, наче смерть, дорого…»

Микола Жулинський

Євгенові Плужникові судився короткий «шлях до останньої межі». Поет помер від сухот на Соловках 2 лютого 1936 року. На 38 році життя.

Його дружині Галині Коваленко «шлях до останньої межі» судився довгий. Вдова поета померла в Нью-Йорку на 91 році життя 4 серпня 1989 року.


– Він знав, що довго не житиме, – розповідала мені Галина Коваленко в січні 1989 року, коли я відвідав її в мініатюрній квартирці, що в китайському кварталі Нью-Йорка. – Я йому кажу: «Женічка, не кажи такого. Ти житимеш довго. І писатимеш. І будуть друкувати твої вірші...».

Дружина Євгена Плужника уже багато місяців не піднімалася з ліжка після перелому ноги, самотня, наодинці зі своїми спогадами.

– Я не сама. Я з Женічкою. Згадую його, Київ, Полтавщину. Україну згадую – і Галина Автономівна тихо заплакала.

Я дивився на її біле-біле волосся, прибране під білу сіточку, на гострі, рухливі брови, які раз-у-раз, коли вона говорила, злітали високо на лоб, задивлявся на живі карі очі, переводив погляд на домотканий килимок, здається, надісланий сестрами з Києва, на якому висіла фотографія в дерев’яній рамці молоденького, у вишиванці Євгена Плужника – обличчя лягло на ліву долоню, а очі такі пильні та уважні... В руках Галина Коваленко тримала томик вибраних поезій Плужника, виданих 1966 року в Києві.

– Це мені принесла Надія Світлична. Подарувала. Каже: перший примірник нової книжки дарують дружинам. Така традиція. Я з ним не розлучаюся. Під подушкою тримаю. Ви не дивіться на мене, стару. Замолоду була гарна, залицяльників було... Поклонники з іменами... А я Женічку вибрала.

– Коли ви з ним познайомилися? І як? – запитую.

– Він був дуже бідний. Такий скромний, тихий... Мав туберкульоз. Сиділи разом на якихось зборах. У Києві було. Говорили-говорили...

Примовкла. Згадує:

– І раптом він встав, обняв отак мене при всіх і поцілував. Це вразило не тільки мене, а й усіх присутніх... Мені хтось тоді й каже: «Чи ти не сповна розуму? В нього ж відкрита форма туберкульозу!» А я кажу: «Будем разом помирати». Ми й поженились. Жили на Прорізній. Ви знаєте той будинок, де ми з Женічкою були такі щасливі?..

Кожен раз, коли я піднімаюся чи спускаюся пішки по вулиці Прорізній, зупиняюся біля будинку № ?, на якому видніється меморіальна дошка, на якій перечитую:

Стою і уявляю, як поет не частіше одного разу в тиждень спускається з шостого поверху і поволі прошкує до біржи праці на реєстрацію. Йде і позирає на вітрини – «у вітринах калоші й вино!», якщо з’являється якийсь гріш – завітає в їдальню...

Та чого це я переповідаю те, що виповів Євген Плужник у поемі «Галілей»?


Прагнув усамітнення, тиші, душевного спокою і самозаглиблення, всім своїм єством був закорінений у селі, в його традиціях, звичаях і сподіваннях, важко сприймав урбанізацію і своє вживання в міську цивілізацію, болісно переживав навальне й жорстоке підминання і пожирання села світом «цегли, диму і дротів».


– Пам’ятаю, там, на Прорізній, бувало, підійде до вікна, дивиться-дивиться і так сумно скаже: «Боже, який чудовий Київ, який прекрасний Київ, як я його люблю! А я тут не житиму, нас знищать, нас усіх знищать і всіх письменників із розумом, тому що нас не можуть знести, вони бачать у нас потенційних ворогів».

Галина Автономівна замовкла, заглибилася, видно, у спогади, прикрила віями очі, я подумав, задрімала. Та ні!

– Якби не я, він би за життя не надрукував би жодної збірки. Ми бідно жили, на шостому поверсі одна маленька кімнатка, з вікна Дніпро було видно. Женічка міг годинами стояти і дивитися на Дніпро. Дивиться-дивиться, а тоді за ручку – і пише, пише... Пише і засовує то в піч, то під матрац...

Дружина поета якось скористалася з того, що Євгена викликали написати вірша на смерть якогось комуністичного вождя, чи не самого Леніна, зібрала його рукописи і понесла до відомого літератора Юрія Меженка. Той прочитав і вражений поетичним талантом сказав Галині Коваленко: «Знаєте, що ви принесли? Ви принесли вірші такого поета, якого ми в житті будем довго чекати. І дай нам Бог, щоб ми дочекалися».

«Ви справжній поет! Україна багата, якби мала десять таких поетів!»

Галина Коваленко витягнула майже силоміць поета на одне з літературних засідань, де головував Микола Зеров, і той умовив Плужника прочитати кілька своїх поезій. Вражений відвертим виповіданням свого трагічного світовідчуття, спричиненого душевним розладом поета, який прагне, але не може сприйняти цього навально-бездушного руйнування усталеного ладу задля примарного ідеалу, Максим Рильський приходить до їхньої кімнатки на шостому поверсі тільки заради того, щоб обійняти Плужника і сказати: «Ви справжній поет! Україна була б багата, якби мала десять таких поетів!»

Нарешті в 1926 році з’являється друком перша книжка поезій Євгена Плужника «Дні».

– Він дуже зрадів своїй першій книжечці але все одно сказав: «Галю, а може, це ще рано?» Скромний був. Хоча ще раніше проговорився: «Як бути поетом, то бути великим поетом».

Галина Автономівна домоглася, щоб вийшла друком й друга поетична книжка «Рання осінь». З’явилася вона в 1927 році. Ці збірки містили також і поеми «Канів» і «Галілей», в яких поет емоційно, з філософським осмисленням намагається «зазирнути» за межі «двох світів» – світу села і світу міста, двох типів культур – сільської, рустикальної і міської, урбаністичної. Його думки і почуття прямують до набуття єдності цих двох типів культур, до культурної цілісності. Поет мріє побачити нову світобудову, в якій культура і духовність – визначальні ціннісні орієнтації життєбуття української людини.

Євген Плужник прагнув витворити художню історіософію гармонізації за законами краси, науки і знання майбутнього українського народу, символом якого є для нього Канів. Головне, щоб народ, суспільство дослухалося до голосу митця, інтелігента, гуманітарія, який чує рух планет, усвідомлює природу суспільних змін, знає об’єктивні закони буття природи і народного життя. Світовідчуття поета трагічне, бо його поривання поєднати людей на морально-етичних цінностях, успадкованих і вивірених багатовіковим досвідом людського буття, і згармонізувати зі світом природи та запліднити вистраждану поетом цю гармонію ідеєю єдності всього сущого наштовхуються на непереборні реалії брутального буденного життя. Та внутрішнім зором поет бачить обриси нового, згармонізованого діяльною людиною-гуманітарієм простору людського співжиття, наповненого «змаганням творчим, вічним у світах»...

Плужник бачив, як знищувала більшовицька влада стару інтелігенцію

– Ви питаєте, чи передчував Женічка свою трагічну долю? – пані Галина аж звелася над подушкою, вхопившись руками за більце ліжка. – Та про це він писав у своїх віршах. Бачив і своє майбутнє, і своїх колег-письменників. Як там в одному вірші?


Євген Плужник бачив, як знищувала більшовицька влада стару інтелігенцію – читав розлогі звіти в газетах про так званий «процес СВУ», який проходив в приміщенні Харківської опери з 9 березня до 19 квітня 1930 року. Поет перебував у літературних організаціях «Ланка», МАРС, а члени цих організацій не вельми ревно обстоювали в своїй творчості комуністичні ідеї, вважалися суспільно пасивними, ідеологічно не увиразненими. Не могло не насторожити поета і повідомлення ГПУ УСРР на початку 1933 р. про викриття так званої «Української військової організації» (УВО), яка «очолювала повстанську, шпигунську і диверсійну роботу, а також організацію саботажу в сільському господарстві».

Серед 26 осіб, які нібито належали до цієї «контрреволюційної організації» були «зараховані» й письменники Олесь Досвітній, Мирослав Ірчан, Михайло Яловий, Василь Бобинський, Микола Хвильовий, Юрій Яновський та ряд інших. Правда, не всіх встигли заарештувати. На другий день після арешту Михайла Ялового 13 травня 1933 року застрелився Микола Хвильовий, терміново виїхав у творче відрядження Олесь Досвітній, полишив Харків Юрій Яновський...

Та вже 3 березня 1934 року Колегія ОДПУ на своєму засіданні в Харкові розглянула слідчу справу № 737 по звинуваченню так званої групи терористів із «Української військової організації» (УВО) в складі 9 осіб. Серед тих, хто проголосив «основним методом боротьби індивідуальний терор проти керівників партії і уряду» і належав до однієї з «терористичних трійок», були засуджені «до вищої міри соціального захисту – розстрілу» письменники Олесь Досвітній, Остап Вишня, Сергій Пилипенко. Тільки одному Остапові Вишні пощастило: розстріл замінили на 10 років виправних таборів.

НКВС: «перебування Пдужника на волі є соціально небезпечним»

Євген Плужник ще втішався сімейним щастям, хоча доводилося виїздити на лікування то в Крим, то на Кавказ, влітку з дружиною вирушав на Полтавщину. Та відчував, що чорні хмари терору, накриваючи Україну, зависають і над його головою. Залишалося лише чекати, коли і до якої нової сфабрикованої НКВС організації долучать і його ім’я та імена його колег-письменників, передусім із числа так званих «попутників» і «боротьбистів».

Та коли 1 грудня 1934 року було вбито лідера ленінградських більшовиків Сергія Кірова, вже на другий день, 2 грудня, уповноважена секретно-політичного відділу НКВС УРСР Гольдман підготувала постанову, якою Євгена Плужника звинувачували в тому, що він «є членом контрреволюційної організації, був зв’язаний з націоналістичною групою письменників, вів контрреволюційну роботу. Знав про практичну діяльність організації по підготовці терактів». Оскільки «перебування його на волі є соціально небезпечним», тому Євген Плужник підлягає «утриманню в спецкорпусі Київського обласного управління НКВС» .
4 грудня 1934 р. вже був виписаний ордер на арешт Євгена Плужника. Зробили обшук у квартирі, заарештували і повели...

– Боже, куди я тільки не вибігала, кого я тільки не просила... Добралася навіть до військового прокурора. Пферільов його прізвище було. Запам’ятала. Кажу йому: «Куди ви його висилаєте, він же не доїде, по дорозі вмре, він тяжко хворий, хай я поїду з ним», а він мені каже: «Минулися часи декабристів. Декабристи їхали на заслання і родину свою брали, тепер нема цього і, так я думаю, ніколи не буде».
Галина Коваленко знала, що заарештовані найближчі друзі її чоловіка – Григорій Косинка, Дмитро Фальківський, Олекса Влизько, що в Харкові ув’язнені Григорій Епік, Валер’ян Підмогильний, Микола Куліш, із Полтави привезли заарештованих Григорія Майфета, Петра Ванченка... Рідні собі місця не знаходили, стукали в різні владні двері – ніхто їм не відчиняв, нічого не пояснював...

У січні 1935 року усіх так званих членів розгалуженої підпільної контрреволюційної організації, заарештованих у різних містах України, зібрали в спецкорпусі НКВС у Києві і вже 27–28 березня організували судовий процес виїзної сесії Військової колегії Верховного Суду СРСР. За «участь у контрреволюційній підпільній боротьбистській організації, що мала за мету повалення Радянської влади на Україні, відрив її від Радянського Союзу і створення незалежної української буржуазної держави» Євгена Плужника разом із іншими письменниками Миколою Кулішем, Григорієм Епіком, Валер’яном Підмогильним, Андрієм Панівим, Валер’яном Поліщуком, Григорієм Майфетом, Олександром Ковінькою, Володимиром Штангеєм, Василем Вражливим засудили до 10 років позбавлення волі.

Плужник змирився й підписав фальсифіковані протоколи

Чи знав тоді Плужник, у якого відбулося від сирості та холоднечі в камері загострення туберкульозу легень, що ця ж виїзна сесія Військової колегії Верховного Суду СРСР ще 13–15 грудня 1934 року засудила до розстрілу із 37 обвинувачених – 14. Серед підсудних, справи яких розглядалися поспішно, із жорстокою безжальністю, були його друзі і колеги по перу – Кость Буревій, Олекса Влизько, Григорій Косинка, Антін Крушельницький та його сини Іван і Тарас, Василь Мисик і Дмитро Фальківський. Зразу ж були розстріляні Кость Буревій, Олекса Влизько, Григорій Косинка, Дмитро Фальківський та Іван Крушельницький.

Мабуть, про це було відомо Євгенові Плужнику. Тому він змирився зі своєю трагічною долею і без оскаржень підписував протоколи, які цинічно складав зловісний слідчий Михаїл Хаєт.

– То правда, що той Хаєт ніякий не Іванов і його могила є на Байковому – навпроти могили Григорія Епіка? Він знущався з Косинки, Фальківського, Влизька, він і домучував мого Женічку, – запитала мене Галина Автономівна вже під час другого мого відвідання її 17 травня 1989 року разом із Оксаною Міяковською-Радиш, батько якої, відомий архівіст і музейник, переписав від руки із рукопису Євгена Плужника його п’єсу «Змова в Києві».

– Так, є на Байковому кладовищі могила чекіста, оперативника IV відділу УГБ НКВС УРСР Хаєта Михаїла Ізраїльовича, 1904 року народження. Помер своєю смертю в 1957 році і лежить навпроти символічної могили Григорія Епіка. Був спеціалістом по вичавлюванню визнання вини українськими письменниками, вченими, художниками... Він знущався над Михайлом Бойчуком, Борисом Антоненком-Давидовичем... А п’єса «Змова в Києві» завдяки першому дослідникові життя і творчості Євгена Плужника Леонідові Череватенку опублікована в Києві.

– Це п’єса писалася Женічкою на моїх очах. Мала ще назви «Шкідники», «Брати». А чи читали ви його роман «Недуга»? Ще в двадцять восьмому надрукований. І дві п’єси були ним написані — «Професор Сухораб» і «У дворі на передмісті». «Змова в Києві» — третя. Ті дві у двадцять дев’ятому були надруковані. Я все, що Женічка написав, перечитувала, помагала готувати до друку, носила до журналів, до друкарень...

Він там, на Соловках, теж писав, хоч тяжко хворів. Згасав. Йому присудили десять років спецтаборів. Він такий був слабий, що його окремо везли на ті Соловки. Писав мені. Зрідка. Часто лежав у тюремній лікарні, — тихо і повільно розповідала Галина Коваленко.

«Я вмиюся, пригадаю Дніпро і вмру»

Останній лист Євгена Плужника, який був написаний не його рукою, датований 26 січня 1936 року. Але зміг приписати кілька рядків, звернених до дружини: «Присягаюсь тобі, я все одно виживу!»

Не вижив. Леонід Череватенко записав спогади про останні хвилини життя Євгена Плужника в соловецькому шпиталі. Наче поет, який вже був геть знесилений, вимучений тяжкою хворобою, попросив хлопця-санітара, теж українця, принести холодної води. І прошепотів: «Я вмиюся, пригадаю Дніпро і вмру». Але коли санітар за якусь мить повернувся з водою, Євген Плужник уже не дихав. Його поховали на соловецькому цвинтарі. Але як ховали і хто – невідомо. Можливо так, як ховали тоді померлих соловецьких в’язнів, про що згадує Сергій Щегольков із Москви: «У кремлі вікна корпусу, де ми жили, виходили на внутрішній двір: там шпиталь і морг. Часто доводилося спостерігати таку картину: приїздила підвода, запряжена одним конем, на ній — дерев’яний ящик, виносили трупи, вкладали або вкидали їх по чотири, зверху закривали широкою доскою. Якщо це дошка-віко щільно не приставала, водій вибирався нагору і ногами втоптував трупи. Цей конвеєр працював безперервно...»

Тоді у травні 1989 року Галина Коваленко не знала, де і як помер її чоловік, якого все життя любила, була йому вірною, поезію якого часто читала на різних літературних вечорах і зустрічах.

– Пишуть: помер 2 лютого 1936 року. Де помер? Чому помер? І ні згадки про мене. Наче не було мене. Наче мені не присвячував Женічка віршів. Боялися згадати. Я ж на чужині.

Чим тоді я міг втішити 90-річну вдову Євгена Плужника, яка з часів воєнних лихоліть перебувала за межами рідного краю? Як було пояснити 90-річній вдові Сергія Пилипенка Тетяні Кардиналовській, донькам письменника Асі й Мірталі, 93-річній вдові Михайла Драй-Хмари Ніні Петрівні та їхній доньці Оксані, 96-річній вдові Костя Буревія (Едварда Стріхи), з якими я спілкувався в США в тому ж 1989 році, чому про їхню драматичну долю не можна було й словом згадати в СРСР, а про їхніх чоловіків-письменників тільки під час «хрущовської відлиги» заговорили і то із вимушеними ідеологічними застереженнями?

Галина Коваленко з-під подушки дістала ще один томик Євгена Плужника і розкрила на тій сторінці, де вміщені її фотографія тієї щасливої пори, коли вони були ще разом, і простягнула мені.

– Бачите? Якою я була... Готувалася до сцени. Артисткою бути. Цю книжку поезій Льонічка Череватенко підготував. І статтю про Женічку написав гарну. Тут, бачите, є дві мої фотографії. 1927 року і року 1929го. Правда, гарна була? Ми побралися в жовтні 1923 року. Десять років разом. І вже в розлуці скільки? 55 років! Женічки нема, на цьому світі вже п’ятдесят літ. П’ятдесят! А я живу. Із сестрами не бачилася п’ятдесят років. Таїсою і Тетяною. Вони в Києві. Одвідайте їх.

5 серпня 1989 року я відвідав Таїсію Автономівну і Тетяну Автономівну, включив магнітофон, на якому була записана 17 травня наша з Галиною Коваленко розмова. Сестри прислухалися до голосу Галини, раз-у-раз просили призупинити розповідь, перепитуючи, уточнюючи деякі слова, слухали і не знали, як не знав і я, що днем раніше, 4 серпня, їхньої сестри не стало на білому світі. А в моїй пам’яті так і не згасає її тихий, але виразний голос, яким вона так майстерно володіла, декламуючи Плужникове:


Незабутніми є ті слова, які я почув на прощання тоді, в її маленькій квартирці в китайському кварталі Нью-Йорка:

– Коли надходить вечір, я телевізора не вмикаю, тільки розсовую занавіски на вікні. Дивлюся і бачу, як птиці летять над Нью-Йорком, так багато птиць – червоні, жовті, яскраві... Дивлюсь і думаю: якби я була птицею, то весь світ би облітала. Мені так хочеться в Україну! Я вже ніколи-ніколи з України не виїхала б...