Мінськ – Мінська протестантська громада «Нове життя» відстоювала право на власний молитовний будинок протягом семи років. Церква пройшла 30 судів і програла всі з них. На сьогодні, 5 грудня, була призначена конфіскація землі та приміщення. Але трапилося диво – бюрократична машина відступила перед протестами вірних та міжнародним розголосом. За день, коли в церкві вже готувалися до прибуття бульдозерів та спецназу, мінська влада відмовилася від своїх претензій.
Будинок протестантів у Мінську дуже символічний для християн, які вірять у те, що Христос народився в приміщенні для тварин, і поклали його в ясла. Двадцять років тому протестанти викупили будинок у збанкрутілого колгоспу в передмісті Мінська – це типовий залізобетонний корівник. Вони вичистили його, відремонтували та переробили на великий молитовний дім. Пізніше ця ділянка перейшла до території міста, влада якого вирішила забрати землю собі, заявивши, що протестанти використовують приміщення «не за призначенням».
Протягом 7 років протестанти «Нового життя» зазнавали переслідувань і почувалися майже як віруючі в радянські часи, або як християни пізньої Римської імперії.
Контрольовані владою білоруські суди раз за разом ставали на сторону влади, штрафували пастора, залякували вірян. Єдине, на що могли розраховувати члени церкви – це солідарність інших протестантських церков у Білорусі та за кордоном, підтримку суспільства, міжнародний розголос. У критичні часи вірні проводили спільні молитви, пости, голодування протесту.
Увечері 4 грудня, коли збігав час останнього судового ультиматуму, вірні зібралися на нічну службу, щоб молитися Богові за «повернення владі розуму».
І дуже великим було загальне здивування та радість, коли пастор Володимир Гончаренко оголосив: «Ми вдячні Богові за те, що, нічого не знаючи, поводилися як переможці. Під час молитви на телефон нашого адміністратора подзвонила суддя і сказала, що з невідомих причин позов про наше виселення відкликали, і тому цю справу зупинили та здали до архіву».
Перемогу в тяганині з владою протестанти називають не інакше як втручанням Божим, чудом та наслідком білоруської та міжнародної солідарності.
Світські спостерігачі впевнені, що це ще й приклад вдалого спротиву громадян репресивній владі через самоорганізацію та розголос у ЗМІ.
«Із «Новим життям» відбувся рідкісний для Білорусі випадок, коли влада не стала бульдозерами домагатися свого. Це також показник білоруського авторитаризму: якщо питання не є суто політичним, то влада не загострює конфлікт з людьми», – говорить редактор незалежного тижневика «Наша нива» Андрій Динько.
Він переконаний, що цей приклад також вселяє надію у розвиток громадянського суспільства в Білорусі.
Народився в 1967 році в Україні. Закінчив факультет журналістики Білоруського державного університету та аспірантуру в Інституті історії мистецтва, етнографії та фольклору Національної академії наук Білорусі. Із 1987 року працював в іванівській районній газеті на Берестейщині, мінській обласній газеті, республіканському виданні «Чырвоная змена», в парламентський газеті «Звязда» перших років незалежності Білорусі. Кореспондент Української служби Радіо Свобода в Мінську з 1994 року, з 2000 року – в Білоруській службі Радіо Свобода. Автор книг «Справа Бяляцького» (2012), «Пані Ельжбета. Історія однієї дружби» (2016), «Діти Франції. Історія сімей, які повірили Сталіну» (2019).
