Сучасне благодійництво: від людини – до громади

Київ – Історія людства багата на приклади благодійництва, їх можна знайти в історії будь-якої країни. В історії України благодійництво і меценатство відігравало велику роль у розвитку науки, освіти, культури, у підтримці соціально незахищених верств населення та окремих знедолених людей. Літописні джерела згадують князів Київської Русі, які за свій кошт будували храми і відкривали при них школи. Їхню справу продовжили наступники – гетьмани та козацька старшина, а по тому промислові магнати та фінансисти. Серед засновників сучасних благодійних фондів та підтримки окремих категорій населення України також здебільшого люди достатньо багаті, готові поділитись капіталом з тими, кому пощастило у цьому житті значно менше, або ж готові вкласти капітал у здоров’я та інтелект нації.

Сучасні українські благодійники та меценати (доброчинні фонди, приватні особи, неурядові організації) діють згідно з законом України «Про благодійництво та благодійні організації». Вони будують храми та школи, допомагають закладам освіти і культури. Чимало меценатів інвестують у розвиток музейної та бібліотечної справи, сучасного мистецтва, підтримують боротьбу з епідеміями СНІДу і туберкульозу тощо.

При цьому експерти спостерігають як відсутність координації між фондами, так і відсутність інтересу з боку держави до програм, що їх здійснюють благодійні організації та фонди. До того ж, доволі часто держава перекладає на їхні плечі справу, яку мала б робити сама.

За словами виконавчого директора Всеукраїнської мережі ВІЛ-позитивних людей Володимира Жовтяка, за відсутності належного державного фінансування системи охорони здоров’я, ВІЛ-інфіковані і хворі на СНІД українці без допомоги благодійників не виживуть.

«Держава ніколи не зможе самостійно вирішити проблеми фінансування всіх заходів, які необхідно зробити для зупинки епідемії ВІЛ-СНІДу! Тому допомога благодійників, приватних донорів, приватного сектору, громадських організацій конче необхідна Україні», – зазначає Жовтяк.

Приватні особи і благодійні організації допомогли родинам з дітьми, які мають синдром Дауна, об’єднати зусилля і залучити західні програми реабілітації цих дітей. За підтримки приватних спонсорів, неурядова організація «Даун синдром» створила Центр раннього розвитку для дітей із синдромом Дауна.

Одна із засновниць організації Тетяна Михайленко розповіла Радіо Свобода: «Усе починалось без спонсорів: збиралися батьки, чиї діти мають синдром Дауна, шукали бодай якусь підтримку одне для одного – інформаційну або матеріальну. Перший наш проект, як організації – «Українські зірки дітям із синдромом Дауна», саме тоді ми знайшли людей, які нам допомогли».

Водночас, як зазначає Михайленко, в Україні так звана персональна благодійність, коли людина або організація допомагає конкретній людині чи родині, перебуває не на такому високому рівні, як у світі.

Культура та освіта – меценати перебрали функції держави

Завдяки благодійним фондам і меценатам поліпшилась і ситуація в культурній та освітній сфері. Українські письменники мають змогу брати участь у міжнародних літературних фестивалях та презентаціях, таких як літературний фестиваль у французькому місті Коньяк або відкриття стенду України на міжнародних книжкових ярмарках у Лейпцигу та Москві.

Як розповіла президент Львівського форуму видавців Олександра Коваль, «фактично, благодійні фонди перебрали функції, які мала б виконувати держава – зусиллями приватного капіталу і громадськості, українська культура відкриває себе як частина європейського мистецького середовища, як необхідна складова українського життя».

Участь благодійних фондів і меценатів у культурно-освітній сфері досліджує експерт Національного інституту стратегічних досліджень Оксана Мельничук. За її словами, відсутність інтересу до роботи благодійників з боку держави шкодить і взаємодії та координації між самим меценатами та доброчинними фондами.

«Будь-яка благодійна діяльність заслуговує на подяку і має бути підтримана як органами влади, так і громадянами України. Але, на жаль, складається враження, що ця діяльність носить нині хаотичний характер. Тому що іноді, і це часто стосується міжнародних організацій, які широко представлені в Україні, їхня діяльність спрямована не на вирішення поточних проблем тієї чи іншої галузі, а має персональний характер, коли багато що залежить від смаку засновника фонду чи благодійної організації або особи мецената, – каже експерт. – Тому я б пропонувала зміцнити співпрацю між благодійними організаціями і фондами та тими державними структурами, які займаються програмуванням і плануванням діяльності країни».

Закон «Про благодійництво та благодійні організації» потребує наповнення державною програмою з підтримки та координації діяльності благодійників і меценатів, вважає Мельничук.

Що саме треба змінити у законодавстві, щоб потенційні меценати не боялись допомагати суспільству, і чого потребує суспільство, українська громада від благодійників, – відповіді шукатимуть члени Асоціації «Благодійна Україна» на своєму конгресі 20 грудня.