Львів – Національний і природничий музеї у Львові, театр Марії Заньковецької, народна лікарня, ремісничі школи, освітні заклади – це далеко не повний перелік справ галицьких меценатів до встановлення в Галичині радянської влади. Митрополит, граф Андрей Шептицький, Володислав Федорович, Станіслав Скарбек, Володимир Дідушицький, Лянцкоронські – меценати, які мали потребу ділитись з іншими і розуміли, що таке доброчинність.
Мабуть, у найгіршому сні не міг побачити граф Станіслав Скарбек, у якому жахливому стані в ХХІ столітті буде його театр, який нині носить ім’я Марії Заньковецької. А тоді, у ХІХ столітті це був третій театр, після Міланського і Дрезденського, в Європі. Шістнадцять тисяч дубів було зрубано у лісах Скарбека, щоб будівля донині трималась практично на воді. Скарбек заклав усе своє майно, щоб збудувати театр, а також відкрив у будівлі, розташованій на семи тисячах квадратних метрів, крамниці, кав’ярні, готель.
Австрійський барон Гірш відкрив фонд на підтримку єврейських шкіл у Галичині. Меценат Володислав Федорович фінансував «Просвіту», археологічні розкопки, створив школу народного мистецтва з виробництва килимів. Польські аристократи, родина Лянцкоронських залишила велику кількість будівель у Галичині, колекціонувала мистецькі твори.
Володимир Дідушицький
Володимир Дідушицький подарував містові і фінансував природничий музей, підтримував народний промисел. Підприємець вважав найбільш цінними ручні вироби. Так, у Коломиї і Сокалі Дідушицький організував школу гончарства, привіз на виставку до Відня автентичну гуцульську хату з одягом, глиняними, шкіряними, дерев’яними виробами здивував європейців, а гуцули отримали роботу. Іван Товарницький у Львові створив український професійний театр «Руська бесіда», був колекціонером, частину грошей заповів Успенській церкві.
У всіх цих людей була внутрішня культура і водночас потреба поділись з іншими частиною свого багатства, наголошує відомий історик, екскурсовод Ігор Лильо.
«Мені найбільш симпатичні ті галицькі меценати, які йшли за принципом, що мають людям дати не рибу, а вудку. Іван Левинський, граф Скарбек, Кароліна Лянцкоронська, граф Андрей Шептицький, інші люди, досягнувши певного успіху, розуміли одну просту річ, яку поки що більшість заможних людей в Україні не розуміють. Ці люди розуміли, що неможливо забезпечити собі безпеку, не кажу комфорт, коли навколо стільки озлоблених і бідних людей. Тому так багато заможних людей в Україні постворювали фонди, які підтримують певні проекти, які не дають фінансової вигоди. Мені б хотілося більше фондів, які б працювали на майбутнє. Ці люди не повинні дітей обсипати цукерками чи шапочками на Святого Миколая, демонструючи, які ми добрі, а повинні дати можливість людям втілювати певні цікаві проекти», – зауважує Ігор Лильо.
Він розповів повчальну історію, коли один із сиротинців попросив меценатів купити їм пару тонн картоплі на зиму. А ті купили трактор, відкрили школу трактористів. Сьогодні сиротинець вже продає іншим картоплю.
За таким розумним принципом діяв і митрополит Андрей Шептицький, знаний меценат. Бачачи злидні гуцулів, він заснував народно-ужиткові кооперативи, в яких люди отримали працю. У Львові граф Шептицький створив єдину українську народну лікарню (тоді вона називалася «лічниця»), національний музей, українську мистецьку школу Олекси Новаківського. Власне, цього художника підтримував, допоміг здобути освіту десяткам талановитих галицьких художників, зібрав колекцію старовинних ікон для музею у Львові. Ба більше того, граф Шептицький відвідував на свята Андрія і Миколая художників Новаківського і Труша. У дуже делікатний спосіб, щоб не образити гідності митців, знаючи про їхні скромні статки, купував у них картини. Одразу ці полотна з’являлись на стінах національного музею.
«Проект меценатства має бути таким, як, наприклад, була побудована школа глухонімих у Львові. Її збудував католицький архієпископ під прізвищем єврейського купця. Таємницю мецената розкрили лише після його смерті», – історик Ігор Лильо.
Частина олігархів сприймає Україну лише як місце заробітку
Тим часом сьогодні в Україні чимало заможних мудрих людей бояться займатись меценатством. І не тому, що встановлений податок на доброчинність, але й панує певна змова у державі – не сприяти меценатству, переконаний Ігор Лильо. Бо певні проекти допомогли б людям стати на ноги, розвиватись, заробляти кошти, тобто ставати вільнішими у своєму виборі. Втім, частина українських олігархів сприймає Україну як роботу, де можна заробити гроші, а своє безпечне життя створили собі у Європі. Тому при першій небезпеці в Україні полетять своїми літаками до своїх палаців.
Такі люди мислять лише категоріями споживацтва, каже митець, власник Музею ідей Олесь Дзиндра. А меценатство це передусім вияв шляхетності людини. Митцеві складно знайти фінансову підтримку на культурні проекти серед українських багатіїв. І якщо навіть мінімізувати податок на меценатство, а це поширене явище у світі, то через недолугість українського законодавства дехто просто відмиватиме кошти, підтримуючи сумнівні проекти. «Не всі готові чесно працювати на культуру», – констатує Олесь Дзинда.
У Львові є кілька середовищ заможних людей, людей різних за фахом і національністю, які мають потребу допомагати іншим, і розуміють, що це необхідність. На думку Ігоря Лиля, якщо українські багатії не зрозуміють важливості меценатства, то і їм не уникнути небезпеки.
В ефірі Радіо Свобода – з 2000 року. Закінчила факультет журналістики Львівського національного університету імені Франка. Маю досвід роботи на телебаченні і в газеті.
