Вулиці Луганська залишаються малодоступними для інвалідів

У Луганську мешкає майже тисяча інвалідів, які пересуваються за допомогою інвалідного візка, 29 дітей-візочників і 180 інвалідів по зору. Для багатьох цих людей прогулянка вулицями Луганська – це справжнє екстремальне випробування.

Напередодні у Луганську презентували нову службу для інвалідів – «Соціальне таксі». До послуг візочників та тих людей, які не можуть самостійно пересуватися, а також інвалідів по зору 1-ї групи – чотири мікроавтобуси, два з яких оснащені спеціальними підйомниками.

Презентуючи нову послугу, заступник мера Луганська Марина Воротнікова сказала, що міська влада розуміє проблеми людей з обмеженими фізичними можливостями і намагається зробити місто зручнішим для них. Проте, одразу виправити всі недоліки минулого, не можливо, каже вона.

«Коли приймали тоді будівлі по ГОСТах, у цих ГОСТах ніде не було сказано, що доступність для інвалідів повинна бути. Неможливо одразу створити скрізь доступність, тому що будівлі практично всі радянського часу», – зазначила Марина Воротнікова.

Нові бордюри вищі, ніж були старі

Втім, проблема не завжди криється лише у радянській забудові. Часто на потреби інвалідів не зважають і сучасні будівельники. Так, при реконструкції вулиці Оборонної (однієї із центральних вулиць Луганська) старі бордюри замінили на нові – удвічі вищі. На це звертає увагу Тетяна Баранцова, директор Луганського обласного центру соціокультурної адаптації молоді з обмеженими фізичними можливостями. Тетяна пересувається на інвалідному візку і таку перешкоду перед магазином їй складно подолати навіть із супроводом.
«Сам маркет доступний, тому що там не має східців, але під’їхати до нього я не можу, тому що скрізь бордюр, як огорожа, – каже вона. – Не можеш сам переступити, сиди за ґратами! Раніше був 13 сантиметрів. Але коли я туди приїжджаю разом з людиною, яка мені допомагає і бордюр поставили більше ніж 25 сантиметрів, ми не можемо переїхати. Я не можу заїхати навіть за допомогою супроводжуючого»

Із 2010 року на потреби інвалідів зважають менше

Ще один приклад – луганський кінотеатр «Україна». Після нещодавнього ремонту він став недоступним для людей на візках, каже Тетяна Баранцова. Вона, як активний громадський діяч, переконана, що з 2007 року, коли при обласних адміністраціях почали працювати комітети доступності, вдалося багато чого змінити на краще. Але з 2010 року цей рух чомусь по всій Україні пішов на спад. Збоку забудовників і тих, хто їх має контролювати, спостерігається формальність у підходах. Наприклад, зараз дуже часто замість пандусів об’єкти обладнують лише кнопками виклику.

Кілька років просила міську владу збудувати пандус біля свого будинку прикута до інвалідного візка тренер луганських паралімпійців Рима Старостіна. А коли конструкцію (вартістю 150 тисяч гривень!) нарешті спорудили, вона виявилася не придатною.
«Я одразу потрапляю на східці, не має місця для розвороту, щоб виїхати на цей пандус», – каже Рима Старостіна.
Люди з обмеженим фізичними можливостями називають чимало й інших проблем – робота, навчання, відсутність спеціалізованого транспорту, не вистачає помічників-волонтерів. Але, як зазначає Тетяна Баранцова, проблема доступності залишається найбільш гострою. Робочі місця для інвалідів, адаптовані навчальні заклади, спеціальний транспорт – все це стає непотрібним, якщо людина самостійно не може навіть вийти з дому.