Донецьк – На Донеччині найбільша кількість ВІЛ-позитивних людей в Україні. Лікарі кажуть, що темпи розповсюдження епідемії трохи сповільнилися, але ситуація стабільно важка. Які проблеми мають хворі на ВІЛ? Чи отримують вчасно лікування? Які найпоширеніщі шляхи передачі захворювання? На ці питання шукало відповідь Радіо Свобода.
За три останні роки смертність від СНІДу на Донеччині зросла з 14 до 17 осіб на 100 тисяч населення. Микола Гражданов, головний лікар Донецького центру по профілактиці та боротьбі зі СНІДом, пояснив Радіо Свобода, що на це вплинуло два фактори: зміна протоколу обліку летальності та брак ліків. Минулого року тривалий час половина хворих не отримувала антиретровірусну терапію. Цього ж року ситуація дещо покращилася.
«Люди чекали в черзі, хто вижив, отримав у цьому році. Хто не вижив – летальність збільшилася. Сьогодні немає жодних черг, всі, хто цього потребує, ми їх беремо на антивірусне лікування. Це проблема міністерства охорони здоров’я, а не наша, – закупівля», – каже головний лікар.
Донецькому обласному центру профілактики та боротьби зі СНІДом підпорядковується ще чотири міські центри по області та понад сорок кабінетів профілактики. У Донецьку є й стаціонар для хворих на СНІД на 40 місць. Зараз на обліку стоїть більше ніж 26 тисяч пацієнтів. Центр вважається одним із найкращих в Україні.
Світлана Мороз представляє громадську організацію «Світанок», яку було створено у Донецьку ВІЛ-активістами. Вона упевнена, що за ці смерті ніхто не відповів.
«У нас не прийнято скаржитися, писати листи. Особливо, коли члени родини когось втратили, їм вже не важливо. Людина пішла, її не повернеш. Те, що можуть постраждати інші пацієнти, вже не важливо», – зазначає Світлана Мороз.
Однак зараз медикаменти надходять вчасно, як і власне тести на ВІЛ. Обстеження щороку проходять близько 3,5 відсотки людей. Статевий шлях передачі ВІЛ зараз посідає першу сходинку та суттєво додав порівняно із 90-ми роками, коли найпоширенішою була передача через ін’єкційні наркотики.
Дискримінація особливо відчутна в невеликих містах
Проте дискримінація ВІЛ-позитивних нікуди не поділася. Особливо це відчутно у невеликих містах. Наприклад, у Єнакієвому мешкає жінка, яку сусіди хочуть виселити з квартири через те, що медпрацівник розголосила її статус. Медики, здебільшого, також не несуть за це покарання, як максимум, на них чекає звільнення.
Інна (ім’я змінено) є дружиною ВІЛ-позитивної людини, живуть вони також у невеликому місті. Вона розповіла у коментарі Радіо Свобода, що її батьки, коли дізналися про статус чоловіка, були проти таких стосунків. І стикатися чоловіку із дискримінацією доводилося, наприклад, у лікарні. «Він потрапив у лікарню, там, коли дізналися, що він ВІЛ-інфікований, його вивезли до коридору у важкому стані. Медсестри не надавали йому медичну допомогу. Кажуть, давай нам по двоє рукавичок, і так далі».
Громадські діячі та лікарі сходяться на думці, що зараз медперсонал, який розголошує таємницю діагнозу, має нести кримінальну відповідальність, і правоохоронці не мають залишати такі випадки поза увагою.
За три останні роки смертність від СНІДу на Донеччині зросла з 14 до 17 осіб на 100 тисяч населення. Микола Гражданов, головний лікар Донецького центру по профілактиці та боротьбі зі СНІДом, пояснив Радіо Свобода, що на це вплинуло два фактори: зміна протоколу обліку летальності та брак ліків. Минулого року тривалий час половина хворих не отримувала антиретровірусну терапію. Цього ж року ситуація дещо покращилася.
«Люди чекали в черзі, хто вижив, отримав у цьому році. Хто не вижив – летальність збільшилася. Сьогодні немає жодних черг, всі, хто цього потребує, ми їх беремо на антивірусне лікування. Це проблема міністерства охорони здоров’я, а не наша, – закупівля», – каже головний лікар.
Донецькому обласному центру профілактики та боротьби зі СНІДом підпорядковується ще чотири міські центри по області та понад сорок кабінетів профілактики. У Донецьку є й стаціонар для хворих на СНІД на 40 місць. Зараз на обліку стоїть більше ніж 26 тисяч пацієнтів. Центр вважається одним із найкращих в Україні.
Світлана Мороз представляє громадську організацію «Світанок», яку було створено у Донецьку ВІЛ-активістами. Вона упевнена, що за ці смерті ніхто не відповів.
«У нас не прийнято скаржитися, писати листи. Особливо, коли члени родини когось втратили, їм вже не важливо. Людина пішла, її не повернеш. Те, що можуть постраждати інші пацієнти, вже не важливо», – зазначає Світлана Мороз.
Однак зараз медикаменти надходять вчасно, як і власне тести на ВІЛ. Обстеження щороку проходять близько 3,5 відсотки людей. Статевий шлях передачі ВІЛ зараз посідає першу сходинку та суттєво додав порівняно із 90-ми роками, коли найпоширенішою була передача через ін’єкційні наркотики.
Дискримінація особливо відчутна в невеликих містах
Проте дискримінація ВІЛ-позитивних нікуди не поділася. Особливо це відчутно у невеликих містах. Наприклад, у Єнакієвому мешкає жінка, яку сусіди хочуть виселити з квартири через те, що медпрацівник розголосила її статус. Медики, здебільшого, також не несуть за це покарання, як максимум, на них чекає звільнення.
Інна (ім’я змінено) є дружиною ВІЛ-позитивної людини, живуть вони також у невеликому місті. Вона розповіла у коментарі Радіо Свобода, що її батьки, коли дізналися про статус чоловіка, були проти таких стосунків. І стикатися чоловіку із дискримінацією доводилося, наприклад, у лікарні. «Він потрапив у лікарню, там, коли дізналися, що він ВІЛ-інфікований, його вивезли до коридору у важкому стані. Медсестри не надавали йому медичну допомогу. Кажуть, давай нам по двоє рукавичок, і так далі».
Громадські діячі та лікарі сходяться на думці, що зараз медперсонал, який розголошує таємницю діагнозу, має нести кримінальну відповідальність, і правоохоронці не мають залишати такі випадки поза увагою.