Черкаси – На Черкащині від Голодомору 1932–1933 років померло 154 тисячі 519 осіб. Це дані, опубліковані на сайті обласної державної адміністрації. Дослідники ж називають удвічі більшу цифру й наголошують, що немає документів, які дозволяють встановити точну смертність у Городищенському районі, Золотоноші та у самих Черкасах.
Офіційно встановлено, що найбільша кількість жертв Голодомору – понад 20 тисяч осіб – була у двох районах Черкащини: Христинівському та Черкаському.
У 1932 році Юхимові Кравченку, жителю села Руська Поляна Черкаського району, було всього сім років. Проте й донині він пам’ятає: за ті два роки чимало його односельців забрала «голодна смерть».
«Люди дуже голодували. Ми не так голодували, бо в нас була корова і багато було жолудів. Мати їх виварювала, товкла в ступі і пекла. Їли квіти акації, а як достигне шовковиця, то і її їли. Ну а в селі люди мерли, тому що ходили і відбирали, у кого що було. І в горщиках трусили і відбирали у людей. Пухлих було багато. Хто як міг, так і виживав: бур’ян рвали і варили, картоплю мерзлу їли. Були випадки, що старша дочка втекла, а меншу зарізали і з’їли», – пригадує Юхим Кравченко.
Дослідники кажуть, що в селах на Черкащині були жахливі «трафаретні» смерті від голоду. Як правило, першими помирали чоловіки, потім «на той світ» відходили люди старшого віку, далі – діти, а останніми цей світ залишали жінки.
На фізіологічному рівні голод виїдав у людини все – свідомість, совість, мораль. Залишався суто тваринний інстинкт. Тому майже у кожному селі на Черкащині історики зафіксували випадки канібалізму.
Дослідник Голодомору: ми як нація – інваліди
Штучний Голодомор 1932–33 років зламав духовний хребет української нації. У цьому переконаний дослідник Голодомору Василь Пахаренко, який вперше в Україні у липні 1988 року в черкаській газеті надрукував статтю про Голодомор.
«Нація після того живе, але вона досі живе як інвалід. Ми тому й досі сьогодні так погано живемо і досі балансуємо на межі – яку країну ми будуємо і чи буде ця країна. Тому що ми, по суті, як нація – інваліди. Треба було це каліцтво лікувати. Але його, на жаль, лише постійно запускали і посилювали. Посилюють і зараз. У душах багатьох українців на генетичному рівні заліг страх – біологічний, фізіологічний страх за своє виживання. Звідси пристосовництво, звідси пасивність», – упевнений Василь Пахаренко.
Дослідник вважає, що Україна досі так і не зробила серйозних висновків із страшної трагедії. На Черкащині, наприклад, не в усіх селах на належному рівні вшановано пам’ять жертв Голодомору – навіть не скрізь є пам’ятники. У деяких селах, каже Василь Пахаренко, «жива пам’ять» обмежується ровом, порослим бур’яном.
Важливо, щоб про Голодомор не забували – черкащанин
Наскільки жива пам’ять про Голодомор і що знає молодь про страшний голод 1932–33 років, Радіо Свобода поцікавилося у молодих жителів міста.
– Коли був Голодомор, у людей не було чого їсти і люди помирали навіть у себе вдома. Потім їздила машина, їх збирали і скидали в одну велику яму.
– Звісно, це проблема країни, якщо таке відбулося. Не будемо заглиблюватися в минуле, так би мовити. Мене більше цікавить сучасність, те, щоб його визнали нормально, офіційно і про нього не забували.
– Ми вже, мабуть, років чотири ставимо свічку у цей день і пам’ятаємо, що її треба ставити. Так і привчаємо свою дочку, щоб вона теж пам’ятала, що у неї є прабабуся, яка пережила цей Голодомор.
Напередодні Голодомору селами йшла смерть на свій пожинок
Зберегти пам’ять про 1932–33 роки на Черкащині вже кілька років допомагають студенти Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького. У межах фольклорної практики майбутні філологи та літератори збирають усні оповідки про першу третину ХХ століття, зокрема і про Голодомор. Одну з таких оповідок розказала Радіо Свобода фольклорист, професор кафедри української літератури та компаративістики ЧНУ Наталія Ярмоленко.
«Оскільки це історичні розповіді, вони відрізняються від міфологічних тим, що там немає якихось надприродніх персонажів. Але знайшли ми таку оповідь – народна традиція лишається, вона невмируща. Кажуть, що перед Голодомором селами ходила дуже гарна дівка, вбрана як до свята, із серпом. Звідки вона була і куди йшла – ніхто не знав. Але коли її запитували – вона казала, що йде жати. То смерть на свій пожинок ішла. Чого гарно вбрана – бо знала, що гарний буде пожинок», – розповідає фольклорист
За чотири роки студенти назбирали матеріалів на цілий збірник. Однак коли він побачить світ, поки що не відомо.
Офіційно встановлено, що найбільша кількість жертв Голодомору – понад 20 тисяч осіб – була у двох районах Черкащини: Христинівському та Черкаському.
У 1932 році Юхимові Кравченку, жителю села Руська Поляна Черкаського району, було всього сім років. Проте й донині він пам’ятає: за ті два роки чимало його односельців забрала «голодна смерть».
Були випадки, що старша дочка втекла, а меншу зарізали і з’їлиЮхим Кравченко
«Люди дуже голодували. Ми не так голодували, бо в нас була корова і багато було жолудів. Мати їх виварювала, товкла в ступі і пекла. Їли квіти акації, а як достигне шовковиця, то і її їли. Ну а в селі люди мерли, тому що ходили і відбирали, у кого що було. І в горщиках трусили і відбирали у людей. Пухлих було багато. Хто як міг, так і виживав: бур’ян рвали і варили, картоплю мерзлу їли. Були випадки, що старша дочка втекла, а меншу зарізали і з’їли», – пригадує Юхим Кравченко.
Дослідники кажуть, що в селах на Черкащині були жахливі «трафаретні» смерті від голоду. Як правило, першими помирали чоловіки, потім «на той світ» відходили люди старшого віку, далі – діти, а останніми цей світ залишали жінки.
На фізіологічному рівні голод виїдав у людини все – свідомість, совість, мораль. Залишався суто тваринний інстинкт. Тому майже у кожному селі на Черкащині історики зафіксували випадки канібалізму.
Дослідник Голодомору: ми як нація – інваліди
Штучний Голодомор 1932–33 років зламав духовний хребет української нації. У цьому переконаний дослідник Голодомору Василь Пахаренко, який вперше в Україні у липні 1988 року в черкаській газеті надрукував статтю про Голодомор.
У душах багатьох українців на генетичному рівні заліг страх – біологічний, фізіологічний страх за своє виживанняВасиль Пахаренко
«Нація після того живе, але вона досі живе як інвалід. Ми тому й досі сьогодні так погано живемо і досі балансуємо на межі – яку країну ми будуємо і чи буде ця країна. Тому що ми, по суті, як нація – інваліди. Треба було це каліцтво лікувати. Але його, на жаль, лише постійно запускали і посилювали. Посилюють і зараз. У душах багатьох українців на генетичному рівні заліг страх – біологічний, фізіологічний страх за своє виживання. Звідси пристосовництво, звідси пасивність», – упевнений Василь Пахаренко.
Дослідник вважає, що Україна досі так і не зробила серйозних висновків із страшної трагедії. На Черкащині, наприклад, не в усіх селах на належному рівні вшановано пам’ять жертв Голодомору – навіть не скрізь є пам’ятники. У деяких селах, каже Василь Пахаренко, «жива пам’ять» обмежується ровом, порослим бур’яном.
Важливо, щоб про Голодомор не забували – черкащанин
Наскільки жива пам’ять про Голодомор і що знає молодь про страшний голод 1932–33 років, Радіо Свобода поцікавилося у молодих жителів міста.
– Коли був Голодомор, у людей не було чого їсти і люди помирали навіть у себе вдома. Потім їздила машина, їх збирали і скидали в одну велику яму.
– Звісно, це проблема країни, якщо таке відбулося. Не будемо заглиблюватися в минуле, так би мовити. Мене більше цікавить сучасність, те, щоб його визнали нормально, офіційно і про нього не забували.
– Ми вже, мабуть, років чотири ставимо свічку у цей день і пам’ятаємо, що її треба ставити. Так і привчаємо свою дочку, щоб вона теж пам’ятала, що у неї є прабабуся, яка пережила цей Голодомор.
Напередодні Голодомору селами йшла смерть на свій пожинок
Зберегти пам’ять про 1932–33 роки на Черкащині вже кілька років допомагають студенти Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького. У межах фольклорної практики майбутні філологи та літератори збирають усні оповідки про першу третину ХХ століття, зокрема і про Голодомор. Одну з таких оповідок розказала Радіо Свобода фольклорист, професор кафедри української літератури та компаративістики ЧНУ Наталія Ярмоленко.
«Оскільки це історичні розповіді, вони відрізняються від міфологічних тим, що там немає якихось надприродніх персонажів. Але знайшли ми таку оповідь – народна традиція лишається, вона невмируща. Кажуть, що перед Голодомором селами ходила дуже гарна дівка, вбрана як до свята, із серпом. Звідки вона була і куди йшла – ніхто не знав. Але коли її запитували – вона казала, що йде жати. То смерть на свій пожинок ішла. Чого гарно вбрана – бо знала, що гарний буде пожинок», – розповідає фольклорист
За чотири роки студенти назбирали матеріалів на цілий збірник. Однак коли він побачить світ, поки що не відомо.
