16 листопада в Україні своє професійне свято відзначають працівники радіо, телебачення та зв’язку. На тлі зростання стурбованості міжнародних правозахисних організацій станом свободи слова в Україні цього дня працівники телерадіосфери будуть приймати переважно привітання. І доки телевізійники готуються до церемонії вручення щорічного «Телетріумфу», запланованої на кінець листопада, Радіо Свобода згадує, як еволюціонувало українське радіо.
«Алло! Говорить Харків! Вам! Вам! Вам!» – це перші слова, які пролунали в українському радіоефірі 16 листопада 1924 року. На прослуховування першої радіопередачі зібралася вся партійна еліта тодішньої української столиці – Харкова.
Перша радіогазета, а так тоді називали радіопередачі, тривала 22 хвилини. Після привітання радіоінженера для комуністичної верхівки в ефірі прозвучав оперний концерт.
Подальші ефіри української радіомовної станції можна було чути на центральних харківських площах, де були встановлені гучномовці, з дев’ятнадцятої до двадцять першої години. Для простого люду це було справжнє диво: радіогазети на кшталт «Пролетаря» збирали повний аншлаг.
«Це ж опіум для народу!»
Телеграфні новинарні повідомлення, концерти, радіолекції – усе звучало в прямому ефірі, розповідає дослідник історії виникнення українського радіо Віталій Артеменко. Тож траплялися курйози, за які диктора могли і покарати.
«На Великдень виходить в ефір диктор і каже: «Зі світлим святом господнім!», а потім додає: «Та яке ж це свято? Це ж опіум для народу!»», – згадує Віталій Артеменко.
У 1932 році через падіння популярності радіогазети з ефіру зникають. З’являються «Останні вісті» – щось схоже на нинішні випуски новин. Виокремлюються різні радіожанри: репортажі, наприклад, із будівництва Дніпрогресу, замальовки з шахт чи радіофільми про згуртоване життя селян у колгоспах.
Довгі роки радіо у Радянському Союзі було найголовнішим засобом масової агітації. Журналістів та дикторів брали на роботу після ретельної перевірки спецорганами.
Радіо набуло нових форм
Взаємозв’язок із популярними ведучими був тоді через листування та телефонні дзвінки. А тепер – можна коментувати, обурюватися на гостя чи, навпаки, захвалювати його позицію дописами на сайті радіостанції чи зателефонувавши до прямого ефіру. А ті, хто мріє стати радіоведучим, створюють власні інтернет-радіостанції або записують аудіо-подкасти.
Серед сучасних відомих українських подкастерів – львів’янин Андрій Іздрик. Чотири роки тому він створив подкасттермінал та літературний подкаст-кабінет, де свої записи, інтерв’ю чи переживання може викладати будь-хто з українців.
«Подкастинг, можна сказати, починався як любительська забавка. Тобто, доступ до тих можливостей, які надавало радіо, тільки в цьому випадку це робили люди, які не є професіоналами (незважаючи на те, що першим подкастером був начебто й професійний телеведучий Адам Керрі). Утім, подкастингом після любителів захопилися професійні радіостанції. Це – як можливість надання другого життя своєму контентові», – розмірковує Іздрик.
Записувати свої радіопрограми-подкасти тепер можна на диктофони, телефони, комп’ютери. Після викладення в інтернеті розповіді подкастерів, тобто авторів, за допомогою спеціальних мобільних пристроїв – як-то, наприклад, iPod, – можуть скачувати усі.
Головне, що для подкастів не існує обмеження тем та форматів. Таким «радіо у новому вимірі» вже зацікавилися посольства, громадські організації, бібліотеки та університети.
Тож нарівні з радіо у класичному розумінні популярності набувають і нові мультимедійні форми. Так, наприклад, Радіо Свобода вже є не лише в ефірі. Це вже цілий інформаційний світ: зі своїм веб-сайтом, сторінкою у соціальних мережах та меідаконтентом. Тепер радіо говорить і показує!
«Алло! Говорить Харків! Вам! Вам! Вам!» – це перші слова, які пролунали в українському радіоефірі 16 листопада 1924 року. На прослуховування першої радіопередачі зібралася вся партійна еліта тодішньої української столиці – Харкова.
Перша радіогазета, а так тоді називали радіопередачі, тривала 22 хвилини. Після привітання радіоінженера для комуністичної верхівки в ефірі прозвучав оперний концерт.
Подальші ефіри української радіомовної станції можна було чути на центральних харківських площах, де були встановлені гучномовці, з дев’ятнадцятої до двадцять першої години. Для простого люду це було справжнє диво: радіогазети на кшталт «Пролетаря» збирали повний аншлаг.
«Це ж опіум для народу!»
Телеграфні новинарні повідомлення, концерти, радіолекції – усе звучало в прямому ефірі, розповідає дослідник історії виникнення українського радіо Віталій Артеменко. Тож траплялися курйози, за які диктора могли і покарати.
«На Великдень виходить в ефір диктор і каже: «Зі світлим святом господнім!», а потім додає: «Та яке ж це свято? Це ж опіум для народу!»», – згадує Віталій Артеменко.
У 1932 році через падіння популярності радіогазети з ефіру зникають. З’являються «Останні вісті» – щось схоже на нинішні випуски новин. Виокремлюються різні радіожанри: репортажі, наприклад, із будівництва Дніпрогресу, замальовки з шахт чи радіофільми про згуртоване життя селян у колгоспах.
Довгі роки радіо у Радянському Союзі було найголовнішим засобом масової агітації. Журналістів та дикторів брали на роботу після ретельної перевірки спецорганами.
Радіо набуло нових форм
Взаємозв’язок із популярними ведучими був тоді через листування та телефонні дзвінки. А тепер – можна коментувати, обурюватися на гостя чи, навпаки, захвалювати його позицію дописами на сайті радіостанції чи зателефонувавши до прямого ефіру. А ті, хто мріє стати радіоведучим, створюють власні інтернет-радіостанції або записують аудіо-подкасти.
Серед сучасних відомих українських подкастерів – львів’янин Андрій Іздрик. Чотири роки тому він створив подкасттермінал та літературний подкаст-кабінет, де свої записи, інтерв’ю чи переживання може викладати будь-хто з українців.
Утім, подкастингом після любителів захопилися професійні радіостанції. Це – як можливість надання другого життя своєму контентовіАндрій Іздрик
Записувати свої радіопрограми-подкасти тепер можна на диктофони, телефони, комп’ютери. Після викладення в інтернеті розповіді подкастерів, тобто авторів, за допомогою спеціальних мобільних пристроїв – як-то, наприклад, iPod, – можуть скачувати усі.
Головне, що для подкастів не існує обмеження тем та форматів. Таким «радіо у новому вимірі» вже зацікавилися посольства, громадські організації, бібліотеки та університети.
Тож нарівні з радіо у класичному розумінні популярності набувають і нові мультимедійні форми. Так, наприклад, Радіо Свобода вже є не лише в ефірі. Це вже цілий інформаційний світ: зі своїм веб-сайтом, сторінкою у соціальних мережах та меідаконтентом. Тепер радіо говорить і показує!
