Чи відмовляться кримські татари від традиції не віддавати дітей-сиріт в інтернати?

Сімферополь – Сімферопольський міський дитячий будинок – невеликий заклад у затишному місці на лісистій околиці адміністративного центру Криму. Статус дитбудинку колишній притулок для неповнолітніх отримав лише три роки тому і зовсім змінився: як своїм виглядом – після ремонту та переобладнання, так і за суттю – після зміни концепції установи.

Олена Тохтабаєва, директор закладу, який розрахований на 50 дітей, позбавлених батьківської опіки, працює у цій сфері вже 15 років. Вона каже, що останнім часом тут відбулося чимало змін. Власне, і створення мережі таких маленьких, майже сімейних дитбудинків Тохтабаєва пов’язує з президентськими ініціативами п’ятирічної давнини, як і державну стимуляцію усиновлення сиріт чи передачі їх на виховання у прийомні сім’ї.

«В останні роки збільшилася кількість людей, які бажають взяти діток у сім’ї. Це втішає, це хороша тенденція. Звичайно, хотілося б більше, хотілося б, щоб у кожної дитини була своя родина, але це, на жаль, ще не так. Ми до цього поки йдемо», – вважає Олена Тохтабаєва. За її даними, щороку на всиновлення з дитбудинку беруть 10–15 діток.

Василина Дибайло, керівник громадської організації «Партнерство «Кожній дитині», теж відзначає цю позитивну тенденцію, загальноукраїнську. «Діти, які сироти, позбавлені батьківського піклування, зараз більше виховуються у сімейних формах. Їх менше влаштовують в інтернатні заклади. Загальний показник по Україні – приблизно 86% дітей-сиріт влаштовані у сім’ї: це – усиновлення, це – опіка, піклування родичами, це – прийомні сім’ї чи дитячі будинки сімейного типу», – зазначила Василина Дибайло.

Погана тенденція

Водночас Олена Тохтабаєва відзначає ще одну тенденцію, щоправда, кримську і не дуже втішну. Завідувач дитячого будинку називає її «сумною»: мова йде про кримськотатарських дітей, кількість яких в подібних закладах зростає. Із 47 вихованців сімферопольського дитбудинку – 5 кримські татари.

«Раніше цього не було. Якось було звичним, що кримськотатарських дітей забирала велика родина. Віднаходилися бабусі-дідусі, якісь родичі… І практично раніше в дитбудинках кримськотатарських дітей не було. Зараз є, на жаль», – зазначила Олена Тохтабаєва.

49-літня Ефтаде сама виросла в багатодітній родині, де виховувалися прийомні діти. Вона розповідає, що раніше на її пам’яті зовсім не було випадків, щоб кримськотатарських дітей віддавали в державні інтернатні установи, хіба що у роки війни. Вона каже, що навіть у часи депортації в таких випадках дітей брали або родичі, причому часто навіть дуже далекі, або сусіди.

«Зараз змінилася ситуація. Звичайно, якщо дитина залишається сиротою, то її, як правило, забирають родичі: бабусі, дідусі, двоюрідні, троюрідні, до п’ятого коліна… Але, на жаль, кажуть, що є повідомлення, що новонароджені дітки потрапляють у дитбудинки – вже з’явилися такі випадки»,– розповіла Ефтаде-ханум.

Голова громадської організації «Намус» Тимур Челебієв каже, що насправді в дитбудинках та інтернатах є кримськотатарські діти різного віку, причому не лише сироти. Він погоджується, що переважно це ті, від яких відмовилися відразу після народження. Але є й ті, в кого не знайшли родичів, а сусіди вже не відгукнулися. Він вважає, що на втрату традицій вплинули не лише важка економічна ситуація в перші роки репатріації, а й домінуючі на півострові інші моральні цінності повоєнних переселенців, відірваних від свого історичного коріння.

До цього Тимур Челебієв ще додає впливи сучасних засобів масової інформації. «Це не просто падіння моралі, а вже йде повна деградація. Бо вони дивляться телевізор та інтернет і що вони звідти беруть? Грубо, але це – дебільні програми, і вони на них вчаться. Ось що погано!» – вважає Тимур Челебієв.

На його думку, окрім державних програм підтримки сім’ї потрібні зусилля громадськості, зокрема, кримськотатарської інтелігенції, а також релігійних авторитетів. Він вважає, що кримськотатарські родинні традиції має посилити відродження релігійності.

Вихід – у пошуку нових форм

Василина Дибайло з партнерства «Кожній дитині» вихід бачить у поєднанні зусиль влади і громадськості. Як приклад вона наводить рішення уряду про запровадження мережі соціальних працівників. За словами Василини Дибайло, цього громадські організації активно домагалися і лобіювали з 2009 року.

Вона пояснює, що держава активно підтримує розвиток сімейних форм виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, а також значно збільшила виплати на народження і виховання дітей до 3 років. Разом з тим, підтримка біологічних сімей, які мають дітей, старших від 3-річного віку, є невисокою, і деякі родини через певні життєві обставини чи соціально-економічні проблеми змушенні віддавати своїх дітей до інтернатів чи дитбудинків. Саме тому Україні вкрай не вистачало первинної ланки соціальної політики – соціальних фахівців, до яких найперше б зверталися такі «проблемні» сім’ї, каже Василина Дибайло.

«Наш досвід показує, що в тих селах, де цих фахівців запровадили – а ми з 2006 року фінансували їх у 12 чи 14 селах Київської області – то там одразу припинилося вилучення дітей із неблагополучних родин і влаштування їх в інтернати, хоча до того щороку було стабільно – 2–3 дитини направляли в інтернатні установи», – повідомила директор партнерства «Кожній дитині» Василина Дибайло.

Вона розповіла також, що новою і перспективною формою є впровадження патронатних сімей, де тимчасово живуть дітки, поки їхні родини залагоджують свої проблеми. Директор Сімферопольського міського дитячого будинку Олена Тохтабаєва каже, що поки в Криму така форма приживається важко. Водночас вона повідомила, що останнім часом все більше кримськотатарських родин бере на всиновлення чи виховання дітей з їхньої установи. Причому не лише кримських татар, але й дітей іншої національності – «аби лише буле чорняві», сказала Олена Тохтабаєва.