«В Україні питання гомофобії стає все гіршим і гіршим» – письменниця Світлана Пиркало

Головна відмінність між ставленням до сексуальних меншин в Україні і Великій Британії у тому, що в Британії – це питання прав людини, а в Україні на гомосексуальність досі дивляться як на хворобу, зауважила в інтерв’ю Радіо Свобода українська письменниця, яка живе у Лондоні, Світлана Пиркало.

– Світлано, гомосексуалізм залишається політичним питанням у Британії, але чи є різниця у політизації цього питання в Британії та Україні?

– У Британії гомосексуалізм – це питання досі політичне, але воно зовсім в іншому ключі політичне. Британія веде внутрішню дискусію і робить багато кроків для того, щоб легалізувати одностатеві шлюби. У 2004 році вже було прийнято законодавство, яке дозволяє одностатевим парам укладати сімейні союзи, які, фактично, дорівнюють до шлюбу і просто так не називаються, але ці пари мають такі ж самі права.

Лейбористський уряд, який тоді був при владі, успішно провів це законодавство. Нинішній консервативний уряд його підтримує і хоче поглибити права для одностатевих пар. Нещодавно, до речі, прем’єр-міністр Дейвід Камерон сказав, що він підтримує одностатеві шлюби, і, як він висловився, не в супереч тому, що він консерватор, а завдяки тому, що він консерватор, адже йдеться про союз, про те, що дві людини обіцяють одна одній чи один одному вірність. В Україні, ясно, що питання стоїть по-іншому. Питання гомофобії стає все гіршим і гіршим.

– Як в Британії голосують за того чи іншого політика, в залежності від того які він має погляди щодо одностатевих шлюбів чи, взагалі, людей нетрадиційної сексуальної орієнтації?

– Я думаю, в Британії було б дуже важко політику, який проти рівних прав для людей будь-якої орієнтації – чи етнічної приналежності чи раси. Для політика, який виступав би проти рівних прав для будь-кого, було б дуже важко обратися будь-куди. Якби така людина обралася кудись з якоїсь незрозумілої причини, то їй би було дуже важко далі в політиці, тому що з такою людиною ніхто б не захотів мати справу, щоб не втратити власної репутації.

– Чому, на Вашу думку, традиційні демократичні суспільства так обурює український законопроект?

– Цей законопроект є дуже дискримінаційним. Він виглядає страшенно гомофобським. Що він може комусь дати? Він нікому нічого не дає, крім того, що він забороняє двом людям робити щось, навіть не знаємо, що він забороняє. Згідно з цим законопроектом забороняється пропаганда гомосексуалізму, але не пояснюється, що таке пропаганда гомосексуалізму, в чому вона полягає. Тобто двоє людей, які там беруться за руки на вулиці в принципі можуть загриміти в тюрягу за те, що хтось може в чомусь вбачити пропаганду гомосексуалізму.

Важко сказати чітко, що законодавці, які пропонують цей закон хочуть справді боротися з якоюсь явною пропагандою гомосексуалізму, чи вони хочуть мати ще додатковий інструмент для того, щоб тиснути на «невгодних» для них. Адже, в принципі, за бажанням, у кожного в комп’ютері можна знайти якусь картинку, якийсь спам, який можна назвати пропагандою будь-чого. І такі дебати, такі зауваження точилися і коли обговорювали проект про порнографію, і про все це інше.

Для пересічного українця слово таке як «порнографія», чи «гомосексуалізм» звучить дуже страшно. Люди починають думати про якісь цінності, які вони в інших ситуаціях не сповідують і починають думати про родину і починають думати про те, що геї, нібито там наступають на їхні права. І дуже мало хто насправді себе запитує, чому ця тема стала раптом актуальною перед виборами в країні, яка у всіх рейтингах ведення бізнесу десь на низу, в рейтингах сприйняття корупції на низу, у всіх можливих негативних рейтингах з приводу бізнесу, з приводу прозорості законодавства, з приводу прозорості судової системи… Україна пасе задніх і раптом виявляється, що пропаганда гомосексуалізму – це основна проблема в країні.

– От, власне, я хотіла Вас про це запитати. Чому в Європі, де також багато проблем і політичних, і економічних, стільки уваги приділяється правам сексуальних меншин? І як це можна пояснити українському слухачеві?

– Права сексуальних меншин – це права людини. Думаю тут треба дуже просто себе запитати: про що йдеться? Йдеться про права людини. Чи людина має право в себе вдома обіймати, цілувати того, кого вона хоче? «Так!», ми всі разом скажемо. А поставити питання про інше: чи людина має право цілувати когось однієї із ним статі? Тут вже починаються якісь інші міркування. Але якщо говорити про права людини, то тоді воно ніби чіткіше.

Тому що права жінки – це права людини, права геїв – це права людини, права людини хворої – це права людини, права пенсіонера – це права людини, це все права людини. І, насправді, для Європи це дуже все очевидно і все просто. Тут немає ніяких оцих мук.

В Україні дуже багато люди мучаться від того, що вони чомусь вважають, що це має якесь відношення до християнської моралі. Дуже багато наших політиків заявляють, що Україна є християнською країною тому все це є антихристиянське.

По-перше, Україна є державою світською, хочу нагадати. А по-друге, тим людям, які мучаться з цього приводу, теж хочу нагадати, що наші законодавці могли би, наприклад, почати з більш нагальних питань. Наприклад, дотримуватися 10 заповідей Господніх. Я особисто порекомендувала б такі заповіді як: «Не укради» або «Не забажай жони ближнього свого, або чоловіка». Вони такі непогані заповіді. Можна ще припинити їсти сало по п’ятницях, але чомусь суспільство сконцентрувалося саме на геях...

– Українське суспільство дуже традиційне, дуже консервативне. За опитуванням, понад 80% українців вважають, що гомосексуальні стосунки «неприйнятні за жодних обставин». Більшість, чиї погляди висловлює депутат Тарас Чорновіл, вважають, що гомосексуалізм є хворобою. То, можливо, потрібен інший закон не про обмеження інформації про гомосексуалізм, а про розширення інформації, щоб люди зрозуміли – що це за явище?

– Безумовно, багато хто просто не усвідомлює що це таке, і від цього теж багато що випливає. Це дозволяє маніпулювати українським суспільством, яке раптом вирішило, що для нього це проблема дуже суттєва. Тому що раніше ці опитування показували, що питання гомофобії не було таким гострим. Воно загострюється з року в рік, і ми бачимо наскільки гомофобії стає все більше, ніби іншим нічим зайнятися. Звичайно, інформації мало, є люди, які щиро вважають, що якась пропаганда може до чогось привести.

Але я б хотіла звернутися до Тараса Чорновола і запитати у нього, наприклад, чи він не впевнений у своїй маскулінності? Може він не впевнений у своїй власній сексуальній орієнтації? І всі інші люди, які виступають проти пропаганди гомосексуалізму, може вони просто невпевнені у своїй власній сексуальній орієнтації? Вони дуже довго боролися зі своїми власними якимось потягами і, нарешті, вони вважали, що вони їх побороли, і вони хочуть, щоб їх ніхто і ніколи не спокушав. Це, в принципі, можна зрозуміти і поспівчувати.

Ось такі приклади, коли люди борються дуже сильно з правами геїв, а потім їх ловлять в туалеті зі спущеними штанами, існують в світовій політиці. Можемо згадати американського сенатора-республіканця Ларі Крейга, наприклад, якого в 2007 році заарештували в аеропорту. Він домагався кохання від поліцейського в цивільному. Він потім визнав, що справді так все і було, ну а далі залишився в політиці – це теж була дуже цікава історія. І ця історія не поодинока. Дуже часто щодо людей, які сильно виступають, особливо на законодавчому рівні проти якоїсь там пропаганди і за заборону одностатевих шлюбів, з’ясовується, що причина у їхній власній орієнтації. Тому що людина, яка абсолютно впевнена в собі, скільки б вона геїв не бачила, то вона до геїв не примкне...

– Ну, тут вони пояснюють це тим, що йдеться про молодь і про те, що молоду людину можна загітувати цим…