«Їм все одно, кого садити» – той, хто відсидів замість маніяка (ВІДЕО)

Київ – Українець Максим Дмитренко, якого тримали за ґратами за чужі злочини, не отримав за це компенсацій. Він і не вірить, що може домогтися справедливості в Україні. Максима затримали 1 жовтня 2004 року і звинуватили у вбивствах та зґвалтуваннях, в яких пізніше зізнався серійний убивця Сергій Ткач, відомий як «пологівський маніяк». А відпустили Максима Дмитренка тільки цієї весни, аж через два тижні після виправдувального вироку Вищого спеціалізованого суду. Про те, як Дмитренка катували правоохоронці й тюремники та чому його змусили взяти провину на себе, він розповів у інтерв’ю Радіо Свобода.

– Максиме, що ви відчували, коли Вас схопили і звинуватили в убивстві зі зґвалтуванням, якого Ви не скоювали?

– Це шоковий стан, ти не розумієш, що з тобою роблять і з якою метою. Тобі намагаються просто накинути те, чого ти не робив – дотискають будь-якими способами.


– А чому з-поміж усіх мешканців міста Пологи Запорізької області міліція обрала саме вас?

– Спочатку дотискали іншого підозрюваного, не давали йому інсуліну, доки його не забрала швидка. Тоді взялися за мене. Я навіть не уявляю, за якими принципами відбувався «добір кандидатів». Я просто зайшов до кафе увечері. Просто потрапив «не в той час і не в те місце».

– Як із Вами поводилися, коли затримали? Чи завдавали Вам тортур?

– Так без цього не буває, коли на тебе вішають чуже убивство. Є безліч методів, їх використовують у міліції, продовжують – у слідчому ізоляторі. Це «прес-хати» – коли розміщують у камеру, де над тобою знущаються сусіди. Улюблений їхній метод – протигаз (одягають і не дають дихати), «ластівка» (коли прив’язують до якоїсь опори в незручній позі, доки не почнуть боліти суглоби). Били, само собою. Але фізичний біль до якоїсь межі можна терпіти, моральний тиск – набагато страшніший. Я 37 діб провів у слідчому ізоляторі тимчасового тримання у Пологівському райвідділку. Умови там жахливі. Тобто, дали команду знайти й посадити. Знайшли, посадили. Кого саме – яка їм різниця?

– У слідчому ізоляторі тортури припинилися?

– Чому ж? Спочатку, як завжди – «прес-хата», щоб не надумав відмовитися, щоб підписав усі документи, які слідчий готує до суду. Якщо вже взялися, будуть тиснути до кінця. Я не пам’ятаю, скільки людей тоді помирало у запорізькому СІЗО № 10, де мене тримали. Коли хтось помирав, керівництво завжди знаходило, на що списати смерть. Ти тримаєшся до якоїсь межі, доки правоохоронці або тюремники не з’ясують, чого ти боїшся найбільше, або коли просто не стане сил терпіти тортури. Кожна людина ламається, якою б вона не була.

– Що ви відчули 22 березня цього року, коли дізналися, що суд Вас звільнив?

– Я не розумів нічого. Зранку розбудили, відвели на КПП, а там слідчий з Генпрокуратури. Взяв мене у машину і кудись повіз. Я не розумів, що все закінчилося, слава Богу. Трьох причетних до мого незаконного арешту і тортур затримали, інших – шукають. Чи отримаю я компенсацію? Цим займається мій адвокат. Але навряд чи можна досягнути справедливості у цій країні. Ось подивіться, відома справа паламарів (ідеться про вибух у храмі 2010 року). Це, знову ж таки, Запоріжжя, доказів немає жодних, а люди в СІЗО вже третій рік.