Венеціанський кінофестиваль розпочнеться завтра на острові Лідо і триватиме до 8 вересня. Захід проходить уже 69 років поспіль і, як стверджують працівники кіноіндустрії, весь цей час він не зраджував своєму іміджу художнього й артистичного. Однак, чи на користь це йому? Про цьогорічний фестиваль Радіо Свобода говорило з українською кінорежисеркою, лауреатом нагороди «Золота пальмова гілка за короткометражний фільм» Канського кінофестивалю – Мариною Вродою
– На Вашу думку, на чому організатори Венеціанського фестивалю зроблять акцент цього разу?
– Я думаю, як і минулого року. Пам’ятаю, що там картини, в основному, за формою претендують на якісь вагомі висловлювання, тобто в них є якийсь консервативний пафос. Це переважно будуть такі фільми, де є наратив, історія, все-таки більш традиційне кіно. Вони намагались змінювати концепцію, бути більш сучасними, але мені здається, що це все ж таки будуть класичні, хороші фільми.
– А чи на користь фестивалю такий консерватизм?
– Скрізь є певна криза великих фестивалів, але з іншого боку, вони ж мають право зберігати свою концепцію. Зараз, в принципі, все мистецтво соціально-політичне. І я вважаю, що це нормально. А цей фестиваль намагається лишитись таким-собі артистичним – тільки арт, тільки художні засоби їх цікавлять і самі художники. Сьогодні людям цікава їхня реальність, день сьогоднішній, а не якесь високе мистецтво. Тому такі фестивалі як Роттердам, Берлін, навіть Канни – шукають нової мови.
– Чи можна говорити про конкуренцію між цими фестивалями?
– Такого класу (класу А) фестивалі конкурують між собою. Ви ж розумієте, що коли ти на фестивалі – це одна робота, ти більше віддаєш, але ти сам за цей час не створюєш ніякого нового продукту. Тому якщо ти в Каннах або в Берліні, або в Венеції, то це або, або, або – ти не можеш бути там, там і там. Вони хочуть усі прем’єри – «право першої ночі» це називається, іноді фестивалі б’ються за прем’єру, якщо це якийсь відомий режисер.
– Україна за роки своєї незалежності жодного разу не брала участі у Венеціанському фестивалі. Як гадаєте, чому?
– Я думаю, що це не така вже біда – брали ми чи не брали участь. Важливо робити фільми для себе, створювати тут простір і ринок внутрішній. Звичайно, важливо представляти країну і створювати імідж у Європі, приносити медалі й нагороди, але найбільша перемога – це коли ти перемагаєш тут, створюючи цей ринок, коли глядач приходить дивитися ваш спектакль, вашу роботу, тоді це цікаво. Одне без іншого не буває. Думаю, якби був створений ринок, то ми б мали й фільми, і вони були б на конкурсі у Венеції цього року.
– Що треба зробити для того, щоб цей ринок з’явився?
– Треба, щоб з’явилась велика артистична група, яка б мала силу впливати на суспільні події, на державу. Справа не в кіно. Кіно з’явиться, як тільки з’явиться можливість говорити і бути почутим. Кіно, врешті-решт, це для держави, для продюсерів такий самий бізнес, а для художників – спосіб змінювати суспільство на краще або хоча б бути його дзеркалом і вести діалог.
– На Вашу думку, на чому організатори Венеціанського фестивалю зроблять акцент цього разу?
– Я думаю, як і минулого року. Пам’ятаю, що там картини, в основному, за формою претендують на якісь вагомі висловлювання, тобто в них є якийсь консервативний пафос. Це переважно будуть такі фільми, де є наратив, історія, все-таки більш традиційне кіно. Вони намагались змінювати концепцію, бути більш сучасними, але мені здається, що це все ж таки будуть класичні, хороші фільми.
– А чи на користь фестивалю такий консерватизм?
Зараз в принципі все мистецтво соціально-політичне. А цей фестиваль намагається лишитись таким-собі артистичним
– Скрізь є певна криза великих фестивалів, але з іншого боку, вони ж мають право зберігати свою концепцію. Зараз, в принципі, все мистецтво соціально-політичне. І я вважаю, що це нормально. А цей фестиваль намагається лишитись таким-собі артистичним – тільки арт, тільки художні засоби їх цікавлять і самі художники. Сьогодні людям цікава їхня реальність, день сьогоднішній, а не якесь високе мистецтво. Тому такі фестивалі як Роттердам, Берлін, навіть Канни – шукають нової мови.
– Чи можна говорити про конкуренцію між цими фестивалями?
– Такого класу (класу А) фестивалі конкурують між собою. Ви ж розумієте, що коли ти на фестивалі – це одна робота, ти більше віддаєш, але ти сам за цей час не створюєш ніякого нового продукту. Тому якщо ти в Каннах або в Берліні, або в Венеції, то це або, або, або – ти не можеш бути там, там і там. Вони хочуть усі прем’єри – «право першої ночі» це називається, іноді фестивалі б’ються за прем’єру, якщо це якийсь відомий режисер.
– Україна за роки своєї незалежності жодного разу не брала участі у Венеціанському фестивалі. Як гадаєте, чому?
Звичайно, важливо представляти країну і створювати імідж в Європі, але найбільша перемога – це коли ти перемагаєш тут, створюючи цей ринок
– Я думаю, що це не така вже біда – брали ми чи не брали участь. Важливо робити фільми для себе, створювати тут простір і ринок внутрішній. Звичайно, важливо представляти країну і створювати імідж у Європі, приносити медалі й нагороди, але найбільша перемога – це коли ти перемагаєш тут, створюючи цей ринок, коли глядач приходить дивитися ваш спектакль, вашу роботу, тоді це цікаво. Одне без іншого не буває. Думаю, якби був створений ринок, то ми б мали й фільми, і вони були б на конкурсі у Венеції цього року.
– Що треба зробити для того, щоб цей ринок з’явився?
– Треба, щоб з’явилась велика артистична група, яка б мала силу впливати на суспільні події, на державу. Справа не в кіно. Кіно з’явиться, як тільки з’явиться можливість говорити і бути почутим. Кіно, врешті-решт, це для держави, для продюсерів такий самий бізнес, а для художників – спосіб змінювати суспільство на краще або хоча б бути його дзеркалом і вести діалог.
