День Незалежності разом з українцями відзначають і тисячі американців, які живуть і працюють в Україні. Одні з них мають українські корені, інші – ні. Хтось приїхав кілька років тому, хтось прибув сюди ще до часів проголошення незалежності. Про те, яким їм бачиться минуле і сьогодення України, вони розповіли нашим київським кореспондентам.
Мирон Василик родом зі штату Огайо. Йому було 30 років, коли він втратив роботу в американському уряді і вперше приїхав до України. Відтоді він постійно тут – одружився, завів сім’ю. А зараз очолює PR компанію, яка допомагає західним фірмам працювати на українському ринку. «Я пам’ятаю 1993 рік, коли ще в той час був певний романтизм, і ми, діаспора, ті, хто виросли в Америці, в Канаді, працювали в Народному Русі, а потім повернулися в Україну, я пам’ятаю, всі зібралися на Майдані Незалежності і думали – як довго проживе ця незалежність. І були такі думки, що ну, може ще років два, три, а потім що?», – пригадує Василик. Нині, каже він, незалежність – незворотна. Але виникають сумніви іншого порядку.
«Чи Україна рухається в правильному напрямку? Якщо чесно, то на Сході вважають, що так. А на Заході вважають, що ні. І взагалі по цілій Україні вважають, що Україна не рухається в правильному напрямку. Це вже більш політичне питання. В Україні правила гри для бізнесу незрозумілі. Абсолютно незрозумілі. Тобто в нас може бути один клієнт, який може мати прекрасні стосунки з державою, повернення ПДВ просто через день, а інші клієнти чекають роками на це повернення. І як це пояснити – ну ніяк», – зазначає Василик.
Головний редактор газети «Kyiv Post» Брайан Боннер уперше прибув в Україну в 1996-му. Каже, побачив і закохався. «Це дуже цікаво – бути в країні, яка проходить через усі ці зміни, прокладає свою дорогу до незалежності, визначає, якою вона хоче бути. Це величезна честь», – пояснює він Голосу Америки.
Браян вважає, що всі ці роки Україна розвивалася хоч і повільно, але загалом у правильному напрямку. «Але донедавна. У ці останні два роки було дуже важко працювати в медіа – як з економічної, так і з політичної точки зору. Простір для незалежних ЗМІ звужується. Структура українських ЗМІ така, що п’ять мільярдерів володіє вісімдесятьма відсотками провідних телеканалів, журналів і газет. Небагато залишилося видань, які ведуть незалежні журналістські розслідування, практикують об’єктивну журналістику. І ми намагаємось бути острівцем такої журналістики. Окрім нас, є ще «Дзеркало тижня», «Українська правда», Голос Америки, ТВі. Але ті, хто дотримуються незалежного критичного підходу, не дуже вітаються і мають малий простір на медіа-ландшафті», – каже Боннер.
Бізнесмен Дейвид Свірі потрапив в Україну ще за радянських часів. Пам’ятає гіперінфляцію і бачив, як вперше піднімали український прапор. Відтоді він живе тут з усією родиною – дружиною і двома синами, керує успішною аграрною компанією, з інвестиціями 50 мільйонів доларів і в якій працює тисяча людей. Він вірить, що Україна здатна нагодувати мільярд людей і прогнозує, що за десять років вона подвоїть виробництво хліба.
«Україна – дуже багата країна. Я думаю, українці знають про це, але поки що не відчувають. Тому, що така величезна прірва існує зараз між багатими і бідними. Є також інші причини, але в принципі, Україна дуже багата. І ресурсами, і через своє стратегічне розташування. І вона продовжуватиме розвиватися, ставатиме все багатшою і багатшою, якщо буде політична стабільність і зміцниться незалежність», – вважає Свірі.
Юрист з Вашингтона Адам Мицик в Україні вже вісімнадцять років. Він не нарікає на труднощі. Каже, все пізнається в порівнянні.
«Я пам’ятаю, коли я приїхав, ще були купони. Я не розумів, що таке купони. Я ходив по вулиці в перший чи другий день в Києві. Бачу, купони якісь валяються, п’ятірки, десятки. Я їх схопив, прийшов на роботу, показав колегам – кажу, дивіться, скільки я грошей знайшов. Всі почали сміятися. Мовляв, у нас вже купюри тисячні, десять тисяч купонів ходять. А те, що ти знайшов – це нічого не варто. Це – туалетний папір. Можеш це викинути. Я жив в той період і пам’ятаю що це таке гіперінфляція. Думаю, що всім було тоді тяжко. Я не кажу, що зараз всім легко. Але подивіться на людей у Києві. Вони не набагато відрізняються від іноземців», – каже Мицик. Він зауважує, що за роки перебування в Україні навіть до постійних тутешніх криз та змін економічної політики уже звик: «Тих вісімнадцять років, що я тут живу, бізнес завжди був «вверх-вниз-вверх-вниз». Для мене це зрозуміло, це – стабільно. Ти знаєш, на що розраховувати. Тобто нічого іншого не очікуєш. В кінці кінців треба зрозуміти, що Україна – це така велика загадка».
(Передрук з «Голосу Америки»)
Мирон Василик родом зі штату Огайо. Йому було 30 років, коли він втратив роботу в американському уряді і вперше приїхав до України. Відтоді він постійно тут – одружився, завів сім’ю. А зараз очолює PR компанію, яка допомагає західним фірмам працювати на українському ринку. «Я пам’ятаю 1993 рік, коли ще в той час був певний романтизм, і ми, діаспора, ті, хто виросли в Америці, в Канаді, працювали в Народному Русі, а потім повернулися в Україну, я пам’ятаю, всі зібралися на Майдані Незалежності і думали – як довго проживе ця незалежність. І були такі думки, що ну, може ще років два, три, а потім що?», – пригадує Василик. Нині, каже він, незалежність – незворотна. Але виникають сумніви іншого порядку.
«Чи Україна рухається в правильному напрямку? Якщо чесно, то на Сході вважають, що так. А на Заході вважають, що ні. І взагалі по цілій Україні вважають, що Україна не рухається в правильному напрямку. Це вже більш політичне питання. В Україні правила гри для бізнесу незрозумілі. Абсолютно незрозумілі. Тобто в нас може бути один клієнт, який може мати прекрасні стосунки з державою, повернення ПДВ просто через день, а інші клієнти чекають роками на це повернення. І як це пояснити – ну ніяк», – зазначає Василик.
Головний редактор газети «Kyiv Post» Брайан Боннер уперше прибув в Україну в 1996-му. Каже, побачив і закохався. «Це дуже цікаво – бути в країні, яка проходить через усі ці зміни, прокладає свою дорогу до незалежності, визначає, якою вона хоче бути. Це величезна честь», – пояснює він Голосу Америки.
Структура українських ЗМІ така, що п’ять мільярдерів володіє вісімдесятьма відсотками провідних телеканалів, журналів і газет. Небагато залишилося видань, які ведуть незалежні журналістські розслідування, практикують об’єктивну журналістикуБрайан Боннер
Бізнесмен Дейвид Свірі потрапив в Україну ще за радянських часів. Пам’ятає гіперінфляцію і бачив, як вперше піднімали український прапор. Відтоді він живе тут з усією родиною – дружиною і двома синами, керує успішною аграрною компанією, з інвестиціями 50 мільйонів доларів і в якій працює тисяча людей. Він вірить, що Україна здатна нагодувати мільярд людей і прогнозує, що за десять років вона подвоїть виробництво хліба.
Україна – дуже багата країна. Я думаю, українці знають про це, але поки що не відчувають. Тому, що така величезна прірва існує зараз між багатими і біднимиДейвид Свірі
Юрист з Вашингтона Адам Мицик в Україні вже вісімнадцять років. Він не нарікає на труднощі. Каже, все пізнається в порівнянні.
«Я пам’ятаю, коли я приїхав, ще були купони. Я не розумів, що таке купони. Я ходив по вулиці в перший чи другий день в Києві. Бачу, купони якісь валяються, п’ятірки, десятки. Я їх схопив, прийшов на роботу, показав колегам – кажу, дивіться, скільки я грошей знайшов. Всі почали сміятися. Мовляв, у нас вже купюри тисячні, десять тисяч купонів ходять. А те, що ти знайшов – це нічого не варто. Це – туалетний папір. Можеш це викинути. Я жив в той період і пам’ятаю що це таке гіперінфляція. Думаю, що всім було тоді тяжко. Я не кажу, що зараз всім легко. Але подивіться на людей у Києві. Вони не набагато відрізняються від іноземців», – каже Мицик. Він зауважує, що за роки перебування в Україні навіть до постійних тутешніх криз та змін економічної політики уже звик: «Тих вісімнадцять років, що я тут живу, бізнес завжди був «вверх-вниз-вверх-вниз». Для мене це зрозуміло, це – стабільно. Ти знаєш, на що розраховувати. Тобто нічого іншого не очікуєш. В кінці кінців треба зрозуміти, що Україна – це така велика загадка».
(Передрук з «Голосу Америки»)
