Белград – У серпні в Хорватії відзначають дві дати, присвячені визвольній війні: День вітчизняної вдячності та День пам’яті в’язнів ворожих таборів. Першу запровадили на честь завершальних військових операцій 1995 року, другу – на згадку про перший обмін військовополоненими та страждання хорватських бійців у сербських в’язницях.
На початку серпня 1992 року прем’єр-міністри Югославії та Хорватії , Мілан Панич і Франьо Ґреґурич, під час зустрічі в Будапешті досягли домовленості про обмін військовополоненими. Хорватія і Югославія (складалася з Сербії і Чорногорії) на той час ще не визнавали одна одну. Неофіційна зустріч глав урядів стала вступом до взаємного визнання й запровадження дипломатичних відносин.
Одна мати згадує день, коли після 10 місяців без вісток про синів побачила їх по телебаченню під час обміну. «Вони були... їх можна було впізнати лише з обличчя. Були худі, вичерпані, змучені. Інші мабуть не впізнали їх, але я впізнала. А коли показали їх в автобусі, я також впізнала їх», – згадує жінка.
Її старший син Томислав Йосич зауважує: «Я б радше воював 20 років, аніж перебував один день у таборі. Це не можна порівняти».
А молодший брат Томислава Мирослав Йосич розповів: «Найгірше за все було, коли привели мене дивитися, як б’ють і катують мого брата. Відтак приводили його, щоб він дивився, як мене б’ють і мордують. Це повторювали багато разів. Важче було дивитися як мучать брата, аніж коли били мене».
За офіційними даними, в сербських таборах та в’язницях перебувало близько 8 тисяч хорватів. Більшість із них пройшла через важкі тортури. Триста полонених загинули від побоїв, знущань та нелюдських умов у казармах, тюрмах, а також у стайнях та стодолах агропромислових комбінатів, де кілька тисяч із них провели першу зиму без опалення, свіжої води, медичної опіки та ліків.
Згідно з хорватськими даними, в сербських таборах перебувало 532 жінки, 200 підлітків та понад 400 чоловіків старших 60 років.
Досі ніхто не покараний за тортури
Сербська сторона довго замовчувала, навіть спростовувала факт, що на її території були табори для полонених. Лише після усунення режиму Слободана Милошевича було оприлюднено чимало свідчень про страждання полонених хорватів. Між ними були як солдати й поліцейські, так і люди, котрі ніколи не тримали зброю в руках.
Два роки тому колишні в’язні звернулися до сербського уряду з проханням відкрити меморіальну дошку на приміщеннях, де вони перебували на початку 90-х років. Белград спершу дав дозвіл, відтак скасував його через протести сербських добровольців. А хліви, що були жахливими тюрмами, згодом зруйнували, щоб стерти ганебні для Сербії сліди недалекого минулого.
У Сербії досі не порушили карних справ проти тих, хто засновував табори для полонених, керував ними та знущався над в’язнями. Усіх полонених, крім тих що померли, згодом звільнили без судових процесів і пустили додому, до Хорватії.
На початку серпня 1992 року прем’єр-міністри Югославії та Хорватії , Мілан Панич і Франьо Ґреґурич, під час зустрічі в Будапешті досягли домовленості про обмін військовополоненими. Хорватія і Югославія (складалася з Сербії і Чорногорії) на той час ще не визнавали одна одну. Неофіційна зустріч глав урядів стала вступом до взаємного визнання й запровадження дипломатичних відносин.
Одна мати згадує день, коли після 10 місяців без вісток про синів побачила їх по телебаченню під час обміну. «Вони були... їх можна було впізнати лише з обличчя. Були худі, вичерпані, змучені. Інші мабуть не впізнали їх, але я впізнала. А коли показали їх в автобусі, я також впізнала їх», – згадує жінка.
Її старший син Томислав Йосич зауважує: «Я б радше воював 20 років, аніж перебував один день у таборі. Це не можна порівняти».
А молодший брат Томислава Мирослав Йосич розповів: «Найгірше за все було, коли привели мене дивитися, як б’ють і катують мого брата. Відтак приводили його, щоб він дивився, як мене б’ють і мордують. Це повторювали багато разів. Важче було дивитися як мучать брата, аніж коли били мене».
За офіційними даними, в сербських таборах та в’язницях перебувало близько 8 тисяч хорватів. Більшість із них пройшла через важкі тортури. Триста полонених загинули від побоїв, знущань та нелюдських умов у казармах, тюрмах, а також у стайнях та стодолах агропромислових комбінатів, де кілька тисяч із них провели першу зиму без опалення, свіжої води, медичної опіки та ліків.
Згідно з хорватськими даними, в сербських таборах перебувало 532 жінки, 200 підлітків та понад 400 чоловіків старших 60 років.
Досі ніхто не покараний за тортури
Сербська сторона довго замовчувала, навіть спростовувала факт, що на її території були табори для полонених. Лише після усунення режиму Слободана Милошевича було оприлюднено чимало свідчень про страждання полонених хорватів. Між ними були як солдати й поліцейські, так і люди, котрі ніколи не тримали зброю в руках.
Два роки тому колишні в’язні звернулися до сербського уряду з проханням відкрити меморіальну дошку на приміщеннях, де вони перебували на початку 90-х років. Белград спершу дав дозвіл, відтак скасував його через протести сербських добровольців. А хліви, що були жахливими тюрмами, згодом зруйнували, щоб стерти ганебні для Сербії сліди недалекого минулого.
У Сербії досі не порушили карних справ проти тих, хто засновував табори для полонених, керував ними та знущався над в’язнями. Усіх полонених, крім тих що померли, згодом звільнили без судових процесів і пустили додому, до Хорватії.
