Хроніка принижень і поразок
Нагадаю хроніку останніх днів: 7 серпня група знакових представників української інтелігенції зробила останню спробу переконати Віктора Януковича не підписувати скандальний мовний закон авторства Ківалова-Колесніченка. Про це ж гаранта просили низка ним-таки призначених керівників облдержадміністрацій західних областей і навіть Волинська обласна організація Партії регіонів. Того ж дня Ганна Герман розповсюдила коментар, згідно з яким Президент начебто усвідомлює, що закон розколює суспільство і потребує суттєвого доопрацювання. Відтак у багатьох зажевріла надія на те, що Банкова бодай для збереження видимості діалогу поверне закон до Верховної Ради із зауваженнями щодо бодай найодіозніших його норм.
Проте дива не сталося. Вже наступного дня після зустрічі Президент скріпив текст своїм підписом (давши водночас для проформи низку розпоряджень щодо підготовки майбутніх вдосконалень до мовного законодавства – хоч якби глава держави справді хотів би покращити закон, він легко міг би зробити це, не ставлячи під ним свого остаточного підпису і не наражаючи суспільство на ризик серйозного внутрішнього протистояння). Але 10 серпня оприлюднений в «Голосі України» закон набув чинності. Україна прокинулася іншою державою, розділеною тріщиною мовного конфлікту, і шанси на повернення її до відносно мирного і благополучного стану «до 5 червня» (коли закон було проголосовано в першому читанні) не взявся б сьогодні оцінювати жоден із серйозних аналітиків.
Не говоритиму про те, навіщо «регіонали» перед виборами вкотре витягнули мовну тему – це очевидно. Не писатиму про фальшивість гасла «захисту російськомовних в Україні» – вона зрозуміла для всіх неупереджених. Не розводитимусь про «зраду Литвина» (ціною якої експерти вважають чотири місця для його однопартійців у прохідній частині списку Партії регіонів і гарантоване проходження самого спікера в його окрузі на Житомирщині). Не писатиму вкотре про «недолугість опозиції», яка не змогла перешкодити трагіфарсові 5 червня й 3 липня (хоч важко закидати щось нормальній мирній людині, що виявилася безпорадною перед тренованим бандитом із бейсбольною бітою).
Як вони убиватимуть мою мову
Спробую натомість зосередитися на механізмах, за якими закон Ківалова-Колесніченка убиватиме мою рідну українську мову. І паралельно намагатимуся зрозуміти – які можливості у нас усіх лишатимуться, аби протидіяти цьому вбивству.
Оглядачі найчастіше акцентували на тому, що майбутній закон майже автоматично робить російську «регіональною» приблизно в половині регіонів держави (де проживає понад 2/3 її громадян). Адже місцеві ради не можуть не ухвалити відповідних рішень, якщо на їх користь буде зібрано підписи щонайменше 10 вілсотків населення (ст.7, п.3) – інакше їхні дії чи бездіяльність буде оскаржено в судовому порядку. А навіть у Києві (негативно налаштованому щодо офіційної двомовності – про це свідчать усі опитування) колесніченки ці 300 тисяч підписів (справжніх чи ні – хто перевірятиме?) подадуть.
І з моменту проголошення російської мови регіональною вона перебирає на себе фактично всі офіційні функції. Попри застереження ст.6, ч.5: «жодне положення цього закону не може тлумачитися як таке, що спрямоване на звуження сфери використання державної мови» (яка наче й далі має вживатися на всій території й в усіх сферах життя), більшість інших статей не дають державній мові жодних преференцій перед регіональними мовами чи мовами меншин. Більше того, окремі положення законопроекту ставлять державну мову у відверто дискриміноване становище. Так, ст.7, ч.7 проголошує: «у межах території, на якій поширена регіональна мова або мова меншини, … , здійснення заходів щодо розвитку, використання і захисту регіональної мови або мови меншини, передбачених цим Законом, є обов’язковим для місцевих органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян, установ, організацій, підприємств, їх посадових і службових осіб, а також громадян – суб’єктів підприємницької діяльності та фізичних осіб».
На практиці це означатиме, що віднині всі в Києві, Харкові, Донецьку чи Одесі зобов’язані будуть розвивати, використовувати і захищати регіональну російську мову. Про те, хто розвиватиме, використовуватиме і захищатиме в цих регіонах державну українську мову, законопроект мовчить…
Отже, навіть декларована законопроектом необхідність вивчати українську в школі (щоправда – вже паралельно з однією з регіональних мов або мов меншин – ст.20, ч.7) перетвориться на фікцію – навіщо вивчати мову, без якої спокійно можна обійтися без будь-якої шкоди для кар’єрного просування?
З огляду на те, хто нині очолює освітянську галузь, можна сміливо прогнозувати: вищу освіту на Сході й Півдні буде русифіковано швидко й майже тотально, середню школу – повільніше, але й тут усе врешті-решт наблизиться до «показників 1987 року» (коли результати тривалої політики русифікації в освіті сягнули свого апогею). Адже ст.20, ч.3 вимагає в обов’язковому порядку збирати відомості про мову, якою хочуть навчатися учні й студенти – як при вступі, так і під час навчання. Не варто пояснювати, який широкий простір закладено тут як для адміністративного диктату, так і для гучних провокативних акцій проросійських організацій на кшталт марковської «родіни».
Як це відбуватиметься на практиці – видно з прикладу Одеси, де влада вже торік встигла скасувати україномовний статус усіх без винятку шкіл, а число створюваних класів поставила в залежність від поданих заяв. Цього року більшість одеситів захотіли ще навчати дітей-першокласників українською мовою – 52 відсотки, 48 відсотків – російською. Але тішитися немає чим – порівняно з минулим роком цей показник скоротився на чверть, і за умов дії закону Ківалова-Колесніченка з українським шкільництвом на Сході й Півдні протягом кількох років неминуче відбудеться те ж саме, що вже відбулося з білоруським унаслідок цілеспрямованої антинаціональної політики режиму Лукашенка (тут у містах збереглося лише 35 білоруськомовних шкіл, де навчається менше ніж 2 відсотки міських школярів).
Боюся, навіть автори закону не до кінця усвідомлюють, якого джина вони збираються випустити з пляшки. Бо ж просто з міркувань стабільності в державі, якою вони наче збираються керувати ще довго, наміри закласти хмиз для пожежі, яку важко буде загасити, збагнути не важко. Але недаремно правлячий режим уже порівнювали з бронтозавром, наділеним величезною м’язовою силою і вельми обмеженим інтелектом.
Українська під подвійним ударом
Чи українська мова збереже позиції бодай за київською Великою кільцевою дорогою (про плани перетворити російську на регіональну в Київській області наразі навіть колесніченки не говорять)? Боюся, що теж ні. Адже законопроект ретельно скасовує «Прикінцевими положеннями» всі норми українського законодавства, які досі створювали певні гарантії для присутності державної мови в освіті, кіно, телебаченні, рекламі та деяких інших сферах.
До чого це призведе на практиці? Наведімо відомий приклад зі сфери, де й досі упродовж усіх років незалежності закон ніяк не захищав української мови і де, отже, діяли суто ринкові механізми. 20 років тому десь 70% сукупного накладу українських часописів виходило українською. Зараз – несповна 10% (спробуйте знайти бодай щось українською на розкладках у київському метро!) Чому так? Адже принаймні половина населення – україномовні, а для 2/3 українська мова – рідна. Проте наш бізнес переконаний: україномовний завжди купить російськомовне видання (яке і на «ринки СНД» може прорватися). А ось російськомовний українського журналу найчастіше не купить. Наголошую – говорю не про реальну ситуацію (свого часу україномовний «Всесвіт» масово передплачувала російськомовна ІТРівська інтелігенція), а про стійкий стереотип, який спонукає інвесторів переводити на російську навіть комерційно успішні україномовні видання (бо прибуток від російськомовних може виявитися ще вищий!)
Як ударними темпами виганятимуть залишки української з телеекранів (норму про 75% україномовного продукту закон Ківалова-Колесніченка теж скасовує) – також цілком зрозуміло. На протести громадськості проти переважно російськомовного коментування Лондонської олімпіади на Першому національному Савік Шустер не посоромився заявити: все робиться правильно, бо російська – «комерційно привабливіша», а канал має заробляти гроші.
За відсутності будь-яких спроб держави втрутитися в ситуацію, яку важко назвати справедливою (натомість торік чималі бюджетні кошти було витрачено на «всесвітній конгрес російськомовної преси»!) україномовна громада могла б протиставити егоїзмові бізнесу лише одне – масовий і рішучий бойкот інформаційних і розважальних російськомовних видань і культурних практик, аби інвестори зрозуміли: їхня антиукраїнська політика приноситиме не лише прибутки. Але в силу вродженої української толерантності ми досі цього не зробили. Й тому міністр Табачник має підстави публічно обурюватися: ось ми готуємо журналістів українською і створюємо для них проблеми, бо працювати їм доведеться у переважно російськомовних ЗМІ. І, на жаль, він правий. Трагедія дуже багатьох журналістів, які сьогодні фактично не мають змоги працювати в рідній державі рідною мовою – взагалі тема для окремої розмови.
Тому в силу тих-таки «ринкових причин» і за Великою кільцевою стрімко зникне україномовна реклама й залишки україномовних ЗМІ, російська дедалі впевненіше повертатиметься в освіту (на виконання вказівок відповідно налаштованої вищої влади). Щоправда, рішення сільських рад тут ще оформлюватимуть українською.
На Галичині ситуація з мовою, звісно, виглядатиме оптимістичніше. Але про український дубляж кіно можна буде забути й тут – ніхто його спеціально для галичан не виготовлятиме. Місткість ринку не та. А захистити українців від цієї «зарази» колесніченки заповзялися принципово – дарма що навіть у Донецьку касові збори від україномовних показів упродовж останніх п’яти років лише зростали. Адже комусь дуже потрібно зруйнувати успішну галузь, яка дає сьогодні роботу українським акторам і перекладачам, і натомість відкрити ринок для московських дистриб’ютерів. Як наслідок, українські актори й перекладачі втратять роботу, а дубльовані російською фільми підвищуватимуть показник ВВП сусідньої Федерації.
Упосліджена державна
Багато про що говорить і те, що для української державної мови законопроект лишає фактично тільки п’ять обов’язкових сфер застосування без приписок «і/або регіональною чи мовою меншини». Нею й надалі прийматимуться акти вищих органів влади (ст.10, щоправда, оприлюднюватимуться вони вже й російською), оформлятимуться слідчі й судові документи (ст.14), писатимуться адреси відправника й одержувача на поштових відправленнях (ст.25), виготовлятимуться картографічні видання для внутрішнього вжитку (ст.27), вона залишатиметься мовою Збройних сил та інших військових формувань (ст.29).
Це – все. Якось замало для «всієї території держави і всіх сфер життя». До того ж, у чотирьох випадках із перелічених вище п’яти закон напевно масово порушуватимуть. І ніхто не каратиме тих, хто друкує плани міст чи пише слідчі протоколи зовсім не державною мовою. І ніхто не звільнятиме з посади міністра оборони, який, набувши українського громадянства лишень кілька років тому, уславився аж ніяк не знанням державної мови, а зовсім іншими рисами і якостями…
Натомість українець (на всій території держави) муситиме віднині вивчати регіональну (читай – російську) в школі (ст.20) й оформляти так само й нею паспорт та всі без винятку інші документи, які посвідчують особу (ст.13)!
Політичним наслідком ухвалення закону безумовно стане різке зростання напруженості в суспільстві. На Сході й Півдні десь – влада (згадаймо відомі заяви донецького Левченка, кримського Константінова, харківського Добкіна чи одеського Костусєва), десь – проросійські активісти, десь – і ті й другі разом кинуться завзято ліквідовувати залишки присутності української мови: змінюватимуть статус шкіл, домагатимуться тотальної російськомовності університетів (які й сьогодні переважно російськомовні), перемальовуватимуть таблички з назвами населених пунктів та вулиць. Це відбуватиметься вже навіть і без вказівки з Банкової – просто «за законами жанру». Нічого іншого ці люди запропонувати своєму електоратові сьогодні не можуть. Недарма на ближчі дні тут уже заплановано сесії низки обласних і міських рад із порядком денним: «про втілення в життя положень мовного законодавства»…
На Заході й почасти в Центрі натомість різко зросте масова ворожість до російської, яку багато хто однозначно потрактовуватиме як «мову донецьких окупантів». І ліквідувати наслідки цього в майбутньому буде складно.
Як нам протидіяти?
Що ж лишається робити пересічному українцеві з природними сентиментами до рідної мови й елементарним почуттям гідності? Насамперед йому варто таки почати принципово не купувати російськомовних видань і розваг (тоді, можливо, видавці всіх «тєлєнєдель» і «наталі», продюсери всіх білик і повалій і згадають про необхідність бодай якось зважати на мовні потреби тубільців). Водночас варто навчитися підтримувати україномовні газети, книжки й гурти своєю трудовою гривнею. Не переходити перелякано на «регіональну», коли нею говорить начальство (чи просто колеги по роботі). Далі читати українською свої лекції – навіть коли «радитимуть» перейти на російську. Вимагати дотримання свого конституційного права застосовувати державну мову на всій території держави і в усіх сферах суспільного життя – це право формально визнає навіть закон Ківалова-Колесніченка.
Водночас бути чемним і толерантним до всіх, хто українською не говорить. Бо шлях мовної війни – це шлях у нікуди.
До того ж, у кожного можуть бути власні рецепти. Коли меткі і юні чиновники чи журналісти «призову 2010 року» (наголошую – люди, які за віком закінчили вже українські школи, і які за фахом мали б українську вживати!) наполегливо звертаються до мене, киянина в четвертому поколінні, російською, я дуже чемно відповідаю… польською (яку закон Ківалова-Колесніченка формально захищає так само, як і російську). І спокійно пояснюю: ви регіональною, і це ваше право, але тоді і я регіональною, і це моє право. Найчастіше ці меткі молоді люди переходять потому на доволі пристойну українську. Польською таки я вимагатиму заповнювати відповідні сторінки своїх документів, коли/якщо закон Ківалова-Колесніченка набуде чинності.
І насамкінець. Можна тішити себе тим, що українська мова переживала й гірші часи – згадаймо Валуєвський циркуляр, Емський указ чи русифікацію брежнєвсько-сусловської доби. І попри все вижила. Але тоді за нею ще було україномовне село. Сьогодні демографія цього села відома: у моїх предківських козацьких Хоцьках на Переяславщині у 2011 році померло 28 осіб, а народилося четверо… Отже, відповідальність за мову лягає сьогодні на інтелігентних городян. І не лише у Львові чи Києві, але й у Харкові та Одесі – адже й тут є не лише помітні україномовні осередки, а й чимало російськомовних, які готові принаймні читати українською і навчати нею дітей. Від того, як ми впораємося з цією місією, залежить, якою буде мовна карта держави тоді, коли нинішній владний режим стане, нарешті, кошмарним минулим.
Звісно, навіть після ухвалення закону Ківалова-Колесніченка українською писатимуть добрі книги, співатимуть пісні, нею виходитимуть газети, орієнтовані чи то на сільського, чи то навпаки на «просунутого» читача. Вряди-годи вона звучатиме з вуст вищих посадових осіб – переважно в ритуальних моментах «про людське око». Не зникне україномовний сегмент інтернету. Не перейдуть масово на російську мої колеги-фізики (тим більше, що 98 відсотків науково-технічної інформації сьогодні оформляється англійською). Переважно україномовними залишаться гуманітарії. Цей список можна продовжувати.
Однак це буде, на жаль, «мовним існуванням у гетто» – «справжнє» життя (те, в якому ухвалюють владні рішення, роблять велике «бабло» й розважаються на позначених безглуздим, але розкішним несмаком «світських» тусовках) ітиме російською в її специфічному донецькому різновиді (як іде вже й сьогодні – без жодного мовного закону).
Проте, ставши символом опору цій владі, українська мова, якою (за найскромнішими оцінками) ще говорять щодня понад 23 мільйони громадян, мова, якою створено фантастично багатий фольклор, блискучу класичну й модерну літературу, якою вийшла перша в світі «Енциклопедія кібернетики», ще матиме шанс колись із цього гетто вирватися.
Події вже першого ранку по «ухваленні» закону Ківалова-Колесніченка в другому читанні (зумисно беру слово «ухвалення» в дужки, бо сам диригент регіоналів Чечетов ужив тут доречніше слово «развод» із лексикону бандитського «східняка») це підтвердили. Кількасот мирних киян вистояли перед натиском більшої кількості озброєних до зубів «беркутівців» (які злочинно взялися застосовувати газ) і змусили самого «гаранта» перенести в часі заплановану в «Українському домі» прес-конференцію.
Стихійні мовні майдани виникли по всій Україні – в кількості, якої ніхто не очікував. Дехто з моїх російськомовних колег почав демонстративно переходити на українську. Та й мітинги на підтримку закону Ківалова-Колесніченка на Сході й Півдні мали відверто силуваний і «проплачений» характер. Навіть у цих регіонах цей закон мало кого насправді гостро потішив…
То ж, хоча сьогодні українська мова муситиме опиратися глобалізаційному тискові «комерційно успішнішої» (на думку Савіка Шустера і тисяч йому подібних) російської без жодних підтримчих дій з боку власної держави (а часто і всупереч цій державі та місцевій владі) – її майбутнє все ж не виглядає остаточно безнадійним.
Максим Стріха – доктор фізико-математичних наук, письменник
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Нагадаю хроніку останніх днів: 7 серпня група знакових представників української інтелігенції зробила останню спробу переконати Віктора Януковича не підписувати скандальний мовний закон авторства Ківалова-Колесніченка. Про це ж гаранта просили низка ним-таки призначених керівників облдержадміністрацій західних областей і навіть Волинська обласна організація Партії регіонів. Того ж дня Ганна Герман розповсюдила коментар, згідно з яким Президент начебто усвідомлює, що закон розколює суспільство і потребує суттєвого доопрацювання. Відтак у багатьох зажевріла надія на те, що Банкова бодай для збереження видимості діалогу поверне закон до Верховної Ради із зауваженнями щодо бодай найодіозніших його норм.
Проте дива не сталося. Вже наступного дня після зустрічі Президент скріпив текст своїм підписом (давши водночас для проформи низку розпоряджень щодо підготовки майбутніх вдосконалень до мовного законодавства – хоч якби глава держави справді хотів би покращити закон, він легко міг би зробити це, не ставлячи під ним свого остаточного підпису і не наражаючи суспільство на ризик серйозного внутрішнього протистояння). Але 10 серпня оприлюднений в «Голосі України» закон набув чинності. Україна прокинулася іншою державою, розділеною тріщиною мовного конфлікту, і шанси на повернення її до відносно мирного і благополучного стану «до 5 червня» (коли закон було проголосовано в першому читанні) не взявся б сьогодні оцінювати жоден із серйозних аналітиків.
Не говоритиму про те, навіщо «регіонали» перед виборами вкотре витягнули мовну тему – це очевидно. Не писатиму про фальшивість гасла «захисту російськомовних в Україні» – вона зрозуміла для всіх неупереджених. Не розводитимусь про «зраду Литвина» (ціною якої експерти вважають чотири місця для його однопартійців у прохідній частині списку Партії регіонів і гарантоване проходження самого спікера в його окрузі на Житомирщині). Не писатиму вкотре про «недолугість опозиції», яка не змогла перешкодити трагіфарсові 5 червня й 3 липня (хоч важко закидати щось нормальній мирній людині, що виявилася безпорадною перед тренованим бандитом із бейсбольною бітою).
Як вони убиватимуть мою мову
Спробую натомість зосередитися на механізмах, за якими закон Ківалова-Колесніченка убиватиме мою рідну українську мову. І паралельно намагатимуся зрозуміти – які можливості у нас усіх лишатимуться, аби протидіяти цьому вбивству.
Оглядачі найчастіше акцентували на тому, що майбутній закон майже автоматично робить російську «регіональною» приблизно в половині регіонів держави (де проживає понад 2/3 її громадян). Адже місцеві ради не можуть не ухвалити відповідних рішень, якщо на їх користь буде зібрано підписи щонайменше 10 вілсотків населення (ст.7, п.3) – інакше їхні дії чи бездіяльність буде оскаржено в судовому порядку. А навіть у Києві (негативно налаштованому щодо офіційної двомовності – про це свідчать усі опитування) колесніченки ці 300 тисяч підписів (справжніх чи ні – хто перевірятиме?) подадуть.
І з моменту проголошення російської мови регіональною вона перебирає на себе фактично всі офіційні функції. Попри застереження ст.6, ч.5: «жодне положення цього закону не може тлумачитися як таке, що спрямоване на звуження сфери використання державної мови» (яка наче й далі має вживатися на всій території й в усіх сферах життя), більшість інших статей не дають державній мові жодних преференцій перед регіональними мовами чи мовами меншин. Більше того, окремі положення законопроекту ставлять державну мову у відверто дискриміноване становище. Так, ст.7, ч.7 проголошує: «у межах території, на якій поширена регіональна мова або мова меншини, … , здійснення заходів щодо розвитку, використання і захисту регіональної мови або мови меншини, передбачених цим Законом, є обов’язковим для місцевих органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян, установ, організацій, підприємств, їх посадових і службових осіб, а також громадян – суб’єктів підприємницької діяльності та фізичних осіб».
На практиці це означатиме, що віднині всі в Києві, Харкові, Донецьку чи Одесі зобов’язані будуть розвивати, використовувати і захищати регіональну російську мову. Про те, хто розвиватиме, використовуватиме і захищатиме в цих регіонах державну українську мову, законопроект мовчить…
Отже, навіть декларована законопроектом необхідність вивчати українську в школі (щоправда – вже паралельно з однією з регіональних мов або мов меншин – ст.20, ч.7) перетвориться на фікцію – навіщо вивчати мову, без якої спокійно можна обійтися без будь-якої шкоди для кар’єрного просування?
З огляду на те, хто нині очолює освітянську галузь, можна сміливо прогнозувати: вищу освіту на Сході й Півдні буде русифіковано швидко й майже тотально, середню школу – повільніше, але й тут усе врешті-решт наблизиться до «показників 1987 року» (коли результати тривалої політики русифікації в освіті сягнули свого апогею). Адже ст.20, ч.3 вимагає в обов’язковому порядку збирати відомості про мову, якою хочуть навчатися учні й студенти – як при вступі, так і під час навчання. Не варто пояснювати, який широкий простір закладено тут як для адміністративного диктату, так і для гучних провокативних акцій проросійських організацій на кшталт марковської «родіни».
Як це відбуватиметься на практиці – видно з прикладу Одеси, де влада вже торік встигла скасувати україномовний статус усіх без винятку шкіл, а число створюваних класів поставила в залежність від поданих заяв. Цього року більшість одеситів захотіли ще навчати дітей-першокласників українською мовою – 52 відсотки, 48 відсотків – російською. Але тішитися немає чим – порівняно з минулим роком цей показник скоротився на чверть, і за умов дії закону Ківалова-Колесніченка з українським шкільництвом на Сході й Півдні протягом кількох років неминуче відбудеться те ж саме, що вже відбулося з білоруським унаслідок цілеспрямованої антинаціональної політики режиму Лукашенка (тут у містах збереглося лише 35 білоруськомовних шкіл, де навчається менше ніж 2 відсотки міських школярів).
Боюся, навіть автори закону не до кінця усвідомлюють, якого джина вони збираються випустити з пляшки. Бо ж просто з міркувань стабільності в державі, якою вони наче збираються керувати ще довго, наміри закласти хмиз для пожежі, яку важко буде загасити, збагнути не важко. Але недаремно правлячий режим уже порівнювали з бронтозавром, наділеним величезною м’язовою силою і вельми обмеженим інтелектом.
Українська під подвійним ударом
Чи українська мова збереже позиції бодай за київською Великою кільцевою дорогою (про плани перетворити російську на регіональну в Київській області наразі навіть колесніченки не говорять)? Боюся, що теж ні. Адже законопроект ретельно скасовує «Прикінцевими положеннями» всі норми українського законодавства, які досі створювали певні гарантії для присутності державної мови в освіті, кіно, телебаченні, рекламі та деяких інших сферах.
До чого це призведе на практиці? Наведімо відомий приклад зі сфери, де й досі упродовж усіх років незалежності закон ніяк не захищав української мови і де, отже, діяли суто ринкові механізми. 20 років тому десь 70% сукупного накладу українських часописів виходило українською. Зараз – несповна 10% (спробуйте знайти бодай щось українською на розкладках у київському метро!) Чому так? Адже принаймні половина населення – україномовні, а для 2/3 українська мова – рідна. Проте наш бізнес переконаний: україномовний завжди купить російськомовне видання (яке і на «ринки СНД» може прорватися). А ось російськомовний українського журналу найчастіше не купить. Наголошую – говорю не про реальну ситуацію (свого часу україномовний «Всесвіт» масово передплачувала російськомовна ІТРівська інтелігенція), а про стійкий стереотип, який спонукає інвесторів переводити на російську навіть комерційно успішні україномовні видання (бо прибуток від російськомовних може виявитися ще вищий!)
Як ударними темпами виганятимуть залишки української з телеекранів (норму про 75% україномовного продукту закон Ківалова-Колесніченка теж скасовує) – також цілком зрозуміло. На протести громадськості проти переважно російськомовного коментування Лондонської олімпіади на Першому національному Савік Шустер не посоромився заявити: все робиться правильно, бо російська – «комерційно привабливіша», а канал має заробляти гроші.
За відсутності будь-яких спроб держави втрутитися в ситуацію, яку важко назвати справедливою (натомість торік чималі бюджетні кошти було витрачено на «всесвітній конгрес російськомовної преси»!) україномовна громада могла б протиставити егоїзмові бізнесу лише одне – масовий і рішучий бойкот інформаційних і розважальних російськомовних видань і культурних практик, аби інвестори зрозуміли: їхня антиукраїнська політика приноситиме не лише прибутки. Але в силу вродженої української толерантності ми досі цього не зробили. Й тому міністр Табачник має підстави публічно обурюватися: ось ми готуємо журналістів українською і створюємо для них проблеми, бо працювати їм доведеться у переважно російськомовних ЗМІ. І, на жаль, він правий. Трагедія дуже багатьох журналістів, які сьогодні фактично не мають змоги працювати в рідній державі рідною мовою – взагалі тема для окремої розмови.
Тому в силу тих-таки «ринкових причин» і за Великою кільцевою стрімко зникне україномовна реклама й залишки україномовних ЗМІ, російська дедалі впевненіше повертатиметься в освіту (на виконання вказівок відповідно налаштованої вищої влади). Щоправда, рішення сільських рад тут ще оформлюватимуть українською.
На Галичині ситуація з мовою, звісно, виглядатиме оптимістичніше. Але про український дубляж кіно можна буде забути й тут – ніхто його спеціально для галичан не виготовлятиме. Місткість ринку не та. А захистити українців від цієї «зарази» колесніченки заповзялися принципово – дарма що навіть у Донецьку касові збори від україномовних показів упродовж останніх п’яти років лише зростали. Адже комусь дуже потрібно зруйнувати успішну галузь, яка дає сьогодні роботу українським акторам і перекладачам, і натомість відкрити ринок для московських дистриб’ютерів. Як наслідок, українські актори й перекладачі втратять роботу, а дубльовані російською фільми підвищуватимуть показник ВВП сусідньої Федерації.
Упосліджена державна
Багато про що говорить і те, що для української державної мови законопроект лишає фактично тільки п’ять обов’язкових сфер застосування без приписок «і/або регіональною чи мовою меншини». Нею й надалі прийматимуться акти вищих органів влади (ст.10, щоправда, оприлюднюватимуться вони вже й російською), оформлятимуться слідчі й судові документи (ст.14), писатимуться адреси відправника й одержувача на поштових відправленнях (ст.25), виготовлятимуться картографічні видання для внутрішнього вжитку (ст.27), вона залишатиметься мовою Збройних сил та інших військових формувань (ст.29).
Це – все. Якось замало для «всієї території держави і всіх сфер життя». До того ж, у чотирьох випадках із перелічених вище п’яти закон напевно масово порушуватимуть. І ніхто не каратиме тих, хто друкує плани міст чи пише слідчі протоколи зовсім не державною мовою. І ніхто не звільнятиме з посади міністра оборони, який, набувши українського громадянства лишень кілька років тому, уславився аж ніяк не знанням державної мови, а зовсім іншими рисами і якостями…
Натомість українець (на всій території держави) муситиме віднині вивчати регіональну (читай – російську) в школі (ст.20) й оформляти так само й нею паспорт та всі без винятку інші документи, які посвідчують особу (ст.13)!
Політичним наслідком ухвалення закону безумовно стане різке зростання напруженості в суспільстві. На Сході й Півдні десь – влада (згадаймо відомі заяви донецького Левченка, кримського Константінова, харківського Добкіна чи одеського Костусєва), десь – проросійські активісти, десь – і ті й другі разом кинуться завзято ліквідовувати залишки присутності української мови: змінюватимуть статус шкіл, домагатимуться тотальної російськомовності університетів (які й сьогодні переважно російськомовні), перемальовуватимуть таблички з назвами населених пунктів та вулиць. Це відбуватиметься вже навіть і без вказівки з Банкової – просто «за законами жанру». Нічого іншого ці люди запропонувати своєму електоратові сьогодні не можуть. Недарма на ближчі дні тут уже заплановано сесії низки обласних і міських рад із порядком денним: «про втілення в життя положень мовного законодавства»…
На Заході й почасти в Центрі натомість різко зросте масова ворожість до російської, яку багато хто однозначно потрактовуватиме як «мову донецьких окупантів». І ліквідувати наслідки цього в майбутньому буде складно.
Як нам протидіяти?
Що ж лишається робити пересічному українцеві з природними сентиментами до рідної мови й елементарним почуттям гідності? Насамперед йому варто таки почати принципово не купувати російськомовних видань і розваг (тоді, можливо, видавці всіх «тєлєнєдель» і «наталі», продюсери всіх білик і повалій і згадають про необхідність бодай якось зважати на мовні потреби тубільців). Водночас варто навчитися підтримувати україномовні газети, книжки й гурти своєю трудовою гривнею. Не переходити перелякано на «регіональну», коли нею говорить начальство (чи просто колеги по роботі). Далі читати українською свої лекції – навіть коли «радитимуть» перейти на російську. Вимагати дотримання свого конституційного права застосовувати державну мову на всій території держави і в усіх сферах суспільного життя – це право формально визнає навіть закон Ківалова-Колесніченка.
Водночас бути чемним і толерантним до всіх, хто українською не говорить. Бо шлях мовної війни – це шлях у нікуди.
До того ж, у кожного можуть бути власні рецепти. Коли меткі і юні чиновники чи журналісти «призову 2010 року» (наголошую – люди, які за віком закінчили вже українські школи, і які за фахом мали б українську вживати!) наполегливо звертаються до мене, киянина в четвертому поколінні, російською, я дуже чемно відповідаю… польською (яку закон Ківалова-Колесніченка формально захищає так само, як і російську). І спокійно пояснюю: ви регіональною, і це ваше право, але тоді і я регіональною, і це моє право. Найчастіше ці меткі молоді люди переходять потому на доволі пристойну українську. Польською таки я вимагатиму заповнювати відповідні сторінки своїх документів, коли/якщо закон Ківалова-Колесніченка набуде чинності.
І насамкінець. Можна тішити себе тим, що українська мова переживала й гірші часи – згадаймо Валуєвський циркуляр, Емський указ чи русифікацію брежнєвсько-сусловської доби. І попри все вижила. Але тоді за нею ще було україномовне село. Сьогодні демографія цього села відома: у моїх предківських козацьких Хоцьках на Переяславщині у 2011 році померло 28 осіб, а народилося четверо… Отже, відповідальність за мову лягає сьогодні на інтелігентних городян. І не лише у Львові чи Києві, але й у Харкові та Одесі – адже й тут є не лише помітні україномовні осередки, а й чимало російськомовних, які готові принаймні читати українською і навчати нею дітей. Від того, як ми впораємося з цією місією, залежить, якою буде мовна карта держави тоді, коли нинішній владний режим стане, нарешті, кошмарним минулим.
Звісно, навіть після ухвалення закону Ківалова-Колесніченка українською писатимуть добрі книги, співатимуть пісні, нею виходитимуть газети, орієнтовані чи то на сільського, чи то навпаки на «просунутого» читача. Вряди-годи вона звучатиме з вуст вищих посадових осіб – переважно в ритуальних моментах «про людське око». Не зникне україномовний сегмент інтернету. Не перейдуть масово на російську мої колеги-фізики (тим більше, що 98 відсотків науково-технічної інформації сьогодні оформляється англійською). Переважно україномовними залишаться гуманітарії. Цей список можна продовжувати.
Однак це буде, на жаль, «мовним існуванням у гетто» – «справжнє» життя (те, в якому ухвалюють владні рішення, роблять велике «бабло» й розважаються на позначених безглуздим, але розкішним несмаком «світських» тусовках) ітиме російською в її специфічному донецькому різновиді (як іде вже й сьогодні – без жодного мовного закону).
Проте, ставши символом опору цій владі, українська мова, якою (за найскромнішими оцінками) ще говорять щодня понад 23 мільйони громадян, мова, якою створено фантастично багатий фольклор, блискучу класичну й модерну літературу, якою вийшла перша в світі «Енциклопедія кібернетики», ще матиме шанс колись із цього гетто вирватися.
Події вже першого ранку по «ухваленні» закону Ківалова-Колесніченка в другому читанні (зумисно беру слово «ухвалення» в дужки, бо сам диригент регіоналів Чечетов ужив тут доречніше слово «развод» із лексикону бандитського «східняка») це підтвердили. Кількасот мирних киян вистояли перед натиском більшої кількості озброєних до зубів «беркутівців» (які злочинно взялися застосовувати газ) і змусили самого «гаранта» перенести в часі заплановану в «Українському домі» прес-конференцію.
Стихійні мовні майдани виникли по всій Україні – в кількості, якої ніхто не очікував. Дехто з моїх російськомовних колег почав демонстративно переходити на українську. Та й мітинги на підтримку закону Ківалова-Колесніченка на Сході й Півдні мали відверто силуваний і «проплачений» характер. Навіть у цих регіонах цей закон мало кого насправді гостро потішив…
То ж, хоча сьогодні українська мова муситиме опиратися глобалізаційному тискові «комерційно успішнішої» (на думку Савіка Шустера і тисяч йому подібних) російської без жодних підтримчих дій з боку власної держави (а часто і всупереч цій державі та місцевій владі) – її майбутнє все ж не виглядає остаточно безнадійним.
Максим Стріха – доктор фізико-математичних наук, письменник
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
