Рівне – Чергову спробу аналізу причин і наслідків депортації українців Холмщини і Підляшшя зробив волинський історик Олег Савчук. У книзі «Свої серед своїх» кандидат історичних наук спирається на документи, добуті в архівах Любліна, Варшави, Рівного, Києва, Луцька. Йдеться не лише про передумови та процес виселення, а й про численні спроби поляків та українців порозумітися і виступити єдиним фронтом проти комуністичної влади.
Уродженим холмщакам, котрі прийшли до Рівненської обласної бібліотеки на презентацію книги, в середньому близько 80 років. Кожен з них намагається розповісти про поневіряння своїх сімей, яких – кого залякали, кого обманули, кого заманили, але загалом – примусово виселили із волинської Холмщини у степову радянську Таврію. Нині вони – рівняни, бо поверталися якщо не до польського кордону, то хоча б у звичну природно-кліматичну зону, пригадує голова конгресу українців Холмщини і Підляшшя Олександр Боровик.
Його разом з одинадцятьма холмщаками-втікачів повернув назад у степи караул, погрожуючи розстрілом. Але вони вже іншим шляхом дісталися лісу і за два з половиною місяці опинилися на Рівненщині. Далі дорога була закрита.
«Приєднати = виселити»?
Ще в 1939 році на Холмщині почала ширитися кампанія підписів за приєднання її території до радянської України. Такою була ідея тодішнього наркома Хрущова, якій не було дано втілитися. Однак згодом людей, котрі поставили підписи під такими заявами, першими здійняли з рідних місць, мотивуючи, що вони самі про це просили. Підміна понять, а то й відверта брехня – то чи не найменше зло, яке сіяли серед сусідів – українців та поляків – на споконвіку поліетнічних землях правителі-окупанти.
Найстрашнішими були Холмсько-волинські трагедії 43-44-го років, коли жертвами як провокаторів, так і партизанів із обох боків стала велика кількість мирних родин. Олег Савчук втратив у тій війні діда-селянина, котрий не мав жодного стосунку до жодного підпілля. Згодом історик поставив собі за мету з’ясувати підводні камені тієї ворожнечі. Аналізуючи етнополітичні процеси, дослідник приділив чимало уваги спробам створення українсько-польського антикомуністичного фронту.
У книзі йдеться про спільні бойові акції у холмському Грубешові та навколишніх селах, спроби налагодити взаєморозуміння, політичні переговори командирів УПА і таких підпільних формувань, як «Вольносць і неподлєглосць». Автор аналізує, чому це не дійшло «до якогось логічного продовження».
Спроби порозуміння
Грубешівський бій у травні 1946 року з метою звільнення з ув’язнення польських і українських полонених був найрезонанснішою акцією УПА спільно з підпільниками «Вольносці і Нєподлєглосці». Тоді здавалося, що починаючи з цього моменту, співпраця піде по висхідній. Однак комуністична влада посилила діяльність органів безпеки, міліції та військових, розповідає Олег Савчук. Значні сили війська польського, міліції, служб безпеки працювали на те, щоб не допустити до порозуміння.
Спроби порозумітися і навіть виступити разом розпочалися в 42-му році, коли представники ОУН і польські підпільники розпочали постійні консультації у Львові. Однак після цього почалися криваві події на Волині й Холмщині.
У листопаді 43-го сторони оголосили прокламацію, а в лютому 44-го підписали протокол засад порозуміння. Однак тодішній польський уряд в екзилі не ратифікував цей договір. Події розвивалися несподівано – уже в липні чимало бійців Армії крайової, яка прагнула порозуміння з оунівцями, опинилися в радянських «стрибках». Незважаючи на це, ще в квітні 1945 року в інструкції командування УПА була рекомендація не робити засідки на тих, хто «не грабували села і не нищили людей». Так само командир Армії Крайової «Грубешів» Голембійовський у вересні 44-го спонукав своїх соратників шукати порозуміння з українцями, незважаючи на те, що дехто з них у міжетнічній боротьбі втратив рідних.
У листівці упівців до поляків Холмщини йшлося: «Пригадайте більшовицьку окупацію 1939-1941 років! Пригадайте собі ще пропам’ятну зиму 1940 року, коли в худоб’ячих вагонах… масово вивожено поляків у далекий Казахстан, на Сибір, та інші табори СССР!» Сприяли в проведенні узгоджувальних переговорів і українські та польські капелани. Як зауважує автор, поляки дослухалися до цих аргументів. Однак контакти між українським і польським рухом опору мали локальний характер і не були встановлені по всій лінії кордону.
Надзвичайно цінними є радянські документи, котрі підтверджують прагнення польських та українських підпільників діяти спільно. Скажімо, чернетка доповідної записки секретаря ЦК КПБ(У) Микити Хрущова на ім’я Сталіна, де йшлося про ймовірне «об’єднання українсько-німецьких і польських націоналістів, яке проводиться під лозунгом боротьби проти росіян (йдеться про радянську владу – Олег Савчук) і Польського тимчасового уряду».
І провокаційні акції комуністичного режиму
Зустрічі і переговори між керівниками «Вольносці і Нєподлєглосці» та УПА призводили до повернень людей у вже покинуті села, нелегального обміну товарами між польським та українським населенням. Зразки листівок зі зверненнями обох сторін свідчать про бажання широкого загалу повернути стосунки двох етносів у дружелюбне русло. Однак нині відомо й інше – імена провокаторів, котрі вчиняли розправи під маскою народних месників, зауважує автор.
Одну з таких перевдягнутих боївок взяла в оточення самооборона села Динів Коли населення навколишніх сіл змогло взяти в оточення «сотню бандерівців», з’ясувалося, що це перевдягнуті енкаведисти. Згодом населення польських сіл, яке брало участь в обороні Динова, було практично повністю виселене.
Доктор історичних наук Володимир Борщевич вважає, що праця «Свої серед своїх» – це якісна спроба відновити паритет, сказати українське слово про події на Холмщині і в Підляшші в роки війни та повоєнне п’ятиліття.
«На жаль, українці, в силу низки обставин, мусять наздоганяти, відвойовувати територію історичної пам’яті», – зазначає каже історик.
Відвойовувати пам’ять доводиться у власній країні. Точніше, у власних чиновників. Як зауважив Олег Савчук, для того, щоб здійснювати дослідження на тому ж рівні, як це роблять польські колеги – потрібна відповідна державна політика, яка б дозволила відкрити архіви, науковцям отримувати відповідні стипендії, видавати книги. А тим часом дослідникам доводилося фіксувати дуже прикрі випадки, «коли в архівах НКВС виривалися сторінки. Намагалися вже нинішні працівники архіву скрити факти, прізвища». Історик з прикрістю зауважує, що деякі документи, які були відкриті в 90-х роках, нині не потрапляють до загалу. Скажімо, про спецбоївки, які створювалися спеціально НКВС – є загальна інформація, але інформація про конкретні заходи, здійснені тими чи іншими спеціальними боївками, нині вже недоступна.
Окремі розділи книги стосуються проблеми адаптації переселенців в УРСР та адаптації решти українського населення всередині Польщі, виселеного на колишні східнонімецькі землі в результаті акції «Вісла». І історики, й самі холмщаки, сходяться в одному: заклик «Вибачаємо і просимо вибачення» та усунення політиків від спекуляцій історією – єдино можливий шлях для подальших досліджень болючих сторінок у спільній історії сусідніх народів.
Уродженим холмщакам, котрі прийшли до Рівненської обласної бібліотеки на презентацію книги, в середньому близько 80 років. Кожен з них намагається розповісти про поневіряння своїх сімей, яких – кого залякали, кого обманули, кого заманили, але загалом – примусово виселили із волинської Холмщини у степову радянську Таврію. Нині вони – рівняни, бо поверталися якщо не до польського кордону, то хоча б у звичну природно-кліматичну зону, пригадує голова конгресу українців Холмщини і Підляшшя Олександр Боровик.
Його разом з одинадцятьма холмщаками-втікачів повернув назад у степи караул, погрожуючи розстрілом. Але вони вже іншим шляхом дісталися лісу і за два з половиною місяці опинилися на Рівненщині. Далі дорога була закрита.
«Приєднати = виселити»?
Ще в 1939 році на Холмщині почала ширитися кампанія підписів за приєднання її території до радянської України. Такою була ідея тодішнього наркома Хрущова, якій не було дано втілитися. Однак згодом людей, котрі поставили підписи під такими заявами, першими здійняли з рідних місць, мотивуючи, що вони самі про це просили. Підміна понять, а то й відверта брехня – то чи не найменше зло, яке сіяли серед сусідів – українців та поляків – на споконвіку поліетнічних землях правителі-окупанти.
Найстрашнішими були Холмсько-волинські трагедії 43-44-го років, коли жертвами як провокаторів, так і партизанів із обох боків стала велика кількість мирних родин. Олег Савчук втратив у тій війні діда-селянина, котрий не мав жодного стосунку до жодного підпілля. Згодом історик поставив собі за мету з’ясувати підводні камені тієї ворожнечі. Аналізуючи етнополітичні процеси, дослідник приділив чимало уваги спробам створення українсько-польського антикомуністичного фронту.
У книзі йдеться про спільні бойові акції у холмському Грубешові та навколишніх селах, спроби налагодити взаєморозуміння, політичні переговори командирів УПА і таких підпільних формувань, як «Вольносць і неподлєглосць». Автор аналізує, чому це не дійшло «до якогось логічного продовження».
Спроби порозуміння
Грубешівський бій у травні 1946 року з метою звільнення з ув’язнення польських і українських полонених був найрезонанснішою акцією УПА спільно з підпільниками «Вольносці і Нєподлєглосці». Тоді здавалося, що починаючи з цього моменту, співпраця піде по висхідній. Однак комуністична влада посилила діяльність органів безпеки, міліції та військових, розповідає Олег Савчук. Значні сили війська польського, міліції, служб безпеки працювали на те, щоб не допустити до порозуміння.
Спроби порозумітися і навіть виступити разом розпочалися в 42-му році, коли представники ОУН і польські підпільники розпочали постійні консультації у Львові. Однак після цього почалися криваві події на Волині й Холмщині.
У листопаді 43-го сторони оголосили прокламацію, а в лютому 44-го підписали протокол засад порозуміння. Однак тодішній польський уряд в екзилі не ратифікував цей договір. Події розвивалися несподівано – уже в липні чимало бійців Армії крайової, яка прагнула порозуміння з оунівцями, опинилися в радянських «стрибках». Незважаючи на це, ще в квітні 1945 року в інструкції командування УПА була рекомендація не робити засідки на тих, хто «не грабували села і не нищили людей». Так само командир Армії Крайової «Грубешів» Голембійовський у вересні 44-го спонукав своїх соратників шукати порозуміння з українцями, незважаючи на те, що дехто з них у міжетнічній боротьбі втратив рідних.
У листівці упівців до поляків Холмщини йшлося: «Пригадайте більшовицьку окупацію 1939-1941 років! Пригадайте собі ще пропам’ятну зиму 1940 року, коли в худоб’ячих вагонах… масово вивожено поляків у далекий Казахстан, на Сибір, та інші табори СССР!» Сприяли в проведенні узгоджувальних переговорів і українські та польські капелани. Як зауважує автор, поляки дослухалися до цих аргументів. Однак контакти між українським і польським рухом опору мали локальний характер і не були встановлені по всій лінії кордону.
Надзвичайно цінними є радянські документи, котрі підтверджують прагнення польських та українських підпільників діяти спільно. Скажімо, чернетка доповідної записки секретаря ЦК КПБ(У) Микити Хрущова на ім’я Сталіна, де йшлося про ймовірне «об’єднання українсько-німецьких і польських націоналістів, яке проводиться під лозунгом боротьби проти росіян (йдеться про радянську владу – Олег Савчук) і Польського тимчасового уряду».
І провокаційні акції комуністичного режиму
Зустрічі і переговори між керівниками «Вольносці і Нєподлєглосці» та УПА призводили до повернень людей у вже покинуті села, нелегального обміну товарами між польським та українським населенням. Зразки листівок зі зверненнями обох сторін свідчать про бажання широкого загалу повернути стосунки двох етносів у дружелюбне русло. Однак нині відомо й інше – імена провокаторів, котрі вчиняли розправи під маскою народних месників, зауважує автор.
Одну з таких перевдягнутих боївок взяла в оточення самооборона села Динів Коли населення навколишніх сіл змогло взяти в оточення «сотню бандерівців», з’ясувалося, що це перевдягнуті енкаведисти. Згодом населення польських сіл, яке брало участь в обороні Динова, було практично повністю виселене.
Доктор історичних наук Володимир Борщевич вважає, що праця «Свої серед своїх» – це якісна спроба відновити паритет, сказати українське слово про події на Холмщині і в Підляшші в роки війни та повоєнне п’ятиліття.
«На жаль, українці, в силу низки обставин, мусять наздоганяти, відвойовувати територію історичної пам’яті», – зазначає каже історик.
Відвойовувати пам’ять доводиться у власній країні. Точніше, у власних чиновників. Як зауважив Олег Савчук, для того, щоб здійснювати дослідження на тому ж рівні, як це роблять польські колеги – потрібна відповідна державна політика, яка б дозволила відкрити архіви, науковцям отримувати відповідні стипендії, видавати книги. А тим часом дослідникам доводилося фіксувати дуже прикрі випадки, «коли в архівах НКВС виривалися сторінки. Намагалися вже нинішні працівники архіву скрити факти, прізвища». Історик з прикрістю зауважує, що деякі документи, які були відкриті в 90-х роках, нині не потрапляють до загалу. Скажімо, про спецбоївки, які створювалися спеціально НКВС – є загальна інформація, але інформація про конкретні заходи, здійснені тими чи іншими спеціальними боївками, нині вже недоступна.
Окремі розділи книги стосуються проблеми адаптації переселенців в УРСР та адаптації решти українського населення всередині Польщі, виселеного на колишні східнонімецькі землі в результаті акції «Вісла». І історики, й самі холмщаки, сходяться в одному: заклик «Вибачаємо і просимо вибачення» та усунення політиків від спекуляцій історією – єдино можливий шлях для подальших досліджень болючих сторінок у спільній історії сусідніх народів.
