Наталя Руденко
Писати спогади про людину видатну і легко, й важко водночас. Легко, тому що сама її велич підказує тон розповіді. Важко, бо цю людину довелося знати через родинні зв’язки, і в тому віці, коли її видатну діяльність я ще не могла оцінити. Проте пам’ять зберегла деякі яскраві враження, які дарують радість того, що в житті зустрілася ЛЮДИНА.
Василь Олександрович Мисик. У дитинстві я знала, що він – чоловік моєї тітки, що він пише книжки і знає іноземні мови. Навіть ці факти створювали навколо нього ореол глибокої поваги. Я дуже любила свою тьотю (сестру батька), справжню українську красуню з чорною косою, дуже добру і надзвичайно щедру. Якщо дядя Вася (саме так я його називала тоді) її чоловік, то, напевно, він така ж щира і добра людина. А писати книжки можуть лише дуже розумні люди, бо ж ми з книжок навчаємося, а тут людина пише те, чому ми маємо навчитися. Отже, вона є дуже розумною. І ще знає інші мови. Це взагалі було для мене свідченням надзвичайного розуму людини.
Цю глибоку повагу до Василя Олександровича підтримували і мої батьки. Вони самі були набагато молодші за нього. Тому зверталися до нього виключно на ім’я й по-батькові. Коли ми приходили до них у гості, а траплялося це десь двічі на місяць, спілкувалися з тьотею, розмовляючи напівголоса, бо Василь Олександрович працює. Я завжди чекала на його вихід із кабінету, бо його поява означала початок цікавих розмов.
Я, як і будь-яка інша дитина, дуже любила слухати розмови дорослих. Я не пам’ятаю зараз змісту тих розмов, але пам’ятаю, що вони були дуже цікавими. Говорили про життя, керівництво (в межах дозволеного), про мистецтво і літературу зокрема.
Я думаю, що і для моїх батьків такі зустрічі були надзвичайно цікавими, бо вони завжди користалися нагодою приїхати до Василя Олександровича в гості. А на мене чекали цікаві розповіді за картою (у Василя Олександровича було дві великі карти – світова політична і карта Таджикистану. Пізніше в архіві знайшли ще карти України та Харківської області, але ті дві висіли на стіні) і комікси про Піфа. Їх друкували на останній сторінці газети “L’Humanité”, яку передплачував Василь Олександрович. Для мене це було справжнім дивом, коли він читав ті невідомі літери і слова і тут же тлумачив їх. Бачачи мою цікавість до тих читань, Василь Олександрович радив пильно поставитись до вивчення іноземної мови, яке чекало на мене в 5-му класі. Але, на жаль, в школі мені з іноземними мовами не пощастило. Але порада Василя Олександровича надихала і надихає мене на вивчення мов самостійно і на курсах.
Ще були прогулянки в ліс. Василь Олександрович і Марія Іванівна (моя тьотя) з початку весни і до пізньої осені, якщо дозволяло здоров’я Василеві Олександровичу, щотижня виїжджали в ліс. Збирали гриби, ягоди, трави. Просто відпочивали.
Василь Олександрович добре знався на співі лісових птахів. Дуже любив слухати лісові «поліфонії»-різноголосся. З Марією Іванівною вони були досвідченими грибниками, травниками.
На такі прогулянки часто запрошували і нашу родину. І знову ж спілкувалися, слухали розповіді Василя Олександровича і надихалися його любов’ю до природи. Для мене, на жаль, такі прогулянки залишилися в дитинстві, там, із батьками і Василем Олександровичем. Сучасний ритм життя не дозволяє знайти хоча б один повний вихідний для спілкування з природою.
Василь Олександрович і Марія Іванівна були надзвичайно щедрими людьми. Самі мали дуже скромний побут. Але щедро допомагали матеріально численним родичам і Василя Олександровича (в нього було чотири сестри, племінники), і нашій родині. З яскравих згадок про це – піаніно, куплене Василем Олександровичем для моєї сестри, коли вона пішла до музичної школи (і сьогодні цей австрійський інструмент “Rösler” дарує нам радість), холодильник, що його було подаровано в нашу нову квартиру, щотижневі великі сумки з продуктами, які привозила до нас тьотя Маня, літрові банки чорної ікри (її надсилали Василеві Олександровичу друзі з Астрахані для здоров’я, а він ділився з нами) та багато іншого.
Вже ставши дорослою,я змогла уявити і усвідомити масштаб цієї дивовижної особистості, глибину його поетичного дару, широту світогляду. Але моєю спробою тут було передати дитячі враження від спілкування з великою ЛЮДИНОЮ.
Наталя Руденко
Читайте більше тут:
Писати спогади про людину видатну і легко, й важко водночас. Легко, тому що сама її велич підказує тон розповіді. Важко, бо цю людину довелося знати через родинні зв’язки, і в тому віці, коли її видатну діяльність я ще не могла оцінити. Проте пам’ять зберегла деякі яскраві враження, які дарують радість того, що в житті зустрілася ЛЮДИНА.
Василь Олександрович Мисик. У дитинстві я знала, що він – чоловік моєї тітки, що він пише книжки і знає іноземні мови. Навіть ці факти створювали навколо нього ореол глибокої поваги. Я дуже любила свою тьотю (сестру батька), справжню українську красуню з чорною косою, дуже добру і надзвичайно щедру. Якщо дядя Вася (саме так я його називала тоді) її чоловік, то, напевно, він така ж щира і добра людина. А писати книжки можуть лише дуже розумні люди, бо ж ми з книжок навчаємося, а тут людина пише те, чому ми маємо навчитися. Отже, вона є дуже розумною. І ще знає інші мови. Це взагалі було для мене свідченням надзвичайного розуму людини.
Цю глибоку повагу до Василя Олександровича підтримували і мої батьки. Вони самі були набагато молодші за нього. Тому зверталися до нього виключно на ім’я й по-батькові. Коли ми приходили до них у гості, а траплялося це десь двічі на місяць, спілкувалися з тьотею, розмовляючи напівголоса, бо Василь Олександрович працює. Я завжди чекала на його вихід із кабінету, бо його поява означала початок цікавих розмов.
Я, як і будь-яка інша дитина, дуже любила слухати розмови дорослих. Я не пам’ятаю зараз змісту тих розмов, але пам’ятаю, що вони були дуже цікавими. Говорили про життя, керівництво (в межах дозволеного), про мистецтво і літературу зокрема.
Я думаю, що і для моїх батьків такі зустрічі були надзвичайно цікавими, бо вони завжди користалися нагодою приїхати до Василя Олександровича в гості. А на мене чекали цікаві розповіді за картою (у Василя Олександровича було дві великі карти – світова політична і карта Таджикистану. Пізніше в архіві знайшли ще карти України та Харківської області, але ті дві висіли на стіні) і комікси про Піфа. Їх друкували на останній сторінці газети “L’Humanité”, яку передплачував Василь Олександрович. Для мене це було справжнім дивом, коли він читав ті невідомі літери і слова і тут же тлумачив їх. Бачачи мою цікавість до тих читань, Василь Олександрович радив пильно поставитись до вивчення іноземної мови, яке чекало на мене в 5-му класі. Але, на жаль, в школі мені з іноземними мовами не пощастило. Але порада Василя Олександровича надихала і надихає мене на вивчення мов самостійно і на курсах.
Ще були прогулянки в ліс. Василь Олександрович і Марія Іванівна (моя тьотя) з початку весни і до пізньої осені, якщо дозволяло здоров’я Василеві Олександровичу, щотижня виїжджали в ліс. Збирали гриби, ягоди, трави. Просто відпочивали.
Василь Олександрович добре знався на співі лісових птахів. Дуже любив слухати лісові «поліфонії»-різноголосся. З Марією Іванівною вони були досвідченими грибниками, травниками.
На такі прогулянки часто запрошували і нашу родину. І знову ж спілкувалися, слухали розповіді Василя Олександровича і надихалися його любов’ю до природи. Для мене, на жаль, такі прогулянки залишилися в дитинстві, там, із батьками і Василем Олександровичем. Сучасний ритм життя не дозволяє знайти хоча б один повний вихідний для спілкування з природою.
Василь Олександрович і Марія Іванівна були надзвичайно щедрими людьми. Самі мали дуже скромний побут. Але щедро допомагали матеріально численним родичам і Василя Олександровича (в нього було чотири сестри, племінники), і нашій родині. З яскравих згадок про це – піаніно, куплене Василем Олександровичем для моєї сестри, коли вона пішла до музичної школи (і сьогодні цей австрійський інструмент “Rösler” дарує нам радість), холодильник, що його було подаровано в нашу нову квартиру, щотижневі великі сумки з продуктами, які привозила до нас тьотя Маня, літрові банки чорної ікри (її надсилали Василеві Олександровичу друзі з Астрахані для здоров’я, а він ділився з нами) та багато іншого.
Вже ставши дорослою,я змогла уявити і усвідомити масштаб цієї дивовижної особистості, глибину його поетичного дару, широту світогляду. Але моєю спробою тут було передати дитячі враження від спілкування з великою ЛЮДИНОЮ.
Наталя Руденко
Читайте більше тут:
