«Кожен, віддавши гривню, може зробити велику справу»

Гості «Вашої Свободи»: Павло Новіков, директор Української біржі благодійності; Василина Дибайло, директор міжнародної благодійної організації «Партнерство «Кожній дитині».

СЛУХАТИ / ДИВИТИСЬ

Ірина Штогрін: За рівнем життя, Україна – бідна країна. А у рейтингу найбагатших людей світу, складеним «Форбс», потрапило 8 українських олігархів. Рінат Ахметов посідає 39 сходинку серед найбагатших у світі.

Щороку число мільярдерів стрімко зростає. Так у 2009-у їх було 8, у 2010-у – 21, тепер вже страшно казати. А, кажуть, коли дадуть можливість купувати землю офіційно, то виявиться, що їх вже десь там за 50.

У такій ситуації, наскільки ми потребуємо того, щоб благодійність у цій країні існувала і розвивалася, не лише була ініціативою багатих людей? Ваша думка, пане Новіков?
​
Павло Новіков: Я думаю, що благодійність, як таке явище, вона притаманна не якісь країні чи не притаманна країні. Це, я думаю, така природна потреба людини, природна потреба допомагати, як потреба дихати, як потреба вчитися, як потреба кохати чи щось нове дізнаватися.

Допомагати комусь – це приходить з віком, наскільки мені зрозуміло. Тому що, коли людинка ще маленька, вона поки з собою ще не навчиться якось впоратися, то їй не дуже цікаво, що там навколо. Але як тільки зрозумів, що я сам про себе можу дбати, про свою сім’ю можу дбати, то я вже починаю мислити ширше, і я розумію, що комусь, якщо навколо мене стане краще і легше, то і мені від цього буде приємніше, і я буду жити у спокійнішому чи то у приємнішому середовищі.

Тобто благодійність – це нормальна потреба нормальної людини незалежно від країни.

– Для будь-якої країни з різним рівнем розвитку.

Ваша думка, пані Василино?
​
Василина Дибайло: Я погоджуюся з паном Павлом. Звичайно, що благодійність – це потреба будь-якої людини. І я не думаю, що якимсь чином вона залежить від рівня розвитку чи рівня бідності у країні. Звичайно, що у більш заможних країнах, оскільки люди мають забезпечені певні базові потреби свої, то ця благодійність набуває більш таких формальних форм. Наприклад, люди вносять кошти, вони допомагають більш фінансово, вони виділяють вже свій час на роботу.

У країнах, які бідні, ми, можливо, цієї благодійності не бачимо, тому що вона не є такою формалізованою і формальною. Вони допомагають один одному, є якісь групи самодопомоги, люди допомагають просто по сусідству. І це, наприклад, мені здається, властиво Україні. Така традиція допомоги – вона давно властива.

– А в якій країні люди більше потребують благодійності: у бідній країні чи в країні, в якій високий рівень життя людей?

Василина Дибайло: Я думаю, що в кожній країні потребують. Тому що благодійність не лише у тому, що ти щось віддаєш, і хтось це отримує. Благодійність у тому, що ти можеш бачити результати своєї роботи, і те, що ти віддав, наприклад, чи це кошти, чи це час, все рівно приносить певний позитивний результат, і ти можеш бути задоволеним від того. Тому вона потрібна будь-якій країні.

Павло Новіков: Одна маленька історія. Ми дуже багато, коли будували біржу благодійності, вивчали німецький досвід. І от там мене, як українця, здивувало, наприклад, що всі служби рятування на водах у Німеччині фінансуються лише з благодійних пожертв.

Тобто цілі системи, які існують на національному рівні у цивілізованих навіть країнах, виводяться з державного фінансування на фінансування приватних благодійників, звичайних людей. І люди спокійно віддають гроші на те, щоб служба рятування на водах існувала. І це нормально для Німеччини, хоча досить дивно звучить для України.

– А українські багатії – чи всі вони вже усвідомили, що за 20 років вони у цій країні стали ось такими людьми, отримали такий рівень свого особистого статку, і що вони повинні тепер віддавати цьому суспільству?

Павло Новіков: Я думаю, що це є не тільки у найбагатших людей. Іменні благодійні фонди – це вже зараз тренд. Кожна людина, яка володіє якимсь вже вагомим статком, вже має свій особистий благодійний фонд. І кожен з них працює в якихось різних сферах. У когось – це сфера освіти, у когось – це сфера допомоги дітям, у когось – це сфера медицини і таке інше. У когось – це спортивні школи, як, наприклад, у фонду братів Кличків.

Але історія в наступному, що це все рівно зараз випадки поодинокі, бо це благодійність конкретних людей. Тобто якщо засновник благодійного фонду вирішив, що його фонд буде займатися ось таким-то, то це зазвичай системна, яскрава, дуже гарна допомога, але вона спрямована саме в тому контексті і саме у тому руслі, у яке його спрямував засновник, тобто багато людина, благодійник.

Ми ж зараз говоримо про те, що Україні треба, щоб в Україні з’явилася система: чи то система мислення, чи то система такої масової корпоративної благодійності, коли кожен, хто потребує допомоги, чи кожна сфера, яка потребує допомоги тут і зараз, чи то потребує допомоги на довший час, щоб вона могла знайти підтримку.

І в цьому зовсім не обов’язково шукати дуже багатих людей. Кожен з нас, віддавши гривню, може зробити велику справу, бо якщо 46 мільйонів українців скинуться по гривні, можна вирішити проблеми і на 46 мільйонів гривень.

– Це правда.

Пані Дибайло, «EveryChild», «Партнерство «Кожній дитині», існує, власне, на гроші неукраїнських платників податків?

Василина Дибайло: У більшості так. Поки існуємо на гроші неукраїнських платників податків. Але дуже сподіваємося, що років через 5-10 це фінансування буде все-таки українських платників податків.

– Яка місія «EveryChild»?

Василина Дибайло: Місія у тому, щоб допомогти сім’ям, громадам, державі забезпечити право дитини на виховання в сім’ї, щоб кожна дитина могла розвиватися у своїй рідній сім’ї, а якщо це неможливо, то в інших формах сімейної опіки.

– Як це діє?

Василина Дибайло: Можу пояснити на прикладі, який у нас розміщений на Українській біржі благодійності. Наприклад, один з проектів – це сімейний патронат.

Суть проекту полягає у тому, щоб дітям, які тимчасово залишилися без батьківської опіки... Тимчасово чому можуть вони бути? Можуть бути різні причини. Може бути, наприклад, природна причина, що хтось з батьків загинув або ж сім’я загинула, хтось потрапив у лікарню на довготерміново, а може бути причина, що мама відмовилася від дитини. І ця дитина куди потрапляє? Потрапляє переважно у лікарню, де за нею доглядають, звичайно, хороші спеціалісти, добрі люди, але вони доглядають позмінно. І це постійно різні люди.

Ми створюємо сім’ї, які можуть цю дитину тимчасово прийняти і знайти її, або повернути у рідну сім’ю…

– Ви знаходите їх?

Василина Дибайло: Так. Ми знаходимо. Ми створюємо у тому, що ми послугу створюємо, щоб це все працювало у комплексі, тому що потрібно їх навчити.

Ці люди повинні бути готові 24 години на добу прийняти дитину. Потрібно навчити, як працювати з дітьми, і потрібно навчити, як працювати з рідною сім’єю, щоб не просто приймати, що ось я такий хороший, добрий, і я допоможу цій дитині, і я все можу зробити сам.

Ні, самому не треба робити. Потрібно робити так, щоб сім’я могла цю дитину забрати назад, щоб у неї були достатні ресурси, щоб вона відчувала свої можливості і була впевнена, що вона зможе сама піклуватися цією дитиною. Тому що це – тільки найкращий шлях для кожної дитини.

– Скажу, що достатньо пройтися вулицями найбільших міст України або десь проїхатися попід міста або селища по всій території України, і три основні потреби впадуть відразу в очі. Це потреба допомоги дітям, тим, які обездолені. Це потреба допомоги людям похилого віку і так само або на вулиці, або безпритульні. І це те, що наша прекрасна земля захаращена нами ж сміттям до такої міри, що просто вже виникає страх про те, як ми будемо жити завтра.

І от Павло Новіков – один з ініціаторів дуже цікавої екологічної експедиції «У пошуках чистої води». Ви заявили, що маєте 5 тисяч кілометрів об’їхати...

Павло Новіков: Кожен екіпаж об’їде 5 тисяч кілометрів. Але екіпажів 6.

Акція дуже цікава. Нехарактерна для України. Хоча минулого року щось подібне відбувалося в Росії. Вони там проїхали берегами Волги і інтерактивну карту склали води. Вони брали проби у річках, вони брали проби в озерах, вони брали проби у країнах у людей і таке інше.

І щось подібне буде в Україні. Ми це зробимо у другій половині липня. І нам важливо що? По-перше, сама акція дуже цікава. Подивимося і спробуємо дізнатися, а що саме ми п’ємо і у чому ми збираємося купатися?

Наприклад, є план взяти проби води у Чорнобильській зоні, щоб точно собі відповісти на запитання: а що там зараз, через стільки років після Чорнобильської аварії? А, можливо, там все добре? Або, навпаки, можливо, не треба говорити, що там зараз вже суперзаповідник і все класно, а насправді вода, а людина на 80% складається з води, там може бути не дуже гарна?

– Це буде якась мобільна лабораторія з вами?

Павло Новіков: Це будуть мобільні лабораторії. Це будуть 6 команд, які будуть різними маршрутами курсувати по своїх планах. Вони будуть заїжджати у міста, села, будуть брати проби води.

Але, окрім цієї екологічної складової, ми хотіли б, щоб на всіх маршрутах всіх команд оці екологи-добровольці, які зараз реєструються і хочуть туди поїхати, ці молоді вчені, які будуть брати ці проби і таке інше, щоб ми залишили по собі якийсь добрий слід. І тому ми спланували 8 таких громадських акцій у восьми точках, де ми будемо – це різні області.

І кожного разу ми будемо робити щось інше. Наприклад, у Івано-Франківській області…

– Не розповідайте. Я скажу чому? Тому що, готуючись до ефіру, дякуючи якраз Українській біржі благодійності, ми отримали контакти цих людей у регіонах.

І ось зараз послухаємо, що має відбуватися у Черкасах, в Одесі, в Севастополі і в Івано-Франківську, про який Ви почали говорити.

Олена Литвинова, керівник Черкаського обласного благодійного фонду «Еко-центр» (переклад): Ми взагалі займаємося допомогою тваринам в нашому місті, області, регіоні. І ми вирішили, що волонтери, які можуть приїхати, можуть з користю провести час, майструючи будки для безпритульних тварин, які потрапили у притулок.

У нас взагалі-то є все абсолютно для реалізації цього проекту. Тобто є матеріал. Нам просто елементарно не вистачає рук. Ми з нетерпінням чекаємо на цю ударну бригаду, можна сказати «трудовий десант» для того, щоб трішки покращити участь тим же тваринам, які в очікуванні на своїх господарів майбутніх сидять у притулку зараз черкаському.

Сестра Марія, благодійна організація «Містечко милосердя святого Миколая»: Ми на даний час опікуємося одинокими матерями і дітьми. І в нашому будинку немає води, чистої води. І зараз ми у пошуках чистої води, і співпрацюємо з компанією «Бар’єр», яка нам допоможе дати воду у будинок.

Олег Прохоров, голова правління Спортивного клубу інвалідів «Одеса-Баскет» (переклад): Нам необхідно зробити місце для паркування для інвалідів біля приміщення свого клубу. Вони виставили наш проект в рамках свого проекту «У пошуках чистої води». Ми, зі свого боку, теж не сидимо, склавши руки. У нас вже є дозвіл на створення цього місяця для паркування, і в нас є домовленість зі спонсорами про виділення нам бетону для цього.

Чому така проста справа, як здається, яку має виконувати міська влада і інше, лишається за громадськими організаціями? Тому що такі, як багато хто вважає, дрібниці, як місце для паркування для інвалідів, в нашій країні ще справа відкрита.

Ми є у своєму місті початківцями у створенні безбар’єрного середовища. Приймаємо участь у будівництві пляжів для інвалідів. Тому ми створюємо показове місце для паркування і самі будемо користуватися, і іншим будемо говорити, як це має бути.

Андрій Гефтман, громадська організація «Миротворець» (переклад): У липні місяці ми будемо у місті Севастополь встановлювати фільтри для очищення води у спеціальних закладах міста. Це дитячі будинки, це будинок для престарілих.

Велике спасибі Українській біржі благодійності за ініціативу, за можливість, надану місту Севастополь, приймати участь у такому благодійному проекті.

– Ну, ось дивні речі. Тому що так виглядає, що парковка для людей, які мають проблеми зі здоров’ям, очищення води, підведення води до притулку, – це абсолютно державна місія! Чому вона лежить на плечах благодійників?

Павло Новіков: Кілька років тому я озирався у Домському соборі міста Франкфурта і познайомився з тітонькою, яка там працює. Вона досить така літня. Вона мені сказала одну досить цікаву фразу, що от ми все говоримо: держава, держава, держава… А що таке держава? Держава – це тигр з паперу. Насправді держава – це те, що ми захочемо, щоб тут було зроблено.

І, власне, тому ми, біржа благодійності, не запланована і не стартувала для того, щоб раптом стати якимсь гравцем, який розподіляє, наприклад, бюджетні гроші. У нас і так дефіцит бюджету. У нас основна ідея полягає якраз у тому, що кожен там, де може допомогти, тобто допомогти справами, допомогти грошима, допомогти своєю увагою, може зробити щось корисне навколо себе. І парковка…

– Тобто ви збираєте ресурси і в основному громадські соціальні ресурси, ініціативу, гроші і робите це відкрито…

Пані Василино, ви співпрацюєте з органами державної влади, з місцевою київською чи в регіонах?

Василина Дибайло: Так, дуже тісно співпрацюємо у всіх наших проектах, оскільки забезпечення права дитини неможливе без держави, воно не може відбуватися без держави. Тобто навіть якщо є найкращий благодійний порив, все рівно відповідальність несуть органи державної влади. Тому ми обов’язково повинні співпрацювати з ними.

– Дуже часто, особливо тому, як я, наприклад, переглядаю весь час інформаційну стрічку, приходять страшні повідомлення, при чому з усіх регіонів України, що там у якомусь селі чи селищі, чи навіть у місті маленька дитина загинула в якихось страшних умовах, тому що батьки – чи то наркозалежні люди, чи люди, які мають проблеми з алкоголем, чи з інших причин, вони залишилися цю дитину напризволяще. І ніхто, ніхто (!) поряд не подумав, що таке відбувається. Чому так?

Василина Дибайло: Є багато таких випадків. І ми також про них знаємо.

Чому так? Я думаю, що насправді питання забезпечення прав дітей не є все-таки таким надзвичайним пріоритетом. І те, що ми бачимо в регіонах: немає достатньо кадрів і кадрів, які були б підготовлені і навчені, як це правильно робити.

Наприклад, медики дуже часто бачать дитину, медсестри її відвідують, але вони не завжди повідомляють соціальну службу, що є якісь певні проблеми. Ми це бачимо тільки тоді, коли вже щось станеться. І наша організація, велика частина нашої роботи направлена саме на те, щоб навчати, як правильно ідентифікувати, що дитина потребує допомоги, як виявити насильство вчасно, як допомогти батькам.

Тому що у нас є також стереотипи, наприклад, що от батьки – наркомани, алкоголіки… і все: ми їм не будемо допомагати. І сусіди від них відвертаються, і ніхто не думає про те, що ж станеться з дитиною. А наш досвід показує, що навіть в алкоголіків є ресурси, є можливості внутрішні такі, щоб стати хорошими батьками. Просто їм потрібна допомога, їм потрібне навчання.

Ми, наприклад, проводимо навчання, курс «Батьківство в радість». І в нас батьки кажуть, що нас ніхто ніколи цього не вчив. Це дуже проста річ, яку ми проводимо, і що повинно було б робитися на рівні кожного району, кожного містечка, у мікрогромаді повинні бути такі курси для батьків, щоб вони знали, як бути хорошими батьками.

– У мережі «Фейсбук» надійшли запитання. Більшість з них стосуються того, наскільки прозоро, скажімо, Українська біржа благодійності показує, звідки надходять кошти, і на що вони потім витрачаються?

Павло Новіков: Це, власне, наша була головна ідея, тому що ми, коли планували біржу благодійності, розуміли, що рівень довіри до благодійних проектів і навіть до благодійних організацій в Україні точно не високий зараз.

А звідки виникає недовіра? Через те, що, по-перше, було багато випадків, шахрайства. І ми про них знаємо, і ми хочемо, щоб це точно пішло в минуле. Друга частина – це те, що це не завжди людина знає і точно орієнтується, як саме і куди саме витрачені її гроші.

Саме тому на сайті Української біржі благодійності дуже жорстка процедура дотримання прозорості, я би так сказав. Тобто, по-перше, кожен благодійник, який перерахував чи то гривню, чи то п’ять, чи то 500, чи були у нас перерахування по 8 тисяч чи по 10 тисяч гривень, він точно відразу себе бачить у списку «донорів», у списку благодійників…

– А це електронний спосіб, перерахування коштів?

Павло Новіков: Так. Будь-яка людина з сайту буквально за 2-2,5 хвилини може перерахувати з банківської картки гроші. І це дуже просто насправді.

Інша частина, що так, гроші зібрані, гроші віддані операторові допомоги, тобто це благодійна організація, як, наприклад, «Партнерство «Кожній дитині», це один з наших операторів допомоги, і наступна частина звітності полягає у тому, що коли ці гроші витрачені, ми відкрито публікуємо первинні бухгалтерські документи про те, куди саме потрачені гроші, всі, до копійки. Біржа благодійності не залишає собі жодного відсотку.

Тобто ми розуміємо, що з відсотками живуть багато бірж у світі. В Україні ми – перші і навіть у Східній Європі перші. І ми розуміємо, що цей процес треба розвивати. І ми не хочемо брати відсоток з того, що люди пожертвували на конкретну хвору дитину чи на підтримку якоїсь сім’ї, чи на підтримку лікарні, я не знаю, будь-чого чи то екологічного якогось проекту.

І друга частина, що коли гроші зібрані і витрачені, все, до копієчки, за первинними бухгалтерськими документами, плюс фото-звіти – кожна людина може побачити, щоб співставити: ось тут – зібрали 4,5 тисячі гривень, ось тут – вони витрачені, ось тут – видно, на що вони витрачені.

– А Ви можете сказати, на що більше люди дають грошей? Що більше зачіпає?

Павло Новіков: Найпростіші, я сказав би, найзрозуміліші теми. Тому що, з одного боку, Україна, наприклад, – не Німеччина, де культура благодійності і традиції благодійності… В Україні, наприклад, вони фактично знищувалися приблизно 70 років за часи радянської влади, тому що тоді був патерналізм, і тоді всі розуміли, що все має зробити держава.

Зараз українці найактивніше жертвують на якісь дуже зрозумілі речі, як то допомога конкретній хворій дитині, якщо вона лежить в онкології.

Чи, наприклад, у нас був дуже яскравий проект з Одеси, де збиралися гроші на іграшки для дітей в дитячу онкологію. Тому що дитинка – маленька, вона боїться лікуватися, вона боїться уколів чи то крапельниць. І якщо дитинка витримала, то вона може вийти і з чарівного акваріуму взяти собі маленьку іграшку. Ця іграшка коштує 5 гривень. Але з батьків навіть ці гроші збирати не варто, бо й так всі їхні гроші йдуть на дорогі ліки.

І ми дуже швидко зібрали гроші на цей проект. І зараз цей акваріум наповнений іграшками, і дітям трошки легше лікуватися. Для нас – це теж щастя.

– «EveryChild» скільки років існує в Україні?

Василина Дибайло: Вже більше 13 років.

– За цей час, яку тенденцію Ви бачите? Чи стає добрішою українська громада?

Василина Дибайло: Я думаю, що так. Тенденція є до того, що звичайні громадяни починають активно жертвувати свої кошти і час, інші ресурси, які в них є.

Єдине, що, як Ви спитали, більше жертвують? У нашому випадку дуже часто, от ми працюємо з дитячими будинками, дітьми-сиротами, але наша стратегія – ми хочемо допомогти будь-яким способом, щоб дитина повернулася у сім’ю або її отримала. Але благодійність у цій сфері, на жаль, ще поки що набуває таких рис: цукерок, шоколаду, цитрусових на Різдво. А от зараз буде День захисту дітей – також всі повезуть подарунки у дитячі будинки.

Ми не підтримуємо, як організація, таку допомогу, тому що це не допомагає дитині, це не допомагає її розвитку, це не створить для неї майбутнє. Тобто ті самі 60 гривень, допомогти, щоб хтось, наприклад… Ми працюємо, наприклад, з випускниками, щоб вони поїхали і побачили свою родину, звідки вони пішли, можливо, у них є старші брати і сестри, яких вони впродовж 7 років не бачили – це буде краще, ніж, наприклад, за 60 гривень купити йому хорошу коробку цукерок.

Тобто ми закликаємо до такої благодійності, яка приносила хоча б маленькі, але системні зміни і впливала на майбутнє.

– Яка б давала можливість на розвиток.

Я хочу дати можливість прозвучати ще тим містам, які беруть участь в цій прекрасній екологічній акції, результатом якої буде створення мапи води України, але і соціальні акції, які пройдуть в регіонах.

Наталя, громадська організація Дитячо-юнацька школа козацького мистецтва «Спас»: У липні школа «Спас» запрошує до себе близько 150 дітей із двох навчально-реабілітаційних центрів-інтернатів міста Запоріжжя. Ця акція здійснюється за підтримки Української біржі благодійності.

В рамках цієї акції під назвою «У пошуках чистої води» у місті Запоріжжя ми проведемо один день для дітей з обмеженими руховими можливостями. Цей день у реабілітаційних центрах встановлять водоочисні фільтри. І тому у цих закладах з’явиться корисна і чиста вода, що є дуже актуальним питанням для міста Запоріжжя та області.

Ну і, саме головне – в рамках цього свята дитяча, юнацька школа «Спас» проведе посвяту козачата для 150 дітей разом з представниками Української біржі благодійності. І ми подаруємо цим діткам якусь частинку надії і щастя.

Микола Трофимов, голова правління Дитячої громадської організації «Сонячний світ» (Дніпродзержинськ, Дніпропетровська область): Разом з благодійною біжкою акція проводиться для того, щоб встановити фільтри очистки води у дитячому притулку та для дитячої громадської організації «Сонячний світ», а також знайти кошти для встановлення дитячого майданчика в районі дитячого комплексу «Сонячний світ».

Костянтин Башкіров, голова Харківської обласної організації Товариства Червоного Хреста України: Наша організація почала співпрацю з біржею благодійності. І один з проектів відбудеться цього літа, в рамках якого наші волонтери будуть співпрацювати з дитячим будинком у Харківській області, побудують дитячий майданчик.

Я взагалі сподіваюся на довгострокову співпрацю з біржею благодійності. Це дуже потужна організація.

І що я маю сказати ще? Що Червоний Хрест сьогодні – це міжнародна гуманітарна організації. І ви знаєте, що її основною метою є допомога найуразливішим верствам населення.

Ну, і бажаю усім міцного здоров’я, наснаги, добробуту і приєднуйтеся до добрих справ разом з Червоним Хрестом!

Василина Дибайло: Дякуємо за можливість!

І хочу закликати всіх, щоб ми справді думали, кому ми допомагаємо, і завжди були впевнені, що навіть маленька наша дія завжди може бути допомогою!

Павло Новіков: Мені дуже приємно було бути у цій студії! Я дуже дякую Свободі за запрошення! Заходьте на сайт біржі – все побачите!