Київ – За останні двадцять років українські історики стали інакше дивитися на історію Другої світової війни. Для них стали доступнішими архіви, з’явилися й нові підходи у дослідженнях. На війну подивилися не лише очима державних діячів та військових, а й з позиції пересічного учасника й свідка подій. Як жартують самі історики – про те, як змінилося вивчення тих подій, можна написати окреме дослідження.
За роки незалежності в українських істориків кардинально змінилися умови роботи, каже Владислав Гриневич, який досліджує воєнну історію. По-перше, зникла ідеологічна цензура, по-друге, значно доступнішими стали архіви. Відтак, на його думку, найістотніше змінилися уявлення про перші роки Другої світової війни, коли Німеччина та Радянський Союз були союзниками.
Також еволюціонували погляди на початок радянського-німецької війни,
зокрема, розуміння причин тієї катастрофічної поразки, якої зазнала Червона армія влітку 1941-го.
«Однією з головних причин катастрофи 1941-го стала масова нелояльність населення до влади. На Східній та центральній Україні – після колективізації й голоду, а на Західній – після радянізації», – каже Владислав Гриневич.
Партизансько-поліцайська «Рідня»
Історик Іван Дерейко вважає, що українська історична наука рухається в загальносвітовому руслі. За його словами, «історія опускається з рівня держави на рівень людини ».
Сам Іван Дерейко спеціалізується на періоді окупації. Він є співавтором дослідження про діяльність на території України радянських партизан та сформованої окупантами поліції. Книжка називається «Рідня» і пропонує зовсім інший погляд на історію цих формувань, ніж той, що панував в радянські часи. Тоді за єдино правильну сприймали версію, що партизани були народними месниками, а поліцаями ставали переважно невдоволені радянською владою та деградовані кримінальні елементи.
Натомість Іван Дерейко зазначає, що в дійсності як партизанські, так і
поліцейські з’єднання формувалися із людей, що походили із одного середовища. Звідси й назва книжки.
«Одинакові радянські люди зі стандартним радянським минулим через якісь дуже часто випадкові обставини обрали свою сторону в цьому конфлікті», – зауважує Іван Дерейко.
Дослідники показують, що значна кількість людей, які опинилися в умовах окупації, шукали можливості для виживання. Звідси й різкі зміни в настроях. Наприклад, у 1941-1942 роках цілі партизанські загони переходили на бік супротивника, не кажучи вже про окремих перебіжчиків. А в 1943-му, після того, як на німецько-радянському фронті відбувся перелом, була вже зворотна тенденція: поліцаї все частіше стали зі зброєю в руках йти в ліс…
Така олюднена історія війни виглядає менш героїчною, але не менш трагічною.
За роки незалежності в українських істориків кардинально змінилися умови роботи, каже Владислав Гриневич, який досліджує воєнну історію. По-перше, зникла ідеологічна цензура, по-друге, значно доступнішими стали архіви. Відтак, на його думку, найістотніше змінилися уявлення про перші роки Другої світової війни, коли Німеччина та Радянський Союз були союзниками.
Також еволюціонували погляди на початок радянського-німецької війни,
Однією з головних причин катастрофи 1941-го стала масова нелояльність населення до владиВладислав Гриневич
зокрема, розуміння причин тієї катастрофічної поразки, якої зазнала Червона армія влітку 1941-го.
«Однією з головних причин катастрофи 1941-го стала масова нелояльність населення до влади. На Східній та центральній Україні – після колективізації й голоду, а на Західній – після радянізації», – каже Владислав Гриневич.
Партизансько-поліцайська «Рідня»
Історик Іван Дерейко вважає, що українська історична наука рухається в загальносвітовому руслі. За його словами, «історія опускається з рівня держави на рівень людини ».
Сам Іван Дерейко спеціалізується на періоді окупації. Він є співавтором дослідження про діяльність на території України радянських партизан та сформованої окупантами поліції. Книжка називається «Рідня» і пропонує зовсім інший погляд на історію цих формувань, ніж той, що панував в радянські часи. Тоді за єдино правильну сприймали версію, що партизани були народними месниками, а поліцаями ставали переважно невдоволені радянською владою та деградовані кримінальні елементи.
Натомість Іван Дерейко зазначає, що в дійсності як партизанські, так і
Одинакові радянські люди зі стандартним радянським минулим через якісь дуже часто випадкові обставини обрали свою сторону в цьому конфліктіІван Дерейко
поліцейські з’єднання формувалися із людей, що походили із одного середовища. Звідси й назва книжки.
«Одинакові радянські люди зі стандартним радянським минулим через якісь дуже часто випадкові обставини обрали свою сторону в цьому конфлікті», – зауважує Іван Дерейко.
Дослідники показують, що значна кількість людей, які опинилися в умовах окупації, шукали можливості для виживання. Звідси й різкі зміни в настроях. Наприклад, у 1941-1942 роках цілі партизанські загони переходили на бік супротивника, не кажучи вже про окремих перебіжчиків. А в 1943-му, після того, як на німецько-радянському фронті відбувся перелом, була вже зворотна тенденція: поліцаї все частіше стали зі зброєю в руках йти в ліс…
Така олюднена історія війни виглядає менш героїчною, але не менш трагічною.
