Три покоївки палицями піднімають розкішну сукню і вдягають її на жінку. Це карикатура на моду ХІХ століття. Але у цьому гуморі є велика доля правди. Бо важливою була краса сукні, мистецький витвір, а про зручність у вбранні у ХІХ столітті не вельми дбали. Десятки кнопочок і гачечків, нижніх спідничок, корсет, панталони, мереживо, вишивка, квіти, фальбанки, хвильки… Одягнути всю цю красу без допомоги сторонньої особи нереально, а носити – некомфортно, бо сукня важка.
Цікаво, що переважна більшість сучасних жінок, які звикли до зручного одягу, у ці розкішні сукні й не помістяться. У ХІХ столітті жінки у Західній Європі були більш мініатюрні, талії у сукнях з колекції мають об’єм до 55 сантиметрів… Тому Марині Івановій доводиться самостійно виготовляти манекени для колекції.
А колекціонування у її житті розпочалось у 1970-х роках із солом’яного капелюшка, який потрапив до жінки від тітки товаришки. До слова, бабуня Марини Іванової була кравчинею і вчила онучку шити сукні так, щоб і на виворіт вона була з ідеальними швами.
У колекція є сукня з родоводом
Багато дрібничок і аксесуарів Марина Іванова купила на «блошиному» ринку, щось їй приносили, вишукувала і по аукціонах. Багато речей подарувала театрові і кіностудії Довженка, але згодом побачила, що там недбало ставляться до розкішних суконь, капелюшків, парасольок. Жінка почала творити власну колекцію і щодня реставрує своєї раритети. Вони змінили її життя.
Зелену весільну сукню з яблуками Марина Іванова придбала на аукціоні. До 1980 року це плаття було на виставці в одному з лондонських музеїв. Шлюбна сукня ще й із родоводом.
«Там написано, що Харі Хамільтон у 1860 році вінчалась у Манчестері в цій сукні. Тоді зелений колір був модним кольором весільних суконь. Це вже пізніше прийшла мода на білі. Все описано, де зберігалась шлюбна сукня, кому належала, хто одягав. Весільні сукні вбирали, як правило, лише раз, потім з усіма аксесуарами клали у коробку і передавали її з покоління в покоління. Декому у спадок переходили десятки таких коробок», – розповіла Марина Іванова.
В її колекції є не лише речі аристократів, але й цінний для неї бархатний жакетик, який належав вчительці, яка все життя присвятила сліпим дітям. Була бідною, не мала своєї родини, але дбала про дітей. Ця жінка була дуже мініатюрною на зріст, з талією 53 сантиметри.
Жіноче вбрання ХІХ століття «оживляє» портрети
У Львові представляється третина з усієї колекції Марини Іванової. Старовинне жіноче вбрання виставлено у кількох залах Національного музею, де на стінах – колекція портретного живопису кінця XVIII – початку ХІХ століть. І чимало суконь з манекені гармонійно доповнюють портрети зі стін, розповіла заступник директора національного музею імені Андрея Шептицького у Львові Оксана Біла. Ці жінки з портретів, немов оживають.
«Ця колекція зможе більш представити колекцію живопису кінця XVIII – початку ХІХ століття. На наших портретах можна побачити аналогічні сукні, що й на виставці костюмів. Наприклад, портрет Мурашка «Дівчинка в білому»», – каже Оксана Біла.
У ХІХ – на початку ХХ століттях львів’янки їздили потягом зі Львова у Відень спеціально на закупи: по тканини, аксесуари, а також на примірки до знаних кравчинь. Заможні галичанки у розкішних сукнях танцювали не лише на балах у Львові, але й у Відні, а модні тенденції з Парижу обговорювали на вечірках. Однак жодної сукні модниці ХІХ століття з Галичини у колекції Марини Іванової немає. У роки війни, переслідувань ці розкішні сукні багато жінок перешивало на буденний одяг для себе і дітей.
