Фестиваль-реквієм на місці Гурбинського бою УПА

Рівне – У понеділок на місці найбільшого в історії УПА Гурбинського бою під Рівним мешканці п’яти сусідніх областей вшанували пам’ять загиблих земляків. Тут молилися, співали повстанських і патріотичних пісень, реконструювали фрагменти бою, спілкувалися і шукали згадки про рідних, які у квітні 44-го зникли або загинули «на Гурбах».

На третій день Великодня 1944-го кілька тисяч упівців та ополченців, котрі зібралися в Гурбинському лісі, опинилися в оточенні 30-тисячного війська НКВС та червоної авіації. Так розпочалася найбільша операція радянського керівництва проти упівців та їхніх симпатиків – адже саме на Великдень багато хто з молодих селян прийшов або відвідати рідних, або поповнити ряди повстанців.

Після запеклого кількаденного бою, в якому чисельність загиблих із радянського боку суттєво переважила втрати повстанців, загони УПА змогли прорватися у кількох напрямках – близько половини упівців знову потрапили в ліси. Їхня підпільна боротьба тривала ще близько півтора десятка років…

Письменник Василь Шкляр, який вперше відвідав це місце, каже, що воно навіть візуально нагадує Холодний Яр.

«Ось тут УПА-Південь сформували з’єднання під кодовою назвою «Холодний Яр». Майор радянської армії з Дніпропетровщини пішов тут в УПА, був командиром куреня і взяв собі псевдо «Чучупака», за прізвищем головного отамана «Холодного Яру», і дуже багато псевдонімів перемандрувало від нас сюди – Хмара, Залізняк, Гонта, Коломієць… Це були дві ланки однієї спільної боротьби єдиного народу».

Пошуки тривають

Про Гурбинський бій, у якому брали участь представники мало не кожної рівненської родини, не йшлося в радянських підручниках. А тим часом деякі люди, котрі прийшли сьогодні на місце бою, досі шукають своїх рідних, тримаючи в руках затерті часом фотографії.

Люди сподіваються натрапити на бойових побратимів своїх рідних. Дехто з них таки вижив, незважаючи на десятиліття, проведених у таборах і засланні. Як-от брати Іван і Василь Рухери. Василя вже немає в живих, проте його донька, котра виросла в заполярній Інті, сьогодні вперше побувала на місці бою разом із дядьком Іваном та своїми дітьми. Іван Рухер пригадує: оточені повстанці першого ж дня дали гідну відсіч загонам НКВС.

«Вони не могли з нами нічого зробити, – каже він. – Тому вони зупинили в Бродах фронт, і цей фронт почав на нас чавити. Ми були оточені танками, літаками. Нас оточили і ми давай прориватися через Дерманський ліс. І цією долиною, ось там, де стріляли, ми туди перейшли. Усіх вивели. Тут лишилася тільки самооборона, яка не давала їм на нас нападати».

Реконструкція Гурбинського бою, яку провели представники львівського Товариства пошуку жертв війни «Пам’ять», особливо зацікавила молодих людей, які жваво реагували на кожний поворот театралізованого бою. Однак, як зауважив ветеран Гурбинського бою Василь Ковальчук, передати масштаб і напруження тих боїв практично неможливо.

«Хоч би така була машина, яка б людину перенесла, і вона пожила хоч годину в тому пеклі, яке було тут із 24 квітня (1944 року) – тоді б вона не розмінювалася на кілограм крупи, вийшла б з іншим світоглядом. Уявіть собі, найстаршому в моєму загоні було всього 22», – зауважив Василь Ковальчук.

Гурби у долях волинян

Їхня доля склалася по-різному. Земляки не видали радянській владі неповнолітнього зв’язкового УПА Олексія Поліщука, тож він, повернувшись додому, потрапив під радянську мобілізацію, і закінчив війну в Кенігсберзі, згодом потрапив у складі радянських військ до Монголії. Нині на грудях Олексія Поліщука – як повстанські, так і радянські ордени. Сьогодні він згадував, як через болотисту місцевість разом із товаришами пробивався на Кременець, як довелося приховувати своє поранення у ногу, а згодом, не зважаючи на лікарський вердикт «туберкульоз» – бути мобілізованим до Червоної армії. За іронією долі, життя майже безнадійно хворому Олексію врятував полонений німецький хірург.

Волинянин Микола Руцький здійснив велику пошукову роботу і видав книгу «Вони виборювали волю України» – на основі спогадів півсотні земляків-упівців і донедавна засекречених архівів. На написання книги наштовхнув батько, який першим відкрив синові таємницю про свою участь у Гурбинському бою.

«Воював тут мій батько, Микола Руцький-Довбуш, в курені Ломоноса-бувалого. Потім були ще його друзі, які поверталися з таборів», – розповів автор книжки.

Нині на освяченій кров’ю Гурбинській землі виріс монумент і монастир. Колись закинуті лісові могили дбайливо доглянуті зусиллями ченців і навколишніх мешканців. Нині вперше за всю історію Гурбинського меморіалу тут зібралися люди лише під двома прапорами – чорно-червоним повстанським і синьо-жовтим державним. Замість гучних виступів політиків, до земляків зверталися український бард Олександр Смик, Юрій Поліщук та гурт «Чорні черешні», Теодор Кукуруза, гурт «Тінь сонця». Таким був задум організаторів фестивалю-реквієму «Вишнева гора». Вперше за останні роки до вшанування пам’яті героїв Гурб не долучилися представники обласної державної влади.