Геннадій Садовський. Отаман Соловків

Лариса Щербак

(Для спецпроекту «Сандармох. 75 років розстрілу» )

Отже, Геннадій Леонідович Садовський – це чоловік рідних сестер моєї бабусі (по мамі) Ксенії Федорівни Майбродської – Ганни і Марії Майбродських (проживали у с. Сестренівка, нині Козятинського району Вінницької області). Історія цієї родинної гілки розпочалася з того, що їхній рідний брат Іван Федорович Майбродський служив з Садовським у петлюрівській армії, заприятелював із ним, познайомився з Ганною Майбродською і одружився з нею. У 1918 році у них народилася дочка, яку назвали Вікторією, на честь перемоги Української революції. Після смерті дружини Ганни Геннадій одружився з її сестрою Марією, і в 1926 році у них народився син Гореслав (промовисте ім’я, чи на так?). На той час Садовський був під арештом у Лук’янівській тюрмі в Києві (сина він не бачив).

Енкаведисти вилучили кілька літературних праць Геннадія Садовського, серед них роман «Сонячні ночі» і повість «Семінаріада».

1929 року його засудили за статтею 58/10 КК до 10 років ув’язнення в концтаборі й відправили на Соловки, де 3 листопада 1937 року розстріляли в урочищі Сандармох (разом із Лесем Курбасом, М. Кулішем, В. Підмогильним та ін.).

Марія Садовська намагалася визволити чоловіка, надсилала листи-клопотання усім, з ким Геннадій мав дружні, громадські чи літературні контакти (в т. ч. Павлові Тичині), однак марно… 1933 року вона з дітьми (Вікторією і Гореславом) втекла від голоду й репресій до Сибіру й опинилася у Хакасії, де 2 лютого 1938 року її як «дружину ворога народу» розстріляли в Мінусінській тюрмі.

Вікторія Геннадіївна Садовська, незважаючи на трагічну долю батька й матері, зуміла вистояти, не зламатися, закінчила педагогічний інститут, вийшла заміж за відомого забайкальського письменника Василя Івановича Балябіна (обоє на фото), члена Спілки письменників СРСР, почесного громадянина м. Чита, автора кількох епічних творів, зокрема трилогії «Забайкальцы», і прожила у щасливому шлюбі майже 50 років. Вікторія Садовська-Балябіна – авторка кількох збірок оповідань і повістей (зокрема, «Аргунеи», 1988, «Соломонова тысяча», 2004), відійшла у вічність у грудні 2008 року.

Донька Вікторії (онука Геннадія Садовського) Людмила (у заміжжі Мазепа) стала оперною співачкою, у 1970-х роках була солісткою (мецо-сопрано) Київського оперного театру, дружила з Марією Стеф’юк (яка подарувала їй «Кобзар» Т. Шевченка з написом «Моїй любій співачці Людмилі Мазепі»), потім перебралася до Москви, де в оркестрі Большого театру працював її чоловік Олександр Мазепа. На жаль, уже також відійшла у засвіти…

Гореслав Геннадійович Садовський-Шестак* (брат Вікторії, син Геннадія Садовського, який, переховуючись, жив під різними прізвищами, зокрема й «Шестак») став журналістом, кілька десятиліть працював кореспондентом у м. Уфа (нині Башкортостан).
27 жовтня 1997 року побував у Карелії (Медвежьєгорськ) на відкритті пам’ятних знаків жертвам большевицького терору на меморіальному цвинтарі в урочищі Сандормох (на фото). Після цієї поїздки прожив недовго, проте встиг усе докладно описати, надіслати інформацію сестрі Вікторії, яка літературно опрацювала ці записи й подала їх окремими нарисами у своїй книзі «Соломонова тысяча» (м. Чита: Вид-во «Поиск», 2004. – 198 с.).

***
Про багатостраждальну долю Геннадія Садовського ми дещо знали з інформації його доньки – Вікторії Геннадіївни Садовської-Балябіної, але перші офіційні дані отримали 1992 року з публікації Сергія Білоконя «Розстріляне Відродження» у газеті «Літературна Україна»:

Садовський Геннадій Леонідович. Нар. 1897, с. Ков’яги Харківського округу. Українець. Iз родини служителя культу. 1926 р. засуджений за статтею 58/10 КК. Безпартійний. Службовець. КОГПУ 3 квітня 1929 р. за статтею 58/10 КК засудила його до 10 р. ув’язнення в концтаборі.

***

2008 року в тернопільському видавництві «Джура» вийшла книга «Українська інтелігенція на Соловках. Недостріляні» Семена Підгайного – українського ученого-історика, археографа, автора спогадів про українську інтелігенцію на Соловецьких островах, члена-основоположника УРДП, 1948 року – першого з черги державного секретаря реорганізованого ДЦ УНР.

З цього видання ми – родина Геннадія Садовського – дізналися про його перебування на Соловках, оскільки С. Підгайний з ним приятелював. Ось як автор розповідає про це у свої «соловецьких портретах»:

«Геннадій САДОВСЬКИЙ. Син залізничника (син священика, залізничником на станції Калинівка був його тесть – батько Ганни і Марії Майбродських. – Уточнення моє), семінарист Київської духовної семінарії, а згодом студент Київського університету Геннадій Садовський ще на 19-у році життя вступив до Української петлюрівської армії й до останнього подиху вважав себе за солдата цієї армії. Високого і стрункого, з блакитними очима й русявим чубом, Геннадія знали, як молодого, але відданого справі національної та соціяльної волі українського народу. Знали і поважали.

1933 рік. Дев’ятий Кемський відділ Біломорсько-Балтійського табору «Морсплав», вечір. Лежу на верхніх нарах. Чую, хтось питається про мене. Устаю, спускаюсь на підлогу, відгукуюсь.
– Це ви Підгайний? – питає.
– Я, – відповідаю.
– Ви з Харкова?
– Так.
— То ми ж з вами – земляки. Я сидів у спецкорпусі Холодногорської тюрми. Я – Садовський.
Ми познайомились.

Геннадій Садовський сидить вісім років у тюрмі. Він все уже бачив. Переміряв босими ногами Соловецький архіпелаг, побудував на славу «вампіра» Біломорський канал, і знову на «Морсплаві», і знову його путь на Соловки. Але він такий, як і в ті незабутні дні, коли український народ, прокинувшись, повстав. Як і тоді, скрізь і всюди придивляється, прислухається, вишукує, гуртує, навчає, сам учиться і всім, чим може і як може, допомагає за всіх умов своїм землякам-українцям. Серед сірої, одноманітної таборової юрби вишукує українців, щоб, використовуючи свій довгий тюремний досвід, навчити, як себе тримати, як дістати той гіркий шматок хліба, як серед реву, скиглення, реготу й сліз зуміти пронести душу незабрудненою.

Не минуло й місяця, як навколо Садовського створилася ціла група українців, як уже без протоколів, зборів і постанов утворилася міцна спілка, як на «Морсплаві» відроджуються українські традиції матеріяльної і моральної допомоги один одному, – у всяких умовах, повсякчасно, незалежно від території.

Одного дня нас з Геннадієм, а з нами й тисячу інших, відправляють до соловецької бухти «Благополучія». Виконавши всі церемонії прийому, направляють з невеличкою групою на найгіршу «командировку», на так звані Пічуги (в північно-східньому кінці Соловецького острова), на найважчу роботу: видобування йоду з морських водоростей. І тут Геннадій виходить зі становища. Бачучи, що ми, кілька чоловік, українців-інтеліґентів, напевне загинемо, – він, старий соловчанин, знаходить усе, щоб ми вибралися з Пічугів і були призначені на інші, легші роботи, хоч сам лишається там.

Білими ночами ми довго не спали і розмовляли на найрізноманітніші теми. Я любив слухати Садовського. Любив його голос, повний, соковитий, любив його мову, запашну й насичену образами. Любив його думку – ясну, струнку, сповнену поетичного натхнення. Від Геннадія Садовського почув я слово, сказане вільною, незалежною, високопринциповою людиною, яка ні за що, ні за якої погоди не піде на компроміс і не визнає іншого, крім свого Бога. А Богом Геннадія була Україна – вільна Незалежна Держава.

Тими ж ночами читали ми написану на острові книжку Геннадія, прекрасну роботу в імпресіоністичному стилі, про наші національні змагання. Часом Геннадій діставав бандуру й ліричним баритоном співав історичних пісень чи якусь думу козацьку. І сьогодні постає в уяві ця задумана, симпатична постать з кобзою в руках:


З таких як Садовський (а їх, забутих героїв, тисячі), большевики не видирали серця живцем, а, як вампіри, десятками років пили з них кров.

Інколи Геннадій сидів і складав пісні та грав їх на бандурі. Від нього пісень тих учились інші й співали їх нелегально на Соловках, на Біломорсько-Балтійському каналі, у всій Східній Фінляндії З пісень цих пригадую тільки початок однієї, а другу – цілком.
Перша оспівувала замучених на Соловецькому острові петлюрівських отаманів, наших борців з большевицькою навалою на Україну. Початок її такий:


Другу складено на будівництві Біломорсько-Балтійського каналу. Вона була поширеною не тільки серед українців, а й серед інших, що там перебували.

Навіть при розгромі однієї організації, що готувала масову втечу ув’язнених, фігурувала як зразок агітаційної акції саме ця пісня. Автора її ГПУ так і не пощастило відшукати.
Слова цієї пісні такі:



Та згодом Геннадій Садовський дістається з Пічугів до Соловецького кремля, а з нього, вже за моєю допомогою, – вартовим на сінний склад сільгоспу. Довгими темними соловецькими вечорами сиділи ми, і Геннадій розповідав про українську національну революцію, про все, що знав, бачив і своїми руками робив, і як згоріла молодість його в боротьбі й неволі.

Ось він, молодий Геннадій, звільняє Житомирську тюрму, набиту тільки українцями-петлюрівцями, заарештованими Денікіним і приреченими на розстріл, бо денікінці, під тиском української армії, мали тікати з міста.

Ось він, Геннадій, – воєнний комендант і фактичний керівник Житомира та Волинської губернії. Двадцятирічний юнак мусить брати на себе провід у такий бурхливий час.

«Якщо ми винні, – казав Садовський, – що програли революцію, то не тільки ми винні, а винен і весь наш народ. Спробуйте творити нову національну Українську Державу, коли дядько на запитання, якої він національности, відповість – православної».

А проте Садовський вишукує людей, добирає кадри, організовує газету, знаходить талановитого вчителя Мамчуру і садовить його за редактора, заміщує посади в урядництвах українцями, дбає про госпіталі для поранених, про дитячі будинки, і не забуває й на хвилину, що ворог не спить, що ворог працює…

А як відступили з Житомира, Садовський залишив Житомир з кількома козаками, кулеметом і автомашиною останнім, бо мав палити папери. І коли ці папери горіли, а телефоніст з вокзалу що п’ять хвилин сповіщав, як проходить зайняття большевиками Житомира, у цей час до кабінету Садовського вривається Микола Любченко (Кость Котко), що вже покинув армію Симона Петлюри та УНР і прийшов намовити і його зробити так само. Садовський з презирством подивився на цього «петлюрівця», якого кілька місяців тому врятував від розстрілу денікінцями, пригадав як жалюгідний тоді Любченко обнімав і цілував його. Сьогодні ж, коли погіршала ситуація, цей «герой» став перекінчиком і приходить намовляти і його.

— Я не бачу на тобі зброї, – сказав Садовський. – Геть з кабінету! Бо накажу розстріляти, як пса.
— Ідіот ти! – крикнув Любченко і прожогом вискочив із кабінету.

До арешту Садовський весь час жив нелегально і працював у підпіллі, тоді як його товариші по партії згодом примушені були опинитись в членах КГІ(б)У, і з часом ставали наркомами, редакторами, прокурорами та іншими високими урядовцями совєтської України.

Минали роки. Садовський вже в спецкорпусі, вже в ГПУ. Сталось так, що його не розстріляли, а дали десять років «с заменой». Як з хреста знята, молода красуня-дружина прибивається з далекої Волині до Харкова, доходить до кабінетів високих урядових осіб совєтської України, колишніх товаришів Геннадія, плаче, просить про допомогу. Любченко сказав їй: «Я тоді ще казав йому що він дурень, але він мене не послухав».

Якось, сидячи на березі Білого моря й розповідаючи про прибуття на острів нових і нових партій ув’язнених, колишніх високих достойників совєтської влади на Україні, Садовський сказав: «Я не злостива людина і все своє життя клав і кладу за нездольну, дружню, консолідовану, пройняту наскрізь щирістю й доброзичливістю ідею єднання нашого народу, нашої інтелігенції. А втім, я не заперечував би на нашому острові зустріти Любченка. Я хотів би йому ще раз довести, що я таки не ідіот і що я двадцять літ тому робив правильно».

Минуло тільки два роки з часу цієї розмови, і одного весняного ранку, на розводі, зустрілися Садовський і Микола Любченко (Кость Котко). Любченко зблід, підійшов до Геннадія, подав руку й заплакав. Геннадій обняв його. Вони довго говорили; але про цю розмову Садовський нікому не сказав ні слова.

У 1937 році, десь у липні чи серпні, Садовський мав звільнитися а тим часом його здоров’я сильно підупало. Та раптом з далекого Сибіру, куди втекла від репресій його дружина, надходить йому одяг і взуття. І на тринадцятому році чекають його діти й жінка. Садовський хвилюється, дуже збентежений, – він так любив свою героїчну дружину й дітей. І раптом знову – «продолжение срока» ще на три роки.
Тихо як злодії, увійшли до загальної камери енкаведисти, самі взяли речі, а Садовського без речей відвели в найтяжчий ізолятор.

Минуло два місяці. Вилізши на третій поверх згорілого Успенського собору в кремлі, можна було бачити, як у добре заґратованій палаті для божевільних соловецького госпіталю ходив, понуривши голову, божевільний Геннадій Садовський.

Семен Підгайний. Українська інтелігенція на Соловках. Недостріляні. – Тернопіль: Видавництво «Джура», 2008. – 416 с. – С. 42–47.

***
Вікторія Садовська-Балябіна

ПЛАЧ

Дорогий мій тату! Батьку!
Знаю, що в тяжкій долі не похитнувся ти, не зневірився в тім добрім і великім, що є в житті і в людях. Не втратив ти людського там, де легко було його втратити. Знаю: до самого кінця ти залишався людиною багатої душі, до самого кінця любив красу Землі, ніжно й палко любив свою Україну, проніс мужньо через всі мордування чисту совість і доброту, яку я пам’ятаю в тобі ще з дитинства.

Знаю, батьку, що в останній свій час, в останню свою хвилину ти думав про нас, своїх дітей. Ти уявляв собі нас, подумки розмовляв з нами, наставляв нас, давав нам свій батьківський заповіт. І найбільше рвалося твоє серце від думки: щоб не залишилися ми байдужими того, за що ти прийняв важкі муки і смерть.

«Любіть Україну, батьківщину вашу, діти мої, – казав ти нам, – працюйте для неї. Любіть її людей, її мову, її синів, що або прославили її, або полягли за неї, склали голови свої. Любіть Україну за важке минуле та сучасне. Любіть її, як я її любив!».

А ми не сповнили твого заповіту, батьку! Лиха година й лихі люди ще дітьми відірвали нас від Батьківщини і загнали на край світу. Ми залишили свій отчий край і не повернулися до нього.

Ми майже забули вже милу мову України, її людей, її красу, її пісні.
І от зараз вбогими перевертнями абияк дотягуємо обридле життя. Не наше воно! Наше життя залишилося там, у рідній Україні разом із нашими серцями.

... Як вітер жене сухий лист осінній, жене нас невмолимий час у небуття. Прийме нас чужа мерзла земля. Щезне наш слід, неначе і не було нас на світі. Це розплата за неблагородне терпіння, за слабкість душевну, за зраду батьківському заповіту.
... Тоскує душа... Прости нас, батьку! Прости, Україно!
Нам вже не повернутися до тебе!..

(Уривок із книги «Соломонова тысяча», с. 162).


P. S. Даруйте, панове, за таку розлогу інформацію, але роблю це для того, щоби непересічна постать Геннадія Садовського не загубилася в історії українських національно-визвольних змагань… Щоб пам’ятали…
Дякую.
Успіхів Вам у благородній справі!

Я – Лариса Щербак – двоюрідна онука Геннадія Леонідовича Садовського, розстріляного в урочищі Сандормох 3 листопада 1937 року. Надсилаю докладну інформацію про нього, почерпнуту з різних джерел, зокрема книг Сергія Білокіня, Семена Підгайного, Вікторії Садовської-Балябіної).

Читайте більше тут: