Як я не зміг зупинити війну в Боснії

ВІД РЕДАКЦІЇ: 20 років тому, напередодні боснійської війни, Ненад Пеїч був програмним директором телебачення Сараєва. Війна виглядала неминучою. Але Пеїч спробував її зупинити, запросивши супротивників до студії.

Ненад Пеїч

Я підняв слухавку і це був Радован Караджич. «Ви, пане Пеїч, готуєте державний переворот, – почув я. – Ви хочете, щоб Боснія відокремилася від Югославії! Серби цього ніколи не дозволять. Ви налаштовуєте людей проти Югославії і маєте зупинити мовлення!»

Це був квітень 1992 року, незадовго до офіційного початку конфлікту. Але війна вже стукала в двері, неоголошена, незапрошена. У Сараєво війна була в усіх на вустах, а в сусідніх містечках вона вже прийшла. До радіо і телебачення Сараєва (RTVSA) надходили повідомлення про етнічно мотивовані вбивства, вибухи, грабунки. Місто було на лезі ножа: поодинокі перестрілки вночі, перекриті дороги, воєнізовані пропускні пункти.

Наші репортери опинилися в безвихідному становищі. Югославська народна армія не лише заперечувала ці повідомлення і характеризувала їх як поодинокі інциденти, але чинила перешкоди журналістам, які намагалися їх перевірити. Розділена за етнічними лініями, держава була паралізована постійними суперечками між трьома етнічними партіями, які погоджувалися лише на те, щоб штовхати країну на межу війни.

4 квітня 1992 року, за день до телефонного дзвінка Караджича, ми вирішили висвітлювати мирний марш. Невелика група студентів, близько 40 осіб, пішла до парламенту з вимогою відставки всіх політичних партій. Ми думали, що це був останній шанс зберегти мир і вирішили висвітлювати марш в прямому ефірі. За звичайних обставин навряд чи ця подія була би варта уваги, але це були незвичні часи. Наша трансляція тривала дві доби. Події, які тоді розгорталися, були вирішальними не лише для Боснії, але й найскладнішими у моєму житті.

Я був наляканий і сповнений надії

Ми послали телекамери в різні місця. Існував ризик, що з ними не буде зв’язку, тому ми встановили «запасну» телевізійну станцію, пославши журналістів у місця, які навряд чи легко виявлять. У моєму кабінеті я спостерігав за долею своєї країни на різних камерах із різних точок. Вночі на вулицях вже були десятки тисяч людей.

Протести ширилися і здавалося, що пряма трансляція була вірним рішенням. Я був наляканий і водночас сповнений надії. Я не знав, куди це все прямувало. Опівночі я зрозумів, що нічого не їв: у мене була дієта з кави, пива і цигарок. На багатьох камерах не було звуку, тому я вирішив включити пісню «Сараєво, моя любов» місцевого музиканта Кемаля Монтено. Я ніколи більше не бачив, щоб емоції так переходили на екран.

Вранці 5 квітня на вулицях Сараєва було близько 100 тисяч людей, а моя попільничка переповнена недопалками. (Тоді в місті жило півмільйона людей). Атмосфера була вражаючою. Люди приносили їжу протестувальникам, вигукували мирні гасла і закликали до відставки уряду. Я отримував непідтверджені повідомлення про те, що політичні партії (всі) не допускали автобуси з людьми, готовими долучитися до протесту. Але далі перевірити інформацію було практично неможливо.

Суперники говорили однаково

Це була найбільша загроза для політичних партій Боснії. Рух спонтанно вимагав відставки всіх. За цих обставин до мене зателефонував Караджич, який у той час був головою Сербської демократичної партії (СДП).

Партія Караджича офіційно заявила, що члени Партії демократичної дії Ізетбеговича проникли в лави демонстрантів із метою знищення СДП. Наш телеканал звинуватили в участі у «війні чуток». До і під час цієї заяви ми постійно транслювали текст на екрані: «Громадяни Боснії та Герцеговини, об’єднуйтеся проти війни». Незважаючи на погрози Караджича, я відмовився припинити мовлення.

Тоді мені зателефонував Ізетбегович. «Пане Пеїч! Того, що ви і ваше телебачення намагається зробити, не буде. Ви спонукаєте людей виходити на вулиці. Ви намагаєтеся повалити законно обраний уряд!» Знову ж таки я відмовився зупинити трансляцію.

Те що обидва лідери використовували ту саму мову, риторику і вимоги було неймовірно, але не дивно.

Як журналіст, я відчував, що маю якимось чином змусити політиків сісти і почати діалог, щоб припинити це божевілля. Але як це зробити? У якій формі? Я вирішив запросити політиків на дебати від імені глядачів телебачення Сараєва.

Коло студії лежали автомати

5 квітня о 17 годині зібралися лідери трьох головних партій – Радован Караджич, Алія Ізетбегович, Міленко Бркич, а також генерал армії Мілутін Куканяч і спостерігач Європейського Союзу Сантос.

За винятком Бркича і Сантоса, вони мали по троє охоронців на кожного, озброєних до зубів. Я не вважаю себе дуже хоробрим, але тоді зі спонтанною сміливістю на межі з грубістю, я не пустив дев’ятьох озброєних чоловіків до студії. Генерал мені допоміг і зрештою ми домовилися, що вони зайдуть до студії після того, як повністю сховають пістолети в кобури. Автомати Калашникова мали залишитися назовні.

Переговори могли розпочатися, але лише після того, як я мав ухвалити інше важке рішення. Чи ми маємо транслювати діалог в студії в прямому ефірі? Чи ми маємо його навіть записувати? Ми побоювалися можливих наслідків. Хтось із лідерів може віддати наказ своїм воєнізованим формуванням, або піти з мирних переговорів. Тоді легко буде сказати, що війна почалася з телебачення Сараєва. Тому ми оголосили про початок мирних переговорів і обіцяли оприлюднити заяву після їхнього завершення. Ми навіть не включали запису.

Безвідповідальні переговори

Вперше в житті я був свідком переговорів, які були такими важливими і які проводили такі безвідповідальні люди. Їхній фанатизм, звинувачення, погрози та напівправда були жахливими. Вони відразу ж почали атакувати один одного в той час, як сотні тисяч громадян вимагали миру на вулицях Сараєва.

У якийсь момент Караджич хотів покинути студію. Вірте чи ні, я схопив його за костюм, коли він встав із стільця. Незабаром після цього, Ізетбегович, який був на моєму боці, хотів піти, так що я схопив його теж. Охоронці вже були напоготові, як вірні пси, вони були готові захищати своїх господарів. Але Караджич і Ізетбегович сіли і мої спітнілі долоні випустили лацкани їхніх піджаків, залишивши трохи зморшок на кожному.

Деколи мені шкода, переговори не були записані, щоб показати народу Боснії політиків, за яких вони проголосували. Представник ЄС був явно приголомшений, побачивши небезпечно театральну поведінку. Коли зрештою було схвалено угоду про припинення вогню, Бркич сказав мені: «Я думаю, що краще, якщо ви зачитаєте пункти, про які ми домовилися, і ми можемо тільки кивнути головою, підтвердивши нашу угоду з цих питань». У мене були ті пункти, написані рукою на звичайному аркуші паперу. Всі в студії погодилися, повільно киваючи головою, майже неохоче.

На екранах ми запустили повідомлення: «Укладено угоду про перемир’я». До кінця дня випуски новин були сповнені надії. Я обняв кількох своїх колег і пішов додому, сподіваючись, що це все було недаремно.

Наступного ранку мене розбудив телефонний дзвінок. «Перепрошую, але вона тут», – пролунав голос. На світанку 6 квітня розпочалася боснійська війна і облога Сараєва.

20 років потому я мушу визнати, що і Караджич, і Ізетбегович мали рацію. Я хотів заохотити, або як вони сказали «роздмухати», протести. Наше рішення транслювати в прямому ефірі протест, який почався лише зі 40 студентів, було політичне і, можливо, зовсім непрофесійне. Але ми мали шанс використати медіа для миру замість війни і про це я ніколи не пошкодую.

Текст скорочено. Повну версію англійською можна прочитати тут.

Ненад Пеїч – регіональний директор Радіо Свобода/Радіо Вільна
Європа, в минулому директор Балканської редакції. 20 років тому
він був програмним директором телебачення Сараєва.