Що означають переговори німецького та українського урядів з приводу лікування Юлії Тимошенко в Німеччині? Відповідь на це запитання може підказати білоруський досвід.
Зрозуміло, паралелі – справа завжди ризикована. За своїм типажем Віктор Янукович і Олександр Лукашенко – досить різні люди і політики, трохи відрізняється і природа влади: в Україні – більше олігархічна, у Білорусі – більше персональна. Різна і ступінь взаємодії країн з Європою і Росією: Білорусь знаходиться в тісному союзі з Росією і при цьому не входить навіть до Ради Європи. Тому, відповідно, на неї не поширюється юрисдикція Європейського суду з прав людини, рішення якого у справі Тимошенко породило підстави для нинішньої ситуації з лікуванням екс-прем’єра України.
Квиток в один бік
Але логіка авторитарної влади і політична культура, яка панує на східному боці від «кордону Гантінгтона», дозволяє побачити певні аналогії.
У 2008 році чимось схожа ситуація була з колишнім кандидатом на президента Білорусі Олександром Казуліним, який відбував п’ятирічне ув’язнення за звинуваченням в хуліганстві. За ґрати він потрапив через кілька днів після виборів 2006 року після маніфестації протесту. У 2008 році в дружини Казуліна Ірини виявили рак. І народилася пропозиція, щоб вона поїхала лікуватися до Німеччини ... разом із чоловіком, якого білоруська влада нібито були готова заради такої справи звільнити з в’язниці. І дати, так би мовити, квиток в один бік.
Досі в тій справі залишаються певні запитання. Хто був головним ініціатором схеми: Мінськ чи Берлін? Якби Казулін погодився, а через деякий час повернувся – чи це означало, що він мав би повернутися за ґрати? Але Казулін від пропозиції відмовився, його дружина в Німеччину лікуватися не поїхала і невдовзі померла, а політик був звільнений без всяких умов після російсько-грузинської війни, коли геополітичний розклад у регіоні істотно змінився.
Вагон дисидентів до Європи
Цікаво, що в 2011 році, після чергових виборів, чергових маніфестацій протесту, їхнього розгону і появи нових політв’язнів Лукашенко знову озвучив план, схожий на схему з «визволенням за кордон» Казуліна. «Якщо там, в ЄС, хочуть їх собі забрати, то завтра квиток випишемо і відправимо. Не питання. Нехай забирають. Якщо вони так дбають про політв’язнів, то завтра в один вагон посадимо, я ухвалю рішення, а я маю право його ухвалити, і всіх, і навіть тих, хто сьогодні залишився на волі, всіх, за кого вони дбають, завтра в вагон – і туди», – заявив Лукашенко.
На таку пропозицію, яка дуже вже нагадувала ленінський «філософський пароплав», на якому з Радянської Росії була вислана її інтелектуальна еліта, Європа відреагувала негативно, сказавши, що мова все ж йде про звільнення, а не про депортацію. В результаті більша частина політв’язнів була звільнена без квитків в один бік, проте інші, серед них і два колишні кандидати на президента Білорусі – Микола Статкевич та Андрій Санников – залишаються у в’язниці.
Свої дивляться
Однак пропозиція показова. І в ній можна побачити певну аналогію зі справою Тимошенко. Справа в тому, що і Лукашенко, і Янукович – не патологічні садисти. Вони політики, причому певної політичної культури, яка дуже нагадує субкультуру кримінального світу. І тут справа не у відомих епізодах біографії нинішнього українського вождя. Лукашенко і Путін так щільно з кримінальним світом не стикалися, але формулювання типу «хто нас скривдить – трьох днів не проживе» – це їхнє політичне кредо.
Говорила Тимошенко на виборах, що посадить Януковича, якщо переможе? Говорила. За поняттями треба «відповідати за базар»? Треба. Інакше не можна – свої ж не зрозуміють, вони ж все бачать, і вирішують, мужик ти, діловий, або фраєр якийсь.
Але потім починаються певні проблеми. По-перше, з’ясовується, що це дорого коштує в сенсі відносин із Європою, яка цих понять не розуміє (або вдає, що не розуміє), але в якої гроші. А по-друге – те, що самі лідери виявляються заручниками ситуації. Садили своїх ворогів з міркувань престижу (в сенсі понтів), але задачка – як їх звільнити, це багатство не втративши. Мені здається, що політична загроза від політв’язнів на волі – проблема для авторитарних правителів вторинна, порівняно з проблемою втрати обличчя. Знову ж – свої ж дивляться. І якщо провідник покаже себе слабаком – це може мати набагато гірші наслідки, ніж активність Тимошенко і її білоруських колег на волі.
До того ж політики на Сході мають звичку думати, що у європейських політиків «не має яєць», як сказав недавно президент Білорусі Лукашенко у розмові з російським журналістом Сергієм Доренком. Що тривалої конфронтації європейці не хочуть і не зможуть витримати, самі будуть готові до будь-якого компромісу, який однак дозволить їм зберегти обличчя.
Безпечна Європа, чи політичне майбутнє?
І в цьому сенсі відправка політв’язнів за кордон – хіба не ідеальне рішення з точки зору авторитарних лідерів, особливо якщо це відбувається у формі гуманітарного рішення, мотивованого турботою про здоров’я ув’язненого? Вже є там ця турбота насправді чи ні, але втрата обличчя, якщо і є, то мінімальна. До того ж існує таке ненав’язливе позиціонування в’язня, як агента Заходу, якого до «своїх» і відправляють. Ну і Європа хоча б частково, але задоволена – якщо ув’язнений(а) в них, то точно не в тюрмі, що й було потрібно.
А перед самим в’язнем постає непроста дилема – фактично відмова від своєї політичної ролі, але життя в безпечній Європі, або повернення до в’язниці з досить похмурою перспективою. Ознак народного повстання за звільнення політв’язнів ні в Білорусі, ані в Україні якось не помітно. Не виключено, що там, у Європі, порадять не створювати нових проблем Євросоюзу своїм поверненням до в’язниці. Влада знімає проблему з себе і передає її іншій стороні. Судячи з усього, саме це і спостерігається у справі Юлії Тимошенко.
Юрій Дракахруст – оглядач білоруської редакції Радіо Свобода
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Зрозуміло, паралелі – справа завжди ризикована. За своїм типажем Віктор Янукович і Олександр Лукашенко – досить різні люди і політики, трохи відрізняється і природа влади: в Україні – більше олігархічна, у Білорусі – більше персональна. Різна і ступінь взаємодії країн з Європою і Росією: Білорусь знаходиться в тісному союзі з Росією і при цьому не входить навіть до Ради Європи. Тому, відповідно, на неї не поширюється юрисдикція Європейського суду з прав людини, рішення якого у справі Тимошенко породило підстави для нинішньої ситуації з лікуванням екс-прем’єра України.
Квиток в один бік
Але логіка авторитарної влади і політична культура, яка панує на східному боці від «кордону Гантінгтона», дозволяє побачити певні аналогії.
У 2008 році чимось схожа ситуація була з колишнім кандидатом на президента Білорусі Олександром Казуліним, який відбував п’ятирічне ув’язнення за звинуваченням в хуліганстві. За ґрати він потрапив через кілька днів після виборів 2006 року після маніфестації протесту. У 2008 році в дружини Казуліна Ірини виявили рак. І народилася пропозиція, щоб вона поїхала лікуватися до Німеччини ... разом із чоловіком, якого білоруська влада нібито були готова заради такої справи звільнити з в’язниці. І дати, так би мовити, квиток в один бік.
Досі в тій справі залишаються певні запитання. Хто був головним ініціатором схеми: Мінськ чи Берлін? Якби Казулін погодився, а через деякий час повернувся – чи це означало, що він мав би повернутися за ґрати? Але Казулін від пропозиції відмовився, його дружина в Німеччину лікуватися не поїхала і невдовзі померла, а політик був звільнений без всяких умов після російсько-грузинської війни, коли геополітичний розклад у регіоні істотно змінився.
Вагон дисидентів до Європи
Цікаво, що в 2011 році, після чергових виборів, чергових маніфестацій протесту, їхнього розгону і появи нових політв’язнів Лукашенко знову озвучив план, схожий на схему з «визволенням за кордон» Казуліна. «Якщо там, в ЄС, хочуть їх собі забрати, то завтра квиток випишемо і відправимо. Не питання. Нехай забирають. Якщо вони так дбають про політв’язнів, то завтра в один вагон посадимо, я ухвалю рішення, а я маю право його ухвалити, і всіх, і навіть тих, хто сьогодні залишився на волі, всіх, за кого вони дбають, завтра в вагон – і туди», – заявив Лукашенко.
На таку пропозицію, яка дуже вже нагадувала ленінський «філософський пароплав», на якому з Радянської Росії була вислана її інтелектуальна еліта, Європа відреагувала негативно, сказавши, що мова все ж йде про звільнення, а не про депортацію. В результаті більша частина політв’язнів була звільнена без квитків в один бік, проте інші, серед них і два колишні кандидати на президента Білорусі – Микола Статкевич та Андрій Санников – залишаються у в’язниці.
Свої дивляться
Однак пропозиція показова. І в ній можна побачити певну аналогію зі справою Тимошенко. Справа в тому, що і Лукашенко, і Янукович – не патологічні садисти. Вони політики, причому певної політичної культури, яка дуже нагадує субкультуру кримінального світу. І тут справа не у відомих епізодах біографії нинішнього українського вождя. Лукашенко і Путін так щільно з кримінальним світом не стикалися, але формулювання типу «хто нас скривдить – трьох днів не проживе» – це їхнє політичне кредо.
Говорила Тимошенко на виборах, що посадить Януковича, якщо переможе? Говорила. За поняттями треба «відповідати за базар»? Треба. Інакше не можна – свої ж не зрозуміють, вони ж все бачать, і вирішують, мужик ти, діловий, або фраєр якийсь.
Але потім починаються певні проблеми. По-перше, з’ясовується, що це дорого коштує в сенсі відносин із Європою, яка цих понять не розуміє (або вдає, що не розуміє), але в якої гроші. А по-друге – те, що самі лідери виявляються заручниками ситуації. Садили своїх ворогів з міркувань престижу (в сенсі понтів), але задачка – як їх звільнити, це багатство не втративши. Мені здається, що політична загроза від політв’язнів на волі – проблема для авторитарних правителів вторинна, порівняно з проблемою втрати обличчя. Знову ж – свої ж дивляться. І якщо провідник покаже себе слабаком – це може мати набагато гірші наслідки, ніж активність Тимошенко і її білоруських колег на волі.
До того ж політики на Сході мають звичку думати, що у європейських політиків «не має яєць», як сказав недавно президент Білорусі Лукашенко у розмові з російським журналістом Сергієм Доренком. Що тривалої конфронтації європейці не хочуть і не зможуть витримати, самі будуть готові до будь-якого компромісу, який однак дозволить їм зберегти обличчя.
Безпечна Європа, чи політичне майбутнє?
І в цьому сенсі відправка політв’язнів за кордон – хіба не ідеальне рішення з точки зору авторитарних лідерів, особливо якщо це відбувається у формі гуманітарного рішення, мотивованого турботою про здоров’я ув’язненого? Вже є там ця турбота насправді чи ні, але втрата обличчя, якщо і є, то мінімальна. До того ж існує таке ненав’язливе позиціонування в’язня, як агента Заходу, якого до «своїх» і відправляють. Ну і Європа хоча б частково, але задоволена – якщо ув’язнений(а) в них, то точно не в тюрмі, що й було потрібно.
А перед самим в’язнем постає непроста дилема – фактично відмова від своєї політичної ролі, але життя в безпечній Європі, або повернення до в’язниці з досить похмурою перспективою. Ознак народного повстання за звільнення політв’язнів ні в Білорусі, ані в Україні якось не помітно. Не виключено, що там, у Європі, порадять не створювати нових проблем Євросоюзу своїм поверненням до в’язниці. Влада знімає проблему з себе і передає її іншій стороні. Судячи з усього, саме це і спостерігається у справі Юлії Тимошенко.
Юрій Дракахруст – оглядач білоруської редакції Радіо Свобода
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
