Олеся Бортняк: «Наші герої нас не відразу допустили»

Київ – 28 березня в столичному Будинку кіно відбудеться прем’єра документального фільму «Тихе місце». Режисером стрічки є кореспондентка Радіо Свобода Олеся Бортняк, і це її дебют у документальному кінематографі. Фільм є одним із переможців першого відкритого конкурсу кінопроектів на отримання державного фінансування. Про свій фільм, його героїв та документалістику в Україні Олеся Бортняк розповіла в інтерв’ю Радіо Свобода.

– Як виникла ідея створення стрічки «Тихе місце», про що фільм?

– Ідея виникла тоді, як я журналісткою Радіо Свобода пішла на одну з подій, де була Ніна Горностай, директор закладу для людей, які мають невеличкі психічні відхилення. Вони там проходять трудову реабілітацію, роблять конверти для Укрпошти. Я побачила людину, яка 36 років займається цим закладом, опікується хворими. Я розпитала її і пішла собі. Тоді про фільм абсолютно не думала, це було в травні, а ідея податися на конкурс з’явилася у серпні. (Це перший відкритий конкурс від Держкіно, вони відкрито обирали проекти, які потім отримують державне фінансування). Я до кінця не вірила, що це дійсно буде чесно, що цей проект матиме хоч якийсь успіх, що він пройде. Але вийшло так, що все склалося.

– Якими є герої Вашої стрічки?

– Спочатку я думала, що героїв буде декілька, але з’явився Юра, головний герой, навколо якого все крутилося, і я зрозуміла, що фільм побудований буде саме на ньому. Юра – інший серед інших, вони завжди всі гуртом, а він – один. Він каже: хочу, щоб мене кохали, а якщо в мене нема того, хто мене любить, то хоч хай би фотоапарат був, це така його мрія.

– Як із психологічної, емоційної точки зору працювалося над темою?

– Під час зйомок кожного дня було хмарно, сині стіни, в приміщенні мало світла, дуже непривітно. Я відчула, що в мене починаються якісь проблеми. Крім того, наші герої нас не відразу сприйняли, не відразу допустили. Але в кінці вже ми вийшли на такий рівень, що хворі не помічали ні камери, ні оператора, ні режисера. Там є такі сцени, що навіть дивно, що є оператор, який фіксує дуже відкриті монологи, діалоги героїв.

– Держава повністю профінансувала фільм?

– Кошти неповністю державні, спочатку заявлялося стовідсоткове державне фінансування, але згодом з огляду на те, що бюджет дуже маленький – близько 100 тисяч, кіностудія імені Довженка вирішила дофінансувати ще на 30 тисяч.

– Де глядачі зможуть побачити фільм, окрім прем’єри в кінотеатрі «Київ»?

– Будемо думати про фестивалі за кордоном, але зараз такі умови, що я маю питати дозволу у Державного агентства з питань кіно і в кіностудії, якщо планую подати на якийсь фестиваль. Але я думаю, що українські глядачі зможуть побачити фільм на Одеському кінофестивалі.

– В якому напрямку плануєте працювати надалі?

– На майбутнє я планую працювати саме в документалістиці, бо я вважаю, що в нашій країні цей пласт, ця ніша абсолютно відсутня. У Європі (у Польщі, наприклад, де я була з проектом «Місія Айше») дуже велика увага до документального кіно. У нас це відсутнє, тому я хочу працювати в цьому напрямі. У нас взагалі цієї ніші нема, її потрібно створювати. Сподіваюся, згодом з’являться ще документальні проекти, які сформують хоч якийсь напрям, хоч якусь тенденцію в українській документалістиці.​