Україна – колонія для політ/бізнесової еліти

​Україна схожа на Південну Африку. Тут і там місцева еліта ставиться до своєї країни як до колонії. Вона експлуатує ресурси країни, вивозить капітал, нищить освіту й науку, а також штучно розбурхує конфлікти, щоб відволікати увагу народу та використовувати розколи у боротьбі за владу. До таких висновків дійшла Карина Коростеліна, професор Школи аналізу та вирішення конфліктів Університету Джорджа Мейсона (США), яка досліджувала природу конфліктів у багатьох країнах світу і в Україні, зокрема.

– Я вивчала конфлікти в багатьох країнах світу. Я працювала в Мексиці з терористами, запатистами. Я працювала в Марокко, і в Південній Африці, і в Туреччині, і на Мальті. Ми працювали з Міжнародним кримінальним судом в Гаазі (International Сriminal Сourt, The ICC). Ми працювали в Домініканській Республіці. Скрізь ми досліджували проблеми ідентичності й конфлікти, пов’язані з ідентичністю.

– Чи можна виділити якісь спільні фактори, що створюють конфліктні ситуації у суспільстві та стримують розвиток країни?

– Це складно, адже ми завжди намагаємося говорити про місцеві фактори, про тенденції, пов’язані з історією локального конфлікту. Але, звичайно, ми тому й займаємося наукою, щоб виділити якісь спільні тенденції. Я спеціально обирала конфлікти, в яких би проблема міжгрупових відносин, проблема історично зумовлених вірувань, соціальні межі між різноманітними групами, негативні групові уявлення – були найважливішими факторами формування такого конфлікту.

– Якою може бути роль еліти у формуванні чи подоланні конфліктів?

– Це дуже серйозне питання. Тому що, коли ми говоримо про еліту, то ми говоримо, в першу чергу, про поведінкову характеристику еліти (про що вони говорять, що вони роблять) і про сприйняття еліти іншими. Ці два фактори не завжди взаємопов’язані та не завжди об’єктивно відображають один одного. І, звичайно, ми говоримо у цьому випадку про різні галузі діяльності еліт – економічні, політичні, соціальні, гуманітарні, міжнародні відносини. Але, відповідаючи коротко на ваше питання, я, мабуть, сконцентруюся на ролі еліти у формуванні ідей нації – те, що ми називаємо «побудова нації». Це дуже важливо для України як молодої країни. І тут ми можемо провести деякі паралелі з молодими країнами, наприклад, постколоніальними африканськими. Хоча, звичайно, дуже складно порівнювати африканські країни з країнами європейськими, але ми можемо говорити про східноєвропейські країни.

Одне із найнеочікуваніших порівнянь, яке нам відкрилося, – це порівняння України з Південною Африкою. ПАР була достатньо розвинутою країною і зараз переживає процес національного будівництва. Так от, під час дослідження ми були дуже здивовані, що «веселка Мандели» – ідея про культуру і суспільство Південної Африки як веселкове поєднання й взаємозв’язок різних груп, ідея примирення, взаємопроникнення культур – наразі повністю знищена. Суспільство роздроблене. Історично зумовлені негативні відносини між чотирма основними групами Південної Африки зараз яскраво простежуються у всій динаміці. Найголовніше, що еліта дуже серйозно впливає на роздроблення країни.

Порівнювати Україну й Південну Африку можна, якщо розглядати расу чи етнічність як соціально сформовані групи. Якщо вийти за межі уявлення про расу та етнічність як абсолютно різні речі, то ми побачимо, що еліти – і там, і там – використовують роздроблення країни в корисних цілях. Мене найбільше вразило, що еліти обох країн ставляться до своєї країни як до внутрішньої колонії. Замість того, щоб розвивати країну, замість того, щоб намагатися поставити молоду країну на ноги й дати можливість людям різних груп взаємодіяти для створення добробуту суспільства, обидві еліти – в Україні та ПАР – використовують її як колонію.

Що роблять еліти України й Південної Африки?! Вони вивозять капітал, не підтримують людей похилого віку, не підтримують зростання добробуту, абсолютно ігнорують освіту, науку, культуру, але при цьому повністю викачують гроші з людей і стимулюють народжуваність – це все те, що робили в колоніальних країнах. По суті, те, що відбувається в Україні і в Південній Африці – це продовження колоніального режиму, але тепер це внутрішній колоніалізм.

– Хіба таким чином ці еліти не діють всупереч своїм інтересам?

– Я не погоджуюся з тим, що еліта діє проти своїх інтересів. Питання в тому, якою себе бачить ця еліта – власне національною елітою чи тимчасовою, яка хоче викачати все, що тільки можливо, з цієї країни.

Адже немає оновлення ніякого, ні індустріально-технічного, ні технологічного. Фактично використовується тільки те, що було створено раніше. Якщо щось і оновлюється, то це дуже мало, якщо говорити у відсотковому співвідношенні.

Про освіту в Україні я говорю з болем, тому що її фактично немає. Вона практично знищена. Залишилися лише деякі осередки: Києво-Могилянська академія, деякі факультети Київського національного університету імені Тараса Шевченка. А все решта звелось лише у фабрики виготовлення дипломів. Ти повинен 5 років відсидіти, заплатити за якісь іспити й отримаєш диплом. Це не спеціалісти, які здатні підняти економіку країни, підняти технології. Тому, я думаю, що ніяких інтересів про довготривалий розвиток України у нинішньої влади немає.

Вони знають, що скоро ресурс, яким вони можуть управляти, буде вичерпаний. В чому їхній інтерес, то це у продовженні патерналістського ставлення людей до влади. Вони нібито заперечують радянський режим, а при цьому інфікують суспільство суто радянським вірусом – ставленням до держави як до того, що має все за них вирішувати. Це суто радянське ставлення до керівництва, до самої ідеї національної ідентичності. Тому й діалогу немає. Їм не вигідно зараз навіть говорити про те, що таке українська ідентичність.

Університети, звісно, могли б створити основу для діалогу, як це сталося у багатьох країнах. Але українські університети не можуть, бо вони повністю залежні від держави, вони повністю контрольовані державою. І виходить, що державі не вигідний діалог про те, хто ми такі. Їм вигідний розбрат між різними соціальними та етнічними групами. Коли існує розбрат, вони вносять старі уявлення про радянський образ життя, де народ залежить від уряду, де народ чекає, що уряд вирішить за них, що робити. І найстрашніше те, що патерналізм культивується і серед молоді.

Я зараз працюю в школах (в основному в Криму, але вже почала працювати в Києві), опитую дітей: що вони бачать найважливішим для майбутнього України? який тип влади потрібний для кращого майбутнього України? Я отримувала відповіді: «Сильна рука. Нам мають сказати, куди іти».

«А демократія вам навіщо?» – питаю. «А навіщо нам демократія?!» – кажуть діти. «Демократія веде до різниці думок. Демократія призводить до суперечок, а суперечки нам не потрібні. Україна розвалиться, якщо ми будемо сперечатися, якщо ми будемо зважувати різні думки».

І те, що я отримала в школах, повністю підтверджується дослідженнями кількох фондів, в тому числі Фонду демократії, де порівняли молодь Азербайджану, Росії і України. І українська молодь, як не дивно, після Помаранчевої революції виявилася найбільш консервативною і тією, яка хоче сильної руки замість демократії.

– Може, це природна реакція на обмануті надії й невиправдані сподівання?

– Зараз, мабуть, чим далі ми від Помаранчевої революції, тим легше розуміти, що відбувалося насправді. Народ не зрозумів, що він має владу. Це найважливіше. Тобто Помаранчева революція повинна була дати народові розуміння того, що він і є влада.

Що таке взагалі влада? Влада в працях сучасних філософів визначається не як те, що належить еліті, а влада – це те, що люди дають еліті. Еліта має владу тільки тоді, коли люди хочуть цю владу їй довірити. І до тих пір, поки люди не зрозуміють, що це їхня справа – кому довіряти владу, нічого в суспільстві не зміниться. І під час Помаранчевої революції народ не зрозумів, що у нього є влада. Він, умовно кажучи, просто забрав владу в одного царя і віддав іншому, замість того, щоб зрозуміти, що саме він і є реальною владою в країні.

Це найбільша втрата Помаранчевої революції. Був підйом, були емоції, була радість, що люди є найважливішими творцями рішень для країни. Але усвідомлення того, що вони мають владу, так і не відбулося. Розійшлися по домівках, очікуючи що той, кому помогли здобути владу, тепер буде дякувати і створювати для них благоденство. В цьому вся проблема Помаранчевої революції. Звичайно, була зрада демократії з боку лідерів Помаранчевої революції, звичайно, був розбрат. Але це все уже обговорювалось. На мій погляд, найголовніше – відсутність усвідомлення людьми, що у них була влада, але вони цього не зрозуміли.

– Чи можна говорити про те, що хтось з українських опозиціонерів є носієм справжніх демократичних принципів?

– Напевне, дуже складно про це говорити. Я можу точно сказати, хто не є, наприклад, партія «Свобода», яка намагається заявляти про те, що вони несуть демократичні ідеї Заходу.

– Чому?

– Тому що весь аналіз їхньої поведінки показує дуже серйозні антидемократичні тенденції, які пов’язані з вузьким превалюванням однієї етнічної групи над іншими. Це дуже страшний міф, коли одна група вважає, що вона може дати можливість всім іншим групам прийняти їх, і повинні всі інші прийняти їхній погляд на суть речей. І найстрашніше – це, звичайно, ксенофобія, це різноманітні негативні погляди на інші етнічні групи. Це не демократія. І їхні посилання на те, що вони є західною партією, абсолютно неправдиві.

Демократія все-таки пов’язана з ліберальним мисленням, а в Україні діє негативний міф про ліберальне мислення – міф про те, що відкритість, можливість прийняти різні точки зору є загрозою для молодої країни, яка розвивається, що зараз необхідно сконцентруватися на одній якійсь ідеї, наприклад, ідеї економічного розвитку. Тобто потрібна одна ідея, яка поведе країну.

– А ви не вважаєте, що це виросло із ставлення до Віктора Ющенка як носія ліберальних поглядів?

– Ющенко був символом Помаранчевої революції. Але коли він зайшов у кабінет, то перестав бути цим символом. Він перестав слухати людей. Але люди, які не замислюються про це, досі ототожнюють його слабкість, його неспроможність із демократією. Це дуже негативний фактор для України. Тому я думаю, що й діти, коли кажуть, що демократія їм не потрібна, вони саме пов’язують демократію не з ліберальним мисленням, а зі слабкістю і недієздатністю керівників того часу. Мати 4 відсотки підтримки населення для президента ­– це ганьба.

– Зараз, згідно з результатами опитувань, падає і рейтинг чинного Президента. І причини не лише в економічних проблемах. Нова влада не приділяла уваги розвитку гуманітарної сфери, вважаючи це чимось непотрібним для ствердження сильної держави.

– Так. У моделі колоніального розвитку гуманітарна сфера зайва. Не потрібні освічені люди, які здатні усвідомити процеси, що відбуваються в суспільстві. Фактично те, що будується зараз в Україні – це побудова капіталізму зразка 19-го століття, описаного Марксом. Жорстокий капіталізм без обличчя, з відсутністю середнього класу, з відсутністю гуманітарної галузі, з надексплуатацією, коли люди вимушені працювати багато годин, на кількох роботах, без можливості нормально відпочивати й розвиватися, з використанням дитячої праці. Фактично підручник Маркса.

– Маркс ще показав, що з цього випливає…

– Те, що випливло, мабуть, не запам’яталося. Запам’ятався опис капіталізму і те, що ми зараз бачимо в Україні – це подорож у часі. Приїжджаєш в Україну і думаєш: ти ж у 19-му столітті. Те, що ми бачимо зараз – заповідник 19-го століття капіталізму. Це не те, що є капіталізмом і демократією в західному суспільстві.

– Попри це, Президент декларує, що головне, чого він хоче – це модернізувати Україну. Між тим, усі кажуть, що Росії не потрібна сильна Україна і що якраз оце розмивання української ідентичності і навіть розуміння, для чого Україні незалежність (для самих українців, які голосували 1 грудня за незалежність на референдумі), є все ж небезпекою для тих, хто зараз при владі. Бо це означає, що вони можуть втратити свої позиції як керівної еліти, а стати допоміжною чи провінційною елітою для московської еліти.

– Це річ, яка обговорюється, мабуть, усіма експертами весь час. Чому Україна не повинна бути з Росією? Чому Україна не повинна бути з Європою? Я думаю, що це взагалі неправильно поставлене питання. Питання має бути поставлене так: а що ми можемо зробити тут і зараз в Україні, щоб зробити її сильною і розвинутою країною? Ви подивіться трішки нижче на Південь, на Туреччину. Вона ж досі веде дуже довгі перемовини з Європейським Союзом. Із тридцяти з чимось статей тільки чотири ідуть на переговорах зараз. Ми проводили дослідження там. Це сильна країна, хоч і має проблеми. Це все ж таки країна, яка зуміла себе підняти, свої національні ідеї, вірою в те, що Туреччина – це і європейська, і одночасно азійська країна. Туреччина не думає, кому підкоритися, вона думає над тим, як самій стати лідером. Коли ми говоримо про те, як нам будувати стосунки з Росією, як нам будувати стосунки з Європою, то не потрібно думати про те, наскільки ми повинні їм підкоритися. Потрібно думати про те, що ми корисного можемо отримати від цих відносин. Абсолютно неправильний міф, що Україна на кордоні, на межі, що ми слабкі. Це патерналістський погляд. З таким мисленням ми втрачаємо свою унікальність. Звичайно, необхідне співробітництво, ми живемо у взаємозалежному світі, але у нас не стоїть проблема вибору.

– Вибирати потрібно себе.

– Так. І доки люди цього не зрозуміють, а будуть чекати допомоги чи від Сходу, чи від Заходу, кардинальних зрушень не станеться.

– Чи є гострою для України проблема міжетнічних стосунків?

– Вона є лише у тому плані, що Україна не може об’єднатися. Як таких гострих питань, звичайно, немає. В цілому суспільство не перебуває в конфлікті. Відмінності не означають конфлікт, я хочу це підкреслити. Так, Україна була створена з різних імперій. Вона, дійсно, злилась із різних історичних, культурологічних, культурних, ментальних просторів. Але бути різними – це не означає жити в конфлікті. Подивіться на інші країни, де різні групи співіснують мирно. Є така концепція, я хочу перекласти з англійської – Shared Society. Це суспільство, в якому люди не лише живуть разом в одному і тому ж місці, а й готові ділитися своїм простором (культурним, життєвим, політичним) з іншими групами. Не просто співіснувати, а ділитися. І це виникне тільки тоді, коли буде уявлення про те, що відмінності нас не ділять, відмінності нас об’єднують. Ми взаємозбагачуємося цими відмінностями. А проблема існує в тому, що, якщо ми бачимо відмінності, то вважаємо, що Україна поділена і неможливо витворити спільний образ країни та її майбутнього. До тих пір, поки відмінності будуть використовувати для насадження такої точки зору – ми ніколи не зможемо вибрати себе.

Зараз одна група тягне в Європу, інша в Євразійський союз. Подивіться на соціологічне опитування. Це ж просто дві крайності. Західна Україна проти Росії за Європу, Східна Україна проти Європи за Росію. Суть не там. Питання не повинно стояти: ми за кого? Питання має бути – хто ми? Коли ми вирішимо, хто ми такі, то ми знайдемо спосіб національного діалогу – ми зрозуміємо, що наші відмінності не заважають нам створювати себе. А поки цього немає, то нам розказуватимуть, що міжетнічні стосунки – головна проблема України.