Науково-пошукова експедиція місцями таборів ГУЛАГу давно на часі

Львів – Львівські науковці говорять про необхідність досліджувати місця таборів ГУЛАГу. Адже, за різними підрахунками, близько 20 мільйонів людей із колишніх республік СРСР у період із 1920-го до 1954 року пройшли через радянські табори і колонії. З них близько 4 мільйони становлять українці. За роки української незалежності на державному рівні не організовували жодної науково-дослідницької експедиції.

Медвежегорські табори біля Сандармоху в Карелії, Кенгірські табори ГУЛАГу в Казахстані – це 10 років із життя 87-річного мешканця Львівщини Івана Мамчура. Оунівця Івана Мамчура заарештували за антирадянську діяльність у 1946 році. У лісах Карелії він працював у лісорозробній промисловості, на копальнях вугілля і міді. Тоді в’язні Медвежегорського табору не знали, що дев’ятьма роками раніше, за 19 кілометрів від місця їхнього заслання, у Сандармосі, розстріляли майже 10 тисяч людей 58 національностей.

Іван Мамчур був учасником Кенгірського повстання політв’язнів у 1954 році, в якому взяли участь понад 8 тисяч в’язнів, і яке вдалося придушити лише через 40 днів за допомогою літаків і танків.

«Був Казахстан, голодний степ. Ми там за п’ять років важкої праці і голоду збудували нове місто. Під час повстання 40 днів не виходили з камер на роботу. Там були мідні копальні», – пригадує колишній політв’язень.

Місця поховань багатьох політв’язнів невідомі

Політв’язнів, які вмирали, ховали в степу, розповів Іван Мамчур. Після звільнення його залишили на вічне поселення, і тоді чоловік почав шукати могили своїх друзів, щоб бодай якийсь встановити знак на місці поховання українців.

«Там був лише один хрест, вже певно після звільнення хтось його встановив, бо ніхто не ставив хрестів. І більше нічого, ні прізвищ тих людей, ні номерів, де вони всі поховані, невідомо», – каже Іван Мамчур.

На думку політв’язня, давно час організувати науково-дослідницьку експедицію місцями таборів ГУЛАГу, знайти архіви, можливо, ще живі й свідки.

Науковий співробітник музею «Тюрма на Лонцького» Ігор Дерев’яний зазначає, що за всі роки незалежності не було ініціативи про створення науково-пошукової експедиції, щоб дослідити місця таборів, де, можливо й збереглись поховання.

«Для науково-дослідницької експедиції мали б бути домовленості між державами, але цим ніхто не займався. Цими питаннями більш фахово займаються російські історики. Саме дослідженнями російських науковців і послуговуються українські історики», – говорить Ігор Дерев’яний.

Табори ГУЛАГу були розкидані по всьому СРСР

За роки незалежності лише окремі громадські організації і активісти відвідували колишні табори ГУЛАГу, зокрема в урочищі Сандармох у Карелії і на Соловецьких островах в Архангельській області Росії.

У 1997 році на запрошення працівників російського «Меморіалу» зі Львова поїхали Лариса та Тетяна Крушельницькі, чиї рідні загинули у Сандармосі, поруч із сотнями представників української інтелігенції.

Від 2003 року, щороку влітку, за кошт держави організовувався виїзд української делегації у Сандармох і на Соловки, щоб вшанувати пам’ять жертв трагедії, але науково-пошукової експедиції так і не вдалося організувати, зауважив у розмові політв’язень, публіцист, історик дисидентського руху Василь Овсієнко. Але чи підтримає нинішня влада цьогоріч 75-річчя трагедії наразі невідомо.

Концентраційні табори з примусової роботи запровадили більшовики після 1917 року. Вже наприкінці 1921-го таких таборів було понад сотню, а в 1923 році – утричі більше, і найвідоміший з них – Соловецький табір. Із 1930 року ці табори підпорядковувались Головному управлінню виправно-трудових колоній (ГУЛАГ) і були розкидані по всьому СРСР.

Для того, щоб організувати велику науково-дослідницьку експедицію місцями таборів ГУЛАГу, де відбували покарання українці і чимало з них там знайшли вічний спочинок, потрібна передусім політична воля керівництва держави, наголошують експерти.