Надія Степула
(для спецпроекту «Сандармох. 75 років розстрілу»)
Останні 20 років у культурному просторі України відбувається багато знакових подій. Проте перші з цих років, позначені високими мітками незалежності, поступу й намагань поєднати розвиток із заповненням прогалин, «білих плям» в історії, літературі змінилися видимим спадом духовних енергій.
Сьогодні країна опинилася наче в цивілізаційному проваллі, з якого виборсується, і дуже тяжко. Та і в цей час новітнього руйнування питомих цінностей і пріоритетів зусиллями «непохитних ентузіастів» вертаються із небуття цілі сторінки, вилучені раніше з культурно-цивілізаційного українського обігу. Як і сторінка, приурочена 75-м роковинам розстрілу «соловецького етапу» в урочищі Сандармох.
Серед розстріляних був і Василь Атаманюк, поет, перекладач, політичний діяч, відомий і під псевдонімом – Василь Атаманюк-Яблуненко.
Спорадичні відомості про нього й раніше можна було знайти в нечисленних довідниках. Але нові часи спростовують ті короткі біографії, додаючи фактів і дописуючи рядки. – У першому томі «Української літературної енциклопедії» (Київ, 1988) Василь Атаманюк названий «українським радянським письменником». Дата народження – 14 березня 1897 року. «Незаконно репресований 1933. Реабілітований 1965». Дата смерті вказана не справжня – 1940. Та донедавна про це мало кому було відомо.
Перший вірш опублікував 1915 року
…За стислими довідками судити про творчість письменника неможливо. Інша річ – його твори. Поезію Василя Атаманюка мені відкрив Іван Гвать, колега по праці на Радіо Свобода, ще в 1995 році. Дав збірку і дозволив скопіювати – «Василь Атаманюк. Зажурені флояри. Поезії 1923-1927. Видавництво МАСА, Київ, 1928». Тоді в ефір виходила радіопередача «Каламар», у якій, поміж іншого, існувала рубрика «Антологія одного твору». Впродовж 5 років у ній було презентовано яскраві твори забутих або маловідомих авторів. Якось Іван Гвать запропонував узяти для «Антології» поезію Василя Атаманюка. Із згаданої збірки ми вибрали вірш «І мовила мені матуся».Звучав він у виконанні режисера передачі – Галини Мовчан (Ліни Гвать) – фахової актриси, яка озвучувала й інші твори у нашій пам’ятній передачі, якщо з архівів узяти їх не було змоги, і автора вже не було…
Я досі із вдячністю люблю гортати той давній передрук. Строфи майже столітньої давнини, з них постає образ часу, в якому жив поет, за якісь кілька літ до часу, як його життя обірвала куля. Ось кілька назв поезій, дуже промовисті: «Тривожні тижні», «Революція», «Голодний рік», «Голод», «Багнами буднів», «Журавлі», «Прощальна пісня». Василь Атаманюк, якщо вірити «Українській літературній енциклопедії», «відтворив життя трудящих Галичини, їхню боротьбу проти гнобителів». Але писав він не тільки про галицьких «трудящих». Примітний вірш – «З тривожних голодних днів»:
О дні голодні, дні холодні
В струмку липких кривавих хвиль
Ми тільки духом передоднів
Живем серед могил
Ми вже не хлібом не водою
Одною вірою живі
За всенародною бідою
Заблиснуть обрії нові
Життя не наслідок інерцій
І не один інстинкт –
Вогонь майбуття в нашім серці
Нас пестить і живить
Дзижчать в вікні замерзлі шиби
Дуднить грузке авто
Везуть мерців але не хлипа
За мертвими ніхто
Ми знаєм – голод холод – горе
Іржа між наших лав
З Надволжя смерть голодна оре
По Катеринослав
Але мине стихія люта –
Не з’їсти ж всіх дітей!
І внук не взнає що то пута
Та вільний – внук буде
О дні голодні дні холодні
В струмках липких кривавих хвиль
Ми тільки духом передоднів
Жили серед могил!
А перший вірш – «Лист малого синка до батьків на війну» – Василь Атаманюк опублікував у 1915 році, в наступному видав збірку поезій «Як сурми заграли до бою». За свій короткий вік видав немало, відомо на сьогодні про ще 7 поетичних збірок, зокрема «Чари кохання» (1921 рік) та інші, остання датована 1930 роком – «За Збручем грози». Три повісті – «Тяжкі роки» (1930 рік) та дві, датовані 1932-м – «Батіг і багнет» і «Крізь кривду і кров» – стали останніми в його житті книгами.
Укладач антологій
Атаманюк укладав Антології, з 1923-го по 1931 рік видав їх шість, різних за тематикою – «Нова єврейська поезія», «Сатира і гумор», «Літературні пародії», «Антологія західноукраїнської поезії» у трьох томах та інші.
Про життя і творчість Василя Атаманюка можна прочитати, хоч і дуже стисло, в «Енциклопедії українознавства» (під редакцією Володимира Кубійовича, Париж, Нью-Йорк, 1954-1989), це видання відтворене у Львові 1993 року; в «Енциклопедії сучасної України» (Київ, 2001) та кількох інших довідниках. Ширші відомості про життя і творчість почали з’являтися на Інтернет-сторінках, але серед них трапляються недостовірне чи перекручене висвітлення фактів, як і в декотрих офіційних виданнях радянської доби. Згадується діяльність Атаманюка у цікавих статтях, зокрема – «З пагорбів «Зорі»: Літературно-мистецьке життя Придніпров»я 1920-30-х років» (автор – І.В. Мазуренко), та «У супроводі ненії, чи пак – «Інтернаціоналу» (автор – М.М.Веркалець).
Літературознавцям ще належить оцінити творчість Василя Атаманюка, відкрити його для нових поколінь читачів і як тонкого лірика, і – прозаїка, автора кількох повістей, і перекладача, і як трагіка, який передбачив багато що в своїй гіркій долі.
«Контрреволюціонер…»
31 січня 1933 року Василь Іванович Атаманюк-Яблуненко був заарештований у справі «УВУ». Поета звинуватили в «контрреволюційній діяльності, спрямованій на знищення радянської влади й відновлення української буржуазно-демократичної республіки». 1 жовтня того ж року за статтею 54-11 КК УРСР В. Атаманюк засуджений до 5 років ув»язнення та відбував покарання у сумнозвісному Карлазі (Карагандинський виправно-трудовий табір, один із найбільших в СРСР, на території Казахстану) та на Соловках – у Соловецькій в’язниці «ГУЛАГ» НКВС СРСР.
9 жовтня 1937 року «трійка» УНКВС Ленінградськї області у справі № 103010/37 присудила до розстрілу 1825 соловецьких в’язнів. Більшість із них були українці – зокрема, 134 «українські буржуазні націоналісти». У розстрільному списку, поряд із Лесем Курбасом, Миколою Кулішем, Марком Вороним, Миколою Зеровим, Валеріаном Підмогильним, Павлом Філіповичем, Омеляном Волохом, Антоном Крушельницьким, Юрієм Мазуренком, Климом Поліщуком та іншими був і Василь Атаманюк.
Усіх їх звинувачено в тому, що «залишаючись на контрреволюційних позиціях, продовжуючи контрреволюційну шпигунську терористичну діяльність, вони створили контрреволюційну організацію».
Напередодні святкування 20-ї річниці «Великої Жовтневої соціалістичної революції», 3 листопада 1937 року, всіх їх, і серед них Василя Атаманюка, розстріляли в урочищі Сандармох біля Мєдвєжьєгорська.
«Одлетів як лист…»
...Одцвіли вже сади одшуміла вода
Затуманились хвилі –
Був у мене один що мене б і згадав
Може б часом згадав –
Але він – у могилі
Одлетів я мов лист наче човен одбивсь
Заблукався як вітер
І забув де ходив розгубив що любив –
Наче вихлюпав з відер…
Цей фрагмент із поезії Василя Атаманюка «Пісня» звучить майже, як епітафія. Та писав цей твір юнак, якому було тільки трохи за 20 літ… Його згадують. Іменем Василя Атаманюка названо вулицю в Коломиї. Про його життя і творчість є скупі матеріали в експозиціях літературних музеїв (зокрема – в Літературному музеї Прикарпаття), твори його зрідка вміщують в сучасних антологіях, згадують у монографіях. Поки що дуже стисло, але…
Але Україна все ж виборсується з цивілізаційного провалля, в якому досі мало місця культурі та не меншає «білих плям». І «на тлі промайнулих, зістарілих літ» постать Василя Атаманюка, як і його побратимів по розстрільних списках, стає впізнаваною.
Читайте більше тут:
(для спецпроекту «Сандармох. 75 років розстрілу»)
Останні 20 років у культурному просторі України відбувається багато знакових подій. Проте перші з цих років, позначені високими мітками незалежності, поступу й намагань поєднати розвиток із заповненням прогалин, «білих плям» в історії, літературі змінилися видимим спадом духовних енергій.
Сьогодні країна опинилася наче в цивілізаційному проваллі, з якого виборсується, і дуже тяжко. Та і в цей час новітнього руйнування питомих цінностей і пріоритетів зусиллями «непохитних ентузіастів» вертаються із небуття цілі сторінки, вилучені раніше з культурно-цивілізаційного українського обігу. Як і сторінка, приурочена 75-м роковинам розстрілу «соловецького етапу» в урочищі Сандармох.
Серед розстріляних був і Василь Атаманюк, поет, перекладач, політичний діяч, відомий і під псевдонімом – Василь Атаманюк-Яблуненко.
Спорадичні відомості про нього й раніше можна було знайти в нечисленних довідниках. Але нові часи спростовують ті короткі біографії, додаючи фактів і дописуючи рядки. – У першому томі «Української літературної енциклопедії» (Київ, 1988) Василь Атаманюк названий «українським радянським письменником». Дата народження – 14 березня 1897 року. «Незаконно репресований 1933. Реабілітований 1965». Дата смерті вказана не справжня – 1940. Та донедавна про це мало кому було відомо.
Перший вірш опублікував 1915 року
…За стислими довідками судити про творчість письменника неможливо. Інша річ – його твори. Поезію Василя Атаманюка мені відкрив Іван Гвать, колега по праці на Радіо Свобода, ще в 1995 році. Дав збірку і дозволив скопіювати – «Василь Атаманюк. Зажурені флояри. Поезії 1923-1927. Видавництво МАСА, Київ, 1928». Тоді в ефір виходила радіопередача «Каламар», у якій, поміж іншого, існувала рубрика «Антологія одного твору». Впродовж 5 років у ній було презентовано яскраві твори забутих або маловідомих авторів. Якось Іван Гвать запропонував узяти для «Антології» поезію Василя Атаманюка. Із згаданої збірки ми вибрали вірш «І мовила мені матуся».Звучав він у виконанні режисера передачі – Галини Мовчан (Ліни Гвать) – фахової актриси, яка озвучувала й інші твори у нашій пам’ятній передачі, якщо з архівів узяти їх не було змоги, і автора вже не було…
Я досі із вдячністю люблю гортати той давній передрук. Строфи майже столітньої давнини, з них постає образ часу, в якому жив поет, за якісь кілька літ до часу, як його життя обірвала куля. Ось кілька назв поезій, дуже промовисті: «Тривожні тижні», «Революція», «Голодний рік», «Голод», «Багнами буднів», «Журавлі», «Прощальна пісня». Василь Атаманюк, якщо вірити «Українській літературній енциклопедії», «відтворив життя трудящих Галичини, їхню боротьбу проти гнобителів». Але писав він не тільки про галицьких «трудящих». Примітний вірш – «З тривожних голодних днів»:
О дні голодні, дні холодні
В струмку липких кривавих хвиль
Ми тільки духом передоднів
Живем серед могил
Ми вже не хлібом не водою
Одною вірою живі
За всенародною бідою
Заблиснуть обрії нові
Життя не наслідок інерцій
І не один інстинкт –
Вогонь майбуття в нашім серці
Нас пестить і живить
Дзижчать в вікні замерзлі шиби
Дуднить грузке авто
Везуть мерців але не хлипа
За мертвими ніхто
Ми знаєм – голод холод – горе
Іржа між наших лав
З Надволжя смерть голодна оре
По Катеринослав
Але мине стихія люта –
Не з’їсти ж всіх дітей!
І внук не взнає що то пута
Та вільний – внук буде
О дні голодні дні холодні
В струмках липких кривавих хвиль
Ми тільки духом передоднів
Жили серед могил!
А перший вірш – «Лист малого синка до батьків на війну» – Василь Атаманюк опублікував у 1915 році, в наступному видав збірку поезій «Як сурми заграли до бою». За свій короткий вік видав немало, відомо на сьогодні про ще 7 поетичних збірок, зокрема «Чари кохання» (1921 рік) та інші, остання датована 1930 роком – «За Збручем грози». Три повісті – «Тяжкі роки» (1930 рік) та дві, датовані 1932-м – «Батіг і багнет» і «Крізь кривду і кров» – стали останніми в його житті книгами.
Укладач антологій
Атаманюк укладав Антології, з 1923-го по 1931 рік видав їх шість, різних за тематикою – «Нова єврейська поезія», «Сатира і гумор», «Літературні пародії», «Антологія західноукраїнської поезії» у трьох томах та інші.
Про життя і творчість Василя Атаманюка можна прочитати, хоч і дуже стисло, в «Енциклопедії українознавства» (під редакцією Володимира Кубійовича, Париж, Нью-Йорк, 1954-1989), це видання відтворене у Львові 1993 року; в «Енциклопедії сучасної України» (Київ, 2001) та кількох інших довідниках. Ширші відомості про життя і творчість почали з’являтися на Інтернет-сторінках, але серед них трапляються недостовірне чи перекручене висвітлення фактів, як і в декотрих офіційних виданнях радянської доби. Згадується діяльність Атаманюка у цікавих статтях, зокрема – «З пагорбів «Зорі»: Літературно-мистецьке життя Придніпров»я 1920-30-х років» (автор – І.В. Мазуренко), та «У супроводі ненії, чи пак – «Інтернаціоналу» (автор – М.М.Веркалець).
Літературознавцям ще належить оцінити творчість Василя Атаманюка, відкрити його для нових поколінь читачів і як тонкого лірика, і – прозаїка, автора кількох повістей, і перекладача, і як трагіка, який передбачив багато що в своїй гіркій долі.
«Контрреволюціонер…»
31 січня 1933 року Василь Іванович Атаманюк-Яблуненко був заарештований у справі «УВУ». Поета звинуватили в «контрреволюційній діяльності, спрямованій на знищення радянської влади й відновлення української буржуазно-демократичної республіки». 1 жовтня того ж року за статтею 54-11 КК УРСР В. Атаманюк засуджений до 5 років ув»язнення та відбував покарання у сумнозвісному Карлазі (Карагандинський виправно-трудовий табір, один із найбільших в СРСР, на території Казахстану) та на Соловках – у Соловецькій в’язниці «ГУЛАГ» НКВС СРСР.
9 жовтня 1937 року «трійка» УНКВС Ленінградськї області у справі № 103010/37 присудила до розстрілу 1825 соловецьких в’язнів. Більшість із них були українці – зокрема, 134 «українські буржуазні націоналісти». У розстрільному списку, поряд із Лесем Курбасом, Миколою Кулішем, Марком Вороним, Миколою Зеровим, Валеріаном Підмогильним, Павлом Філіповичем, Омеляном Волохом, Антоном Крушельницьким, Юрієм Мазуренком, Климом Поліщуком та іншими був і Василь Атаманюк.
Усіх їх звинувачено в тому, що «залишаючись на контрреволюційних позиціях, продовжуючи контрреволюційну шпигунську терористичну діяльність, вони створили контрреволюційну організацію».
Напередодні святкування 20-ї річниці «Великої Жовтневої соціалістичної революції», 3 листопада 1937 року, всіх їх, і серед них Василя Атаманюка, розстріляли в урочищі Сандармох біля Мєдвєжьєгорська.
«Одлетів як лист…»
...Одцвіли вже сади одшуміла вода
Затуманились хвилі –
Був у мене один що мене б і згадав
Може б часом згадав –
Але він – у могилі
Одлетів я мов лист наче човен одбивсь
Заблукався як вітер
І забув де ходив розгубив що любив –
Наче вихлюпав з відер…
Цей фрагмент із поезії Василя Атаманюка «Пісня» звучить майже, як епітафія. Та писав цей твір юнак, якому було тільки трохи за 20 літ… Його згадують. Іменем Василя Атаманюка названо вулицю в Коломиї. Про його життя і творчість є скупі матеріали в експозиціях літературних музеїв (зокрема – в Літературному музеї Прикарпаття), твори його зрідка вміщують в сучасних антологіях, згадують у монографіях. Поки що дуже стисло, але…
Але Україна все ж виборсується з цивілізаційного провалля, в якому досі мало місця культурі та не меншає «білих плям». І «на тлі промайнулих, зістарілих літ» постать Василя Атаманюка, як і його побратимів по розстрільних списках, стає впізнаваною.
Читайте більше тут:
