Харків – Нещодавно зустрів знайомих музикантів. Розповідають, що запросили їх виступити під Качанівською колонією. Але вони відмовились. «З роботи виженуть», – пояснили. Потім, наступного дня, зустрів інших знайомих музикантів. Ці теж розповідають, що їх запросили виступити під колонією. І вони погодились. Здається, вони взагалі безробітні.
А я вкотре подумав, наскільки все це нагадує події десятирічної давнини, початок 2000-х. Те саме протистояння в суспільстві, навіть не протистояння – тотальний розкол, який просто неможливо ігнорувати. Те саме відчайдушне намагання відмежуватись від політики, заявляючи, що це не твоя війна і що ці бої місцевого значення тебе не стосуються. Та сама хитро продумана й добре реалізована тактика, коли тебе фактично підштовхують до вибору, який ти робити не хочеш, примушуючи тебе вибирати менше для тебе зло й охоче це зло тобі демонструючи.
Все, як тоді – безкінечна й максимально цинічна брехня провладних ЗМІ, відчайдушне накручування населення «демократичною опозицією», загальне незадоволення й разом із тим – відсутність будь-якого прояву цього незадоволення, жалюгідні спроби об’єднатися й не менш жалюгідні спроби дискредитувати тих, хто об’єднується.
Імпровізація на відому тему
Політика, котра стає частиною твого життя, політика, про яку говорять у транспорті й магазинах, в телевізорі й на вокзалах. Причому говорять виключно негативно й емоційно, і чим емоційніше, тим, ясна річ, негативніше. Знову цей гумор та анекдоти на кухнях (як варіант – у фейсбук), сарказм інтелектуалів і оптимістичні заяви демократів, це відчуття відчуженості, непричетності до всього того, що офіційно чиниться в твоїй країні. Бо як можна бути до цього причетним? Разом із тим – як можна робити вигляд, що тебе все це не стосується?
І головне – знову це відчуття, що нічого суттєвого, врешті-решт, не станеться, що все знову обмежиться набором ліберальних гасел, якими будуть прикривати відсутність системних змін. Бо чим частіше звучить слово «революція», тим менше від цієї революції очікуєш.
Все як тоді. Країна безнадійно ходить по колу, наступає на ті самі граблі, повторює власні помилки, від чого ситуація втрачає рештки трагізму, перетворюючись на фарс, і всі ми виснемо в цьому безчассі, в якому нас намагаються затримати якомога надовше, вкотре потрапляючи в пастку, з якої немає виходу.
І потрібно займати одну зі сторін, бо інакше просто не вийде: одна річ, коли ти відмовляєшся від участі в мітингу, не бажаючи, аби тебе не вигнали з роботи, інша річ, коли тебе виганяють із роботи за те, що ти відмовляєшся від участі в мітингу. Незалежно від того, які в тебе політичні погляди. Незалежно від того, на якому інструменті ти граєш.
Сергій Жадан – письменник
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
А я вкотре подумав, наскільки все це нагадує події десятирічної давнини, початок 2000-х. Те саме протистояння в суспільстві, навіть не протистояння – тотальний розкол, який просто неможливо ігнорувати. Те саме відчайдушне намагання відмежуватись від політики, заявляючи, що це не твоя війна і що ці бої місцевого значення тебе не стосуються. Та сама хитро продумана й добре реалізована тактика, коли тебе фактично підштовхують до вибору, який ти робити не хочеш, примушуючи тебе вибирати менше для тебе зло й охоче це зло тобі демонструючи.
Все, як тоді – безкінечна й максимально цинічна брехня провладних ЗМІ, відчайдушне накручування населення «демократичною опозицією», загальне незадоволення й разом із тим – відсутність будь-якого прояву цього незадоволення, жалюгідні спроби об’єднатися й не менш жалюгідні спроби дискредитувати тих, хто об’єднується.
Імпровізація на відому тему
Політика, котра стає частиною твого життя, політика, про яку говорять у транспорті й магазинах, в телевізорі й на вокзалах. Причому говорять виключно негативно й емоційно, і чим емоційніше, тим, ясна річ, негативніше. Знову цей гумор та анекдоти на кухнях (як варіант – у фейсбук), сарказм інтелектуалів і оптимістичні заяви демократів, це відчуття відчуженості, непричетності до всього того, що офіційно чиниться в твоїй країні. Бо як можна бути до цього причетним? Разом із тим – як можна робити вигляд, що тебе все це не стосується?
І головне – знову це відчуття, що нічого суттєвого, врешті-решт, не станеться, що все знову обмежиться набором ліберальних гасел, якими будуть прикривати відсутність системних змін. Бо чим частіше звучить слово «революція», тим менше від цієї революції очікуєш.
Все як тоді. Країна безнадійно ходить по колу, наступає на ті самі граблі, повторює власні помилки, від чого ситуація втрачає рештки трагізму, перетворюючись на фарс, і всі ми виснемо в цьому безчассі, в якому нас намагаються затримати якомога надовше, вкотре потрапляючи в пастку, з якої немає виходу.
І потрібно займати одну зі сторін, бо інакше просто не вийде: одна річ, коли ти відмовляєшся від участі в мітингу, не бажаючи, аби тебе не вигнали з роботи, інша річ, коли тебе виганяють із роботи за те, що ти відмовляєшся від участі в мітингу. Незалежно від того, які в тебе політичні погляди. Незалежно від того, на якому інструменті ти граєш.
Сергій Жадан – письменник
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
