Мінськ – 15 білоруських політв’язнів зустрічають Різдво і Новий рік без родин та ялинок, в ізоляторах та колоніях або навіть у штрафних ізоляторах і приміщеннях камерного типу, якими їх карають за те, що не визнали своєї вини. Різдвяна драма одного з них – правозахисника Олеся Бяляцького, засудженого до 4,5 років ув’язнення за невиплату податків з сум, які він отримав з-за кордону на правозахисну діяльність.
24 грудня, коли всі білоруські католики готувалися зустріти першу зірку, Олесь Бяляцький перебував у камері 212 тюрми міста Жодзіна Мінської області. Як активний католик, один із засновників Білоруської католицької громади, готувався до свята і Олесь. Як міг це зробити за гратами. Думав про родину: дружину, сина та батька. Дружина Наталія за кілька днів до свята побувала на побаченні з ним у тюрмі й повідомила, що його безнадійно хворого батька Віктора Устиновича з раком легенів 4 стадії виписали з лікарні. І що рідні хочуть організувати Олесю зустріч з ним.
«Про батька я йому казала на останньому побаченні, це було у середу 21 грудня. А на четвер мені пообіцяли, що це питання вирішиться, і я йому кажу, що може бути, все вдасться, і ще встигнеш з батьком попрощатися…», – каже Наталія Бяляцька.
Розмова йшла про дні й години, які залишилися Віктору Устиновичу, але він сам ще встиг написати до суду прохання на побачення із засудженим сином. Чекав він, чекав і Олесь у тюрмі.
Дружина Бяляцького Наталія і сестра Ольга по кілька разів об'їздили всі інстанції. Але марно. Не дають побачення. Ось і свята надходять, у чиновників у суді, департаменті виконання покарань МВС та в тюрмі вихідні…
24 грудня Віктор Устинович помер, не дочекавшись сина.
Про його хворобу стало відомо, як тільки арештували Олеся, до цього батько тримався непогано, працював на дачі. Вістку про арешт сина та суворий вирок він сприйняв мужньо, носив її у собі, особливо ні з ким не обговорював. Тим часом хвороба його швидко прогресувала. Олесь дізнався, що батько хворий на рак, лише за кілька днів до суду над ним, який почався 2 листопада минулого року. Перше запитання до дружини, яку він побачив з судової клітки, було: «Як батько?»
Після того як Віктор Устинович помер, вся родина почала просити власті відпустити Олеся на поховання. Одне, друге звернення, походи по кабінетах. Начебто суд дозволив, але не дозволяє департамент МВС і прокуратура… Похорон відклали на 27 грудня. Увечері 26-го жодної надії у Наталіі не було. Проте вранці біля мінського моргу заворушилася міліція. Олеся привезли попрощатися з батьком.
Змогла побачити Олеся і його родина: «Олесь про смерть батька дізнався тільки в день похорон, сказав, що вчора о 5-й годині почалося якесь ходіння, підготовка, але тільки сьогодні йому сказали про це... Велися зйомки нашої зустрічі біля труни батька на камеру, повністю все записували, камеру іноді нахабно близько підносили, але найголовніше, що дали попрощатися».
На поховання батька до міста Світлогорська Гомельської області Олеся Бяляцького не відпустили. З моргу повезли назад до тюрми.
На прощання з Віктором Бяляцьким у Світлогорську прийшло багато родичів, сусідів, друзів. Всі вони були схвильовані тим, що влада не дала Олесеві попрощатися зі ще живим батьком.
Тітка Олеся Галина Дяченко розповіла: «Що б там не було, але так поставитися було не можна. Це ж останнє побачення… Це, звичайно, несправедливо».
Президент Міжнародної федерації прав людини Суер Белхасен, у листі висловлюючи співчуття Олесеві, згадала, як рік тому під час спільної місії у Киргизстані Олесь Бяляцький підтримав її, коли прийшла сумна вістка, що помер її батько: «Втрата батька – це страшний поріг у житті кожного. Але як уявити собі біль після цієї страшної вістки, отриманої в ув'язненні, далеко від близьких і рідних, серед бездушних тюремників і глухих стін, у країні, влада якої давно забула не тільки про справедливість і законність, а й просто про елементарну людяність. За твою принципову позицію і добро, яке ти зробив стільком людям, режим продовжує мститися. Мститися низько і підло, але й боляче… Слова – ніщо в такий момент. Але все ж мені хотілося б, щоб ти знав: ні в твоєму горі, ні в твоїй штучно створеній самоті насправді ти не самотній! Ми всі з тобою у цей важкий час».
24 грудня, коли всі білоруські католики готувалися зустріти першу зірку, Олесь Бяляцький перебував у камері 212 тюрми міста Жодзіна Мінської області. Як активний католик, один із засновників Білоруської католицької громади, готувався до свята і Олесь. Як міг це зробити за гратами. Думав про родину: дружину, сина та батька. Дружина Наталія за кілька днів до свята побувала на побаченні з ним у тюрмі й повідомила, що його безнадійно хворого батька Віктора Устиновича з раком легенів 4 стадії виписали з лікарні. І що рідні хочуть організувати Олесю зустріч з ним.
«Про батька я йому казала на останньому побаченні, це було у середу 21 грудня. А на четвер мені пообіцяли, що це питання вирішиться, і я йому кажу, що може бути, все вдасться, і ще встигнеш з батьком попрощатися…», – каже Наталія Бяляцька.
Розмова йшла про дні й години, які залишилися Віктору Устиновичу, але він сам ще встиг написати до суду прохання на побачення із засудженим сином. Чекав він, чекав і Олесь у тюрмі.
Дружина Бяляцького Наталія і сестра Ольга по кілька разів об'їздили всі інстанції. Але марно. Не дають побачення. Ось і свята надходять, у чиновників у суді, департаменті виконання покарань МВС та в тюрмі вихідні…
24 грудня Віктор Устинович помер, не дочекавшись сина.
Про його хворобу стало відомо, як тільки арештували Олеся, до цього батько тримався непогано, працював на дачі. Вістку про арешт сина та суворий вирок він сприйняв мужньо, носив її у собі, особливо ні з ким не обговорював. Тим часом хвороба його швидко прогресувала. Олесь дізнався, що батько хворий на рак, лише за кілька днів до суду над ним, який почався 2 листопада минулого року. Перше запитання до дружини, яку він побачив з судової клітки, було: «Як батько?»
Після того як Віктор Устинович помер, вся родина почала просити власті відпустити Олеся на поховання. Одне, друге звернення, походи по кабінетах. Начебто суд дозволив, але не дозволяє департамент МВС і прокуратура… Похорон відклали на 27 грудня. Увечері 26-го жодної надії у Наталіі не було. Проте вранці біля мінського моргу заворушилася міліція. Олеся привезли попрощатися з батьком.
Змогла побачити Олеся і його родина: «Олесь про смерть батька дізнався тільки в день похорон, сказав, що вчора о 5-й годині почалося якесь ходіння, підготовка, але тільки сьогодні йому сказали про це... Велися зйомки нашої зустрічі біля труни батька на камеру, повністю все записували, камеру іноді нахабно близько підносили, але найголовніше, що дали попрощатися».
На поховання батька до міста Світлогорська Гомельської області Олеся Бяляцького не відпустили. З моргу повезли назад до тюрми.
На прощання з Віктором Бяляцьким у Світлогорську прийшло багато родичів, сусідів, друзів. Всі вони були схвильовані тим, що влада не дала Олесеві попрощатися зі ще живим батьком.
Тітка Олеся Галина Дяченко розповіла: «Що б там не було, але так поставитися було не можна. Це ж останнє побачення… Це, звичайно, несправедливо».
Президент Міжнародної федерації прав людини Суер Белхасен, у листі висловлюючи співчуття Олесеві, згадала, як рік тому під час спільної місії у Киргизстані Олесь Бяляцький підтримав її, коли прийшла сумна вістка, що помер її батько: «Втрата батька – це страшний поріг у житті кожного. Але як уявити собі біль після цієї страшної вістки, отриманої в ув'язненні, далеко від близьких і рідних, серед бездушних тюремників і глухих стін, у країні, влада якої давно забула не тільки про справедливість і законність, а й просто про елементарну людяність. За твою принципову позицію і добро, яке ти зробив стільком людям, режим продовжує мститися. Мститися низько і підло, але й боляче… Слова – ніщо в такий момент. Але все ж мені хотілося б, щоб ти знав: ні в твоєму горі, ні в твоїй штучно створеній самоті насправді ти не самотній! Ми всі з тобою у цей важкий час».
