«Перше грудня – вікопомний день» – під таким заголовком 2 грудня 1991 року побачило світ повідомлення Укрінформу: «Україна стала самостійною державою. Свої голоси на підтримку Акта проголошення незалежності України віддали близько 90 процентів (насправді 90,32%. – О.Р.) людей, які взяли участь у голосуванні. Громадяни України майже одностайно дали позитивну відповідь на запитання, внесене в бюлетень для таємного голосування: «Чи підтверджуєте ви Акт проголошення незалежності України?».
Це справді був вікопомний день. Ось лише кілька фрагментів з експрес-інтерв’ю, взятих у мешканців Кіровограда 7 грудня: «Підсумки українського референдуму я зустрів так, як і, напевно, більшість наших людей: як мрію, що збулася»; «Ось саме в таку хвилину, як після оголошення підсумків референдуму, і відчуваєш, що народ – це не якесь абстрактне поняття, не просто багато людей. Народ – це ми! Це – одне ціле!»; «Прекрасно, що весь народ України ствердив її незалежність! Референдум, по-моєму, тісно згуртував народ України»…
Грудневий референдум 1991 року став виявом найвищої форми легітимності української державної незалежності. Був закладений надійний фундамент суверенності, що дало правові підстави упродовж лише одного місяця визнати Україну 57 державам світу, які усвідомили, що волевиявлення багатомільйонного народу треба поважати.
Ідея народного депутата академіка Ігоря Юхновського щодо конечної доцільності підтвердження на референдумі бажання українців жити в окремішній державі виявилась розумною, розсудливою і продуктивною. Всі спекуляції, сумніви, агресивно-пропагандистські заяви недругів вщент розсипались.
А погроз і застережень, які найперш долинали з Москви, було предостатньо. Приміром, у другій половині жовтня на сторінках російської «Независимой газеты» вміщено інтерв’ю з першим віце-прем’єром України Костянтином Масиком, який заявив: «Єльцин обговорював з військовими можливість ядерного удару по Україні». Реакція Бориса Єльцина на це інтерв’ю: «Я обговорював цю можливість із військовими, і для неї немає технічних можливостей». Коментарі, як мовиться, зайві.
Що маємо нині? Якби такий референдум відбувся сьогодні, то українці, як і 20 років тому, проголосували б за незалежність. Але цього разу її б обрали 51%. Принаймні такими є висліди опитування соціологічної компанії Research&Branding Group, проведені в березні 2011 року.
Виникає запитання: що має статися в Україні, щоб 90,32% її громадян позитивно висловилися за входження в Євросоюз, сказали рішуче «Ні» улесливим пропозиціям входження до Митного та Євразійського союзу? Запитання далеко не риторичне.
22 серпня, напередодні 20-річчя незалежності України, її перший Президент Леонід Кравчук в інтерв’ю Deutsche Welle поділився деякими своїми думками: «Я думав, що Україна буде демократичною цивілізованою державою європейського зразка, багатою країною з колосальними можливостями. Що український народ, який традиційно відрізняється високими моральними принципами і глибокими релігійними почуттями, поважатиме свою історію. Але цього не сталося. Мені здається, тут грає роль психологія. 70 років життя в тоталітарній державі, репресії. Мільйони людей загинули під час голодомору, сотні тисяч – у таборах ГУЛАГу, держава і народ пройшли через фізичні й духовні репресії. Усе це наклало такий відбиток на психологію українського народу, що сьогодні до влади приходять люди, непідготовлені до боротьби за духовні і моральні цінності».
1709 року Іванові Мазепі не вдалося інтегрувати Україну в Європу. Не вдалося втримати здобуту державність і двома століттями перегодом – у нерівній боротьбі з російським більшовизмом УНР зазнала поразки.
І лише 1 грудня 1991 року українці, вже у демократичний, легітимний спосіб, поклали край російсько-радянській окупації.
В інтерв’ю напередодні 20-ї річниці розпаду Радянського Союзу (пам’ятаймо, що саме український народ 1 грудня 1991 року забив останнього цвяха в труну велетенського євразійського геополітичного монстра, а через тиждень Біловезька угода юридично покладе край існуванню цього неприродного утворення під назвою СРСР) його перший і останній президент Михайло Горбачов висловить «глибокий жаль» із цього приводу.
Наприкінці свого існування СРСР не мав ефективного механізму, який би назавжди злютував нації та народи у складі російсько-радянської імперії. Змагання з капіталізмом/імперіалізмом було програне за всіма можливими і неможливими параметрами.
«Чому правилом хорошого тону є заперечення тези «Україна для українців»? У будь-якій іншій країні така теза є самозрозумілою, крім України». Цю мало політесну фразу Ярослав Дашкевич виголосив уже наступного року після вікопомного референдуму.
Вже тоді знаний історик помітив певні ідеологічні хитання й розбіжності у таборі демократів, які не змогли запропонувати суспільству ефективної державотворчої ідеї. Вже після референдуму можна було помітити, що основні сили нищення українства нікуди не щезли, і за найменшої слушної нагоди активізовуватимуться й координуватимуть свої дії зсередини у різних напрямах.
Досить лише згадати неодноразове розігрування мовної карти – Валерія Новодворська має вичерпне з цього приводу пояснення: «Російська мова – це ланцюг, який прив’язує Україну до радянського минулого».
Українці не скористалися належним чином двадцятьма роками незалежності. Нинішня Україна – це країна втрачених шансів. За роки суверенітету (скоріше де-юре, ніж де-факто) українці не мали влади проукраїнської, патріотичної, державницької. Державі бракувало і бракує професійного керівництва, українцям бракує громадянської свідомості. Ефективність демократичних механізмів вкрай низька.
За Конституцією українська держава – республіка (влада народу). Її (владу народу) треба підтвердити. Можливо, на новому всеукраїнському референдумі. Та чи може зважитись на такий крок нинішній режим, який здійснює цілеспрямовану роботу зі знищення державного суверенітету України?
Сьогодні вкрай важливим, наднаціональним, можна сказати, завданням є підписання Угоди про асоціацію з ЄС. Та чи особисто потрібна нинішнім можновладцям євроінтеграція? Чи розуміють «донецькі» переваги Європи, а не Євразії? Отож бо й воно.
Хто примусить владу зрозуміти й усвідомити вигоди справжньої, не декларованої Демократії? Тільки народ. Сучасна влада мала б повчитись у влади зразка 1991 року, яка, попри всі застереження й побоювання, таки зважилась провести референдум. Можливо, новий Майдан започаткує розв’язання накопичених українських проблем?
28 грудня 2004 року британська The Independent зрезюмувала: «Україна завоювала належне їй по праву місце в Європі». Таку високу оцінку мусимо підтвердити. Якомога скоріше.
P. S. У своєму архіві я відшукав знакові послання українських й іноземних громадян, оприлюднені на сайті maidanua.org 25 листопада 2004 року. Ось лише деякі з них.
«Я безумно счастлив, что я украинец, что я родился именно в этой стране, в которой правит не безграмотное бездушное и бандитское племя, а в той, где вопреки всем угрозам, вопреки всему, МОЙ НАРОД отстаивает до конца свою независимость».
Уривок із звернення до співвітчизників чесного громадянина Росії: «Украинцы бьются за свободу. Давайте уважать эту борьбу. Так мы поможем Украине. Просто не мешая, мы уже поможем ей».
Стаття у французькій Le Monde (заголовок більш ніж промовистий – «Врятувати Україну!») досі вражає актуальністю: «Привид Радянського Союзу продовжує витати над Східною Європою. Після більш як десяти років від розпаду СССР і краху комунізму його метастази все ще отруюють життя людей, які вважали себе такими, що звільнилися від тоталітарної системи, однак змушені й далі боротися проти тоталітаризму й корупції, що дісталися їм у спадок. <…> Варшавська Gazeta Wyborcza закликає Захід прокинутись, прийти на допомогу українцям, допомогти їм врятувати демократію, що народжується. В тому числі й захистити від втручання Росії, яке дуже нагадує сумно знамениту практику СРСР часів його занепаду. <…> Інакше кажучи, чи потрібна нам Європа, поділена на сфери впливу, як у часи «холодної війни», чи росіяни нарешті зрозуміли, що часи підлеглості минули і що загальноєвропейське співробітництво пропонує незалежність і рівноправність?»
Коли, на якому Майдані, під час якого Референдуму прозвучать такі знакові для України одкровення? Розуміємо одне: вирішальний день у змаганні за Україну ще не настав. Проспати його не маємо права.
Уже згадуваний Михайло Горбачов в інтерв’ю Berliner Zeitung 22 листопада 2011 року скрушно констатував: «Ми повинні знову починати все з нуля і знову змушені займатися будівництвом демократії»; «Нам потрібні фундаментальні зміни. Нам потрібна нова модель розвитку. Але це не почне працювати, якщо не будуть проведені демократичні вибори, а таких у нас не було з 1990 року».
Безумовно, насамперед про Росію йдеться. Та сказане стосується й сучасної України. Нашій державі також потрібні демократичні вибори. Можливо, новий всеукраїнський референдум. За євроінтеграцію. Україна не має бути заручницею ціни на російський газ.
Перегляд ціни на російський газ у бік зниження, про що останнім часом пишуть ЗМІ, може обернутись для нашої держави втратою політичної незалежності. Допустити політичного програшу не маємо права. Ціна відмови від перспектив євроінтеграції може виявитись зависокою. Хіба можна розмінювати свободу на примарний комфорт у квартирі?
Українці мають об’єднатися втретє: як 1 грудня 1991 року, як у листопаді-грудні 2004-го. Але цього разу об’єднатися назавжди. В єдину націю. В єдиній державі. З єдиною вірою в нашу нездоланність як великого європейського народу.
Олег К. Романчук – шеф-редактор журналу «Універсум»
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Це справді був вікопомний день. Ось лише кілька фрагментів з експрес-інтерв’ю, взятих у мешканців Кіровограда 7 грудня: «Підсумки українського референдуму я зустрів так, як і, напевно, більшість наших людей: як мрію, що збулася»; «Ось саме в таку хвилину, як після оголошення підсумків референдуму, і відчуваєш, що народ – це не якесь абстрактне поняття, не просто багато людей. Народ – це ми! Це – одне ціле!»; «Прекрасно, що весь народ України ствердив її незалежність! Референдум, по-моєму, тісно згуртував народ України»…
Грудневий референдум 1991 року став виявом найвищої форми легітимності української державної незалежності. Був закладений надійний фундамент суверенності, що дало правові підстави упродовж лише одного місяця визнати Україну 57 державам світу, які усвідомили, що волевиявлення багатомільйонного народу треба поважати.
Ідея народного депутата академіка Ігоря Юхновського щодо конечної доцільності підтвердження на референдумі бажання українців жити в окремішній державі виявилась розумною, розсудливою і продуктивною. Всі спекуляції, сумніви, агресивно-пропагандистські заяви недругів вщент розсипались.
А погроз і застережень, які найперш долинали з Москви, було предостатньо. Приміром, у другій половині жовтня на сторінках російської «Независимой газеты» вміщено інтерв’ю з першим віце-прем’єром України Костянтином Масиком, який заявив: «Єльцин обговорював з військовими можливість ядерного удару по Україні». Реакція Бориса Єльцина на це інтерв’ю: «Я обговорював цю можливість із військовими, і для неї немає технічних можливостей». Коментарі, як мовиться, зайві.
Що маємо нині? Якби такий референдум відбувся сьогодні, то українці, як і 20 років тому, проголосували б за незалежність. Але цього разу її б обрали 51%. Принаймні такими є висліди опитування соціологічної компанії Research&Branding Group, проведені в березні 2011 року.
Виникає запитання: що має статися в Україні, щоб 90,32% її громадян позитивно висловилися за входження в Євросоюз, сказали рішуче «Ні» улесливим пропозиціям входження до Митного та Євразійського союзу? Запитання далеко не риторичне.
22 серпня, напередодні 20-річчя незалежності України, її перший Президент Леонід Кравчук в інтерв’ю Deutsche Welle поділився деякими своїми думками: «Я думав, що Україна буде демократичною цивілізованою державою європейського зразка, багатою країною з колосальними можливостями. Що український народ, який традиційно відрізняється високими моральними принципами і глибокими релігійними почуттями, поважатиме свою історію. Але цього не сталося. Мені здається, тут грає роль психологія. 70 років життя в тоталітарній державі, репресії. Мільйони людей загинули під час голодомору, сотні тисяч – у таборах ГУЛАГу, держава і народ пройшли через фізичні й духовні репресії. Усе це наклало такий відбиток на психологію українського народу, що сьогодні до влади приходять люди, непідготовлені до боротьби за духовні і моральні цінності».
1709 року Іванові Мазепі не вдалося інтегрувати Україну в Європу. Не вдалося втримати здобуту державність і двома століттями перегодом – у нерівній боротьбі з російським більшовизмом УНР зазнала поразки.
І лише 1 грудня 1991 року українці, вже у демократичний, легітимний спосіб, поклали край російсько-радянській окупації.
В інтерв’ю напередодні 20-ї річниці розпаду Радянського Союзу (пам’ятаймо, що саме український народ 1 грудня 1991 року забив останнього цвяха в труну велетенського євразійського геополітичного монстра, а через тиждень Біловезька угода юридично покладе край існуванню цього неприродного утворення під назвою СРСР) його перший і останній президент Михайло Горбачов висловить «глибокий жаль» із цього приводу.
Наприкінці свого існування СРСР не мав ефективного механізму, який би назавжди злютував нації та народи у складі російсько-радянської імперії. Змагання з капіталізмом/імперіалізмом було програне за всіма можливими і неможливими параметрами.
«Чому правилом хорошого тону є заперечення тези «Україна для українців»? У будь-якій іншій країні така теза є самозрозумілою, крім України». Цю мало політесну фразу Ярослав Дашкевич виголосив уже наступного року після вікопомного референдуму.
Вже тоді знаний історик помітив певні ідеологічні хитання й розбіжності у таборі демократів, які не змогли запропонувати суспільству ефективної державотворчої ідеї. Вже після референдуму можна було помітити, що основні сили нищення українства нікуди не щезли, і за найменшої слушної нагоди активізовуватимуться й координуватимуть свої дії зсередини у різних напрямах.
Досить лише згадати неодноразове розігрування мовної карти – Валерія Новодворська має вичерпне з цього приводу пояснення: «Російська мова – це ланцюг, який прив’язує Україну до радянського минулого».
Українці не скористалися належним чином двадцятьма роками незалежності. Нинішня Україна – це країна втрачених шансів. За роки суверенітету (скоріше де-юре, ніж де-факто) українці не мали влади проукраїнської, патріотичної, державницької. Державі бракувало і бракує професійного керівництва, українцям бракує громадянської свідомості. Ефективність демократичних механізмів вкрай низька.
За Конституцією українська держава – республіка (влада народу). Її (владу народу) треба підтвердити. Можливо, на новому всеукраїнському референдумі. Та чи може зважитись на такий крок нинішній режим, який здійснює цілеспрямовану роботу зі знищення державного суверенітету України?
Сьогодні вкрай важливим, наднаціональним, можна сказати, завданням є підписання Угоди про асоціацію з ЄС. Та чи особисто потрібна нинішнім можновладцям євроінтеграція? Чи розуміють «донецькі» переваги Європи, а не Євразії? Отож бо й воно.
Хто примусить владу зрозуміти й усвідомити вигоди справжньої, не декларованої Демократії? Тільки народ. Сучасна влада мала б повчитись у влади зразка 1991 року, яка, попри всі застереження й побоювання, таки зважилась провести референдум. Можливо, новий Майдан започаткує розв’язання накопичених українських проблем?
28 грудня 2004 року британська The Independent зрезюмувала: «Україна завоювала належне їй по праву місце в Європі». Таку високу оцінку мусимо підтвердити. Якомога скоріше.
P. S. У своєму архіві я відшукав знакові послання українських й іноземних громадян, оприлюднені на сайті maidanua.org 25 листопада 2004 року. Ось лише деякі з них.
«Я безумно счастлив, что я украинец, что я родился именно в этой стране, в которой правит не безграмотное бездушное и бандитское племя, а в той, где вопреки всем угрозам, вопреки всему, МОЙ НАРОД отстаивает до конца свою независимость».
Уривок із звернення до співвітчизників чесного громадянина Росії: «Украинцы бьются за свободу. Давайте уважать эту борьбу. Так мы поможем Украине. Просто не мешая, мы уже поможем ей».
Стаття у французькій Le Monde (заголовок більш ніж промовистий – «Врятувати Україну!») досі вражає актуальністю: «Привид Радянського Союзу продовжує витати над Східною Європою. Після більш як десяти років від розпаду СССР і краху комунізму його метастази все ще отруюють життя людей, які вважали себе такими, що звільнилися від тоталітарної системи, однак змушені й далі боротися проти тоталітаризму й корупції, що дісталися їм у спадок. <…> Варшавська Gazeta Wyborcza закликає Захід прокинутись, прийти на допомогу українцям, допомогти їм врятувати демократію, що народжується. В тому числі й захистити від втручання Росії, яке дуже нагадує сумно знамениту практику СРСР часів його занепаду. <…> Інакше кажучи, чи потрібна нам Європа, поділена на сфери впливу, як у часи «холодної війни», чи росіяни нарешті зрозуміли, що часи підлеглості минули і що загальноєвропейське співробітництво пропонує незалежність і рівноправність?»
Коли, на якому Майдані, під час якого Референдуму прозвучать такі знакові для України одкровення? Розуміємо одне: вирішальний день у змаганні за Україну ще не настав. Проспати його не маємо права.
Уже згадуваний Михайло Горбачов в інтерв’ю Berliner Zeitung 22 листопада 2011 року скрушно констатував: «Ми повинні знову починати все з нуля і знову змушені займатися будівництвом демократії»; «Нам потрібні фундаментальні зміни. Нам потрібна нова модель розвитку. Але це не почне працювати, якщо не будуть проведені демократичні вибори, а таких у нас не було з 1990 року».
Безумовно, насамперед про Росію йдеться. Та сказане стосується й сучасної України. Нашій державі також потрібні демократичні вибори. Можливо, новий всеукраїнський референдум. За євроінтеграцію. Україна не має бути заручницею ціни на російський газ.
Перегляд ціни на російський газ у бік зниження, про що останнім часом пишуть ЗМІ, може обернутись для нашої держави втратою політичної незалежності. Допустити політичного програшу не маємо права. Ціна відмови від перспектив євроінтеграції може виявитись зависокою. Хіба можна розмінювати свободу на примарний комфорт у квартирі?
Українці мають об’єднатися втретє: як 1 грудня 1991 року, як у листопаді-грудні 2004-го. Але цього разу об’єднатися назавжди. В єдину націю. В єдиній державі. З єдиною вірою в нашу нездоланність як великого європейського народу.
Олег К. Романчук – шеф-редактор журналу «Універсум»
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
